Тамара Іванівна Хітько (Бодасюк) народилася в селищі міського типу Вишневець, на Волині, 6 листопада 1930 року. Майже все своє життя Зірка, так її називали, присвятила боротьбі за українську свободу та незалежність. Ще будучи маленькою дівчинкою, вона стала незмінною зв’язковою організації ОУН, а згодом — і УПА, допомагаючи їм зброєю і важливою інформацією. Нині Тамара Іванівна живе в Києві й часто згадує ті важкі часи. А щоб ушанувати пам’ять Степана Бандери та Романа Шухевича, створила власний міні-музей (фотографії, картки, пам’ятні монети, книги, прапори). Своїми спогадами вона поділилася з «Днем».
— Тамаро Іванівно, що вас підштовхнуло в такому ранньому віці — коли вам було лише 9 років — допомагати членам ОУН?
— Дитинство моє проходило в той складний час, коли Західна Україна після Берестейського договору була залежною від Польщі. Не дивлячись на те, що я була ще дитиною, я відчувала приниження з боку Польщі. Ми були позбавлені спілкування рідною мовою. У моїй сім’ї, правда, був «Кобзар» Тараса Шевченка (дрезденське видання) і були всі три томи Богдана Лепкого: «Мотря», «Не вбий», «Мазепа». Моя мама, як і більшість сусідок, не могла вільно читати, тому читала їм я. Це був «Кобзар», твори Лесі Українки. Ось чому я багато віршів знаю напам’ять. Не раз ми відзначали Шевченківські дні. В цьому нам дуже допомагала Віра Волинська, яка в той час керувала «Просвітою». Завдяки її зусиллям ми ставили сценки «Ой не ходи Грицю...», «Украдене щастя» Івана Франка та ін. Крім «Просвіти» нами, непомітно від влади, керували члени ОУН. Це були Бодасюк Анатолій, сотник УПА, Позіховський Євген, брати Чорні.
У 1939 році терміново, на так званих таксовках, з наших земель забравши по 20 — 25 найкращих десятин, виїхали поляки. Але ми не відчували до них ворожнечі. Ми, діти, просто не знали, що відбувається. У вересні 1939 року прийшла Радянська армія. Матері нам пошили фартушки. Ми, дітвора, назбирали пелюстків шипшини, айстр, мальв, хризантем і обсипали ними червоноармійців. Почалося нове життя. Ми пішли в школу. До нас приїхали викладачі зі східних областей, хоча в нас було достатньо й своїх. Вчили вони нас добре і, що важливо, українською мовою. Але в січні 1940 року, коли у нас був мороз 20 — 25 градусів, у відкритих товарняках із Західної України вивезли 150 тисяч інтелігенції в Сибір. Тоді лунало слово «Сибір» і наводило страх на всіх жителів. Вивезення інтелігенції викликало велике невдоволення місцевого населення. Пам’ятаю, як о третій годині ночі приїздив «чорний ворон», давали три години на збирання і забирали людей. Так був вивезений і мій двоюрідний брат Гривас Арсентій, в якого була дванадцятилітня донька і маленький син.
З того часу доросле населення та молодь почали йти в ліс. Ми, малі діти, були розгублені. Часом ми зустрічали тих людей, які потім вивозили наших батьків з дому... У мене в хаті завжди стояв чемодан, з речами, і, якщо я хотіла взяти якусь річ і піти погратися, то мама казала: «Не бери, бо як приїдуть, то де я буду шукати...» Це було страшно. Трохи пізніше в Тернополі я бачила відкриті товарняки, в яких їхали старенькі дідусі, бабці, маленькі діти, загорнуті в кожухи. Ми їм кидали яблука, хліб, цукерки. Вони плакали, махали нам руками... Все це викликало таку розгубленість, що ми почали питати в старших: «Що нам робити?» Нам мало що розповідали, казали тільки, що треба плести рукавиці, шкарпетки для членів ОУН. Так я почала співпрацювати з підпіллям. Ми носили в ліс їжу для знайомих і незнайомих...
— Що відбувалось, коли на західні українські землі ступив німецький чобіт?
— Коли прийшли німецькі війська, школи перестали робити. Правда, ми з подругою навчались. Нас вчили Леонід Григорович і Костянтин Григорович Стефанські тої історії, яку ніколи нам не розказували в школі. Тоді тільки за один клич «Свій до свого!», за вишиванку з українським прапором могли засудити до 15 років.
— Який день з тих часів вам найбільше закарбувався у пам’ять?
— Дуже добре пам’ятаю один день. Нам батьки сказали вдягнутися, бо стало відомо, що будуть їхати з Волині поляки і всіх нас виріжуть. Це вже був 1944 рік. Ми вдягнулися, повантажили все, що можна було, на коника. Не могли вмовити тільки мою бабцю поїхати. Я плакала, молилася. Але вона сказала: «Ні, дитино, я своєї хати ніколи не покину. Хай вас Бог благословляє, ти йди, рятуйся, а я буду в своїй хаті». Тепер я її добре розумію. Ми поїхали, і нас в церкві охороняли члени ОУН.
— Тамаро Іванівно, я знаю, що ваш дядько, Федір Бодасюк, був сотником УПА, і загинув у криївці під селом Лози. Він разом з товаришами заспівав «Ще не вмерла Україна» і підірвав на собі гранати. А ви приймали участь у бойових діях?
