Закінчення. Початок у № 177
З почуття патріотичної відповідальності і щоб бути в центрі націоналістичного визвольного руху, відчути його живу атмосферу, Ю.Вассиян того ж 1930 р. переїжджає до Галичини, в Перемишль, і там редагує газету «Український голос», яка ще раніше поступово перейшла на націоналістичні позиції. Це був один із найбільш резонансних тодішніх галицьких часописів, який гостро реагував на будь-який наступ полонізації. Однак Вассиянові не довелося розгорнути тут свій публіцистичний талант: вже 2 листопада 1931 р. у Бродах його арештувала польська поліція у справі т. зв. конгресівців — виявлених нею учасників Конгресу ОУН 1929 р. На судовому процесі у Львові 1932 року Ю. Вассиян разом з групою чільних діячів ОУН — Осипом Бойдуником, Олесем Бабієм, Євгеном Зиблікевичем, Степаном Ленкавським, Зеноном Пеленським — був засуджений до чотирьох років ув’язнення. Це вперше верхівка ОУН постала перед лицем польського суспільства, що викликало велике емоційне напруження у країні. Особливо вражало те, що всі оунівці виявилися не якимись там «вуличними бандитами», як їх звично презентувала польська преса, а добірними інтелектуалами, яскравими особистостями. У судовому процесі підтекстом звучала моральна звитяга національного руху: він виражав сподівання молодої, талановитої, освіченої генерації українства.
Юліян Вассиян відбував ув’язнення в тюрмах Львова і Дрогобича, де відзначався, за спогадами чільного діяча ОУН Зиновія Книша, великою сумлінністю в дотримуванні приписів в’язничної поведінки, відповідальністю в конспірації, щирістю до друзів. Вийшовши на волю 1935 р., Юліян замешкав у свого батька у м. Броди, таємно підтримуючи контакт із підпіллям ОУН. У цей час він зосередився на філософських і літературознавчих студіях. У 1939 році, з початком Другої світової війни, його знову арештували і відправили до відомого концентраційного табору в Березі Картузькій, що на Берестейщині, де переважно відбували ув’язнення українські патріоти. Радянська окупація Західної України восени 1939 р. застала його знову у Бродах. Провід ОУН, усвідомлюючи особливу важливість філософа для націоналістичного руху, вислав у Броди спеціальну групу бойовиків із завданням перевести Вассияна за кордон, щоб він мав можливість вільно працювати. У Кракові його чекала чиста квартира й акуратно приготовлені рукописи з минулих літ. Вибух німецько-радянської війни знову повернув його на рідну землю, до Львова, Бродів. У ці роки Ю. Вассиян активно готував теоретичні й пропагандистські матеріали для проводу ОУН під керівництвом Андрія Мельника. У січні 1944 р. його арештувало гестапо і вчений опинився в концентраційному таборі в м. Брец біля Берліна. На щастя, розправи нацистів з оунівцями якось минули Ю. Вассияна і в 1945 р. він подався довгими дорогами повоєнної української еміграції. До 1950 р. жив у різних містах Баварії, а потім виїхав до США, де й помер 3 жовтня 1953 р.
Так закінчилося життя людини, яка варта кафедр і розкішних бібліотек, видавничих можливостей і цілих наукових інститутів. Він відмовився від усього цього заради Ідеї, на шляху до якої прожив майже все своє життя з ризиком. У цій особі дещо фантастичним чином поєдналися підпільник і мислитель-аскет, романтик революції і суворий аналітик доби. Його сучасники відзначали просто дивовижну непрактичність Вассияна, відірваність від благ життя та глибоку замріяність душі. Це говорило лише про одне — усього себе він концентрував на Ідеї.
За життя Юліян Вассиян так і не побачив жодного хоч трохи об’ємного видання своїх творів. Лише після його смерті в Америці вийшли невеличкі збірки статей: «Одиниця і суспільність» (Торонто, 1957) і «Суспільно-політичні нариси» (Чикаго, 1958). У 1972 р. в Торонто з’явився нарешті давно очікуваний двотомник у видавництві «Євшан-зілля», упорядкований Богданом Гошовським. У сучасній Україні, здається, перевидано лише дві статті Ю. Вассияна: згадану студію «Ідеологічні основи українського націоналізму» й історіософське есе «Степовий сфінкс» («Хроніка-2000», 1995). Натомість в архіві мислителя залишилося ще десять томів рукописів і незавершених праць.
Філософські погляди Ю. Вассияна можна окреслити як синтез християнського ідеалізму й ірраціоналістського волюнтаризму. В епіцентрі його роздумів стоїть людина і її світовідчуття, прив’язане до глибин традиціоналістського світогляду. Він виробив цілісну концепцію пояснення історичних поразок українства. Це він узагальнив: «Не думаємо так, як почуваємо, і не хочемо так, як думаємо, — ось форма українського душевного неладу, що його причиною є саме згадана посередність почуття, що створила сприймально-індивідуальний людський тип, який нездібний перемогти власну безвладність динамікою волі як способом чинного життя. Вияви волі не діють прямо, як тривала енергія життя, але відрухово, переливно, без внутрішнього зв’язку з життям... чуттєва природа українця шукає свого доповнення в теоретичних формулах недостатнього змісту, а вони, зрозуміло, своєю формальністю не можуть дати потрібної життєвої вартості. Звідсіль — механічний спосіб мислення, податливість на впливи крикливих теорій, постійна зміна «світогляду», закоханість у різного роду утопіях і всяких інших химерах вередливої людської уяви. Почуттям переживає українська душа реальний стан свого життя, а його змінити могло б тільки органічне вольове зусилля, та, на жаль, воля не діє в ній прямо, як пробоєва сила, але виступає посередньо в формі мінливих уявлень, образів, мрій... Тільки серцем переживала Україна свою історичну долю, і цей нечинний та однобічний спосіб душевного життя замкнувся у якесь заворожене коло призначення...» (есе «Степовий сфінкс»). І додавав: «Де бракує волі, там нема історії, що є, в першу чергу, маніфестацією характеру».
Його аксіомою було ось таке узагальнення: «Між людиною-одиницею і Богом лежить велика царина — нація. Підійматися до Бога можна тільки душею, але вона простує туди в своїй найбільш динамічній формі, тобто в стані найвищої підметової напруги... Перед Богом не можна стати зі змарнованим талантом у руках, як загублена, скарлуватіла одиниця-відлюдок, перед ним треба явитися