— Не зовсім. Я б не назвала це бойовими діями. В 1944 році я в 14-річному віці приступила до збройної допомоги ОУН—УПА. Ми разом з моїм ройовим Назаром Михайловичем Головатюком («Богун») викрадали зброю і віддавали її воїнам УПА. Трохи згодом від нас тікали румуни, і за їжу ми вимінювали в них зброю, яку носили в ліс воїнам УПА. Одного дня я з ройовим викрала бельгійський пістолет у офіцера, який квартирував у моєї тітки. Я повинна була зайти до хати і вимкнути світло, якщо офіцера не було, в той час Назар Михайлович забирав зброю. Після цього випадку тітку Наталю викликали в КДБ. Вона добре знала, що організатором була я, але не викрила і фактично врятувала мене.
— Ви згадували, що у членів ОУН завжди поруч з «Кобзарем» лежала Біблія, яка охороняла їх у складних походах. Це вона вберегла вас?
— Досить часто тоді говорили, що нас охороняла Почаївська Божа Матір, можливо, тому я і залишилась неушкодженою. Водночас, ми були ще підлітками, і нас охороняли, не дозволяючи часто ходити на небезпечні завдання.
— Чи продовжували ви підтримувати зв’язок з ОУН після війни?
— У 1944 році від нас пішли німці. Було відкрито нашу школу. Ми почали займатися. В нашому класі навчався син першого секретаря райкому партії Юрій Агєєв, тому ми ніколи не могли вільно святкувати Паску, Різдво... Але члени УПА продовжували нами керувати. Весь наш клас, крім дітей членів райкому, виготовляв і розносив антирадянські листівки. Ці послання були проти вступу в колгосп, в комсомол. У один дуже морозний вечір я не розклеїла всіх листівок, прийшла тихенько додому, по драбині вилізла на горище і сховала їх в цибулю, біля комина. Мама через декілька днів їх знайшла і була дуже налякана. Вона знала, що якби ці листівки знайшли, нас би всіх вивезли в Сибір. У 1949 році я закінчила школу і вступила до Львівського торгово-економічного інституту. Тоді я також була зв’язана з оунівським середовищем. У цей період заарештували мого ройового — Назара Михайловича. Я йому носила передачі до в’язниці. Це було дуже небезпечно, тому що нас весь час перевіряли, розпитували... Я йому все життя вдячна за те, що, не дивлячись на тортури, він не видав мене.
— Сьогодні радянські вояки та воїни ОУН і УПА не можуть потиснути один одному руки. Чи хочете ви, щоб вас і ваших побратимів прирівняли з радянськими воїнами?
— Ми не так ставимо це питання. Ми хочемо, щоб нас визнали воюючою стороною за українську незалежність, а на прирівняння ми не погодимось. Так, була така думка. Але тепер це дуже тяжко втілити в життя.
— Тамаро Іванівно, ви створили власний музей пам’яті Степана Бандери та Романа Шухевича, а чи випадала вам нагода спілкуватися з ними особисто?
— Ні, з такими високими представниками я не спілкувалася. Я спілкувалася тільки з Дмитром Клячківським, якого вбили в Закарпатті. Сьогодні йому встановили пам’ятник в Збаражі, й зараз, я знаю, збирають гроші, щоб поставити пам’ятник в Закарпатті, де його було вбито. Спілкувалася з Ігорем Кокуріком, який очолював битву в Антонівцях, в селі, яке не могли взяти ні німці, ні радянські війська, і де була створена так звана Антонівська республіка. Зараз в цьому славнозвісному селі організували музей.
— Нині ви підтримуєте зв’язки з колишніми побратимами?
— Я спілкуюся з Катериною та Галиною Качан, які, так як і я, є представниками Братства ОУН—УПА, з Назаром Головатюком...
— Ви народилися на Волині, а як доля привела вас в Київ?
— Я закінчила Львівський торгово-економічний інститут. Мене направили товарознавцем у Борислав. Але на той час я дуже хотіла піти на викладацьку роботу. Представник Міністерства торгівлі порадив мені поїхати в Київ і змінити місце направлення. Я приїхала в столицю, зайшла в Міністерство торгівлі до замісника міністра пана Бурлакова. Він зі мною порозмовляв, потім залишив. Повернувся і каже: «Пройдемо зі мною до міністра». Міністром тоді був запорожець Василь Порфирович. Він зі мною поговорив і каже: «А якщо ми вам запропонуємо працювати в міністерстві?» Я тоді сама не могла вирішити цього питання, поїхала додому, щоб порадитися з батьками. Я приїхала в свій Вишневець. Одна з моїх знайомих сказала: «Всі рвуться в Київ, а ти ще думаєш? Погоджуйся одразу». Так я погодилася, почала працювати в Міністерстві інспектором у відділі учбових закладів. Трохи згодом мене направили заступником директора в технікум радянської торгівлі. Був момент, коли мене запрошували в ЦК, але я не могла дозволити собі там працювати, тому що була пов’язана з оунівським підпіллям в Києві.
— Ваш чоловік, Богдан Миколайович, знав про те, що ви допомагали членам ОУН?
— Років 20 чоловік не знав, що я була членом підпільної організації, а я не знала, що його батько був репресований. З цим тоді було дуже важко. Вже як тільки Україна стала незалежною, я сказала чоловікові, що я бандерівка, а чоловік розповів, що він син репресованого. А до цього на цю тему було накладено табу.
— Як ви нині святкуєте День створення УПА — 14 жовтня?
— Ми разом з Братством відзначаємо це свято дуже урочисто: співаємо бандерівські пісні, як от «Лента за лентою набої подавай, український повстанче, в бою не відступай!» Ми згадуємо всіх. Уже дуже багатьох немає серед живих, але ми їх пам’ятаємо...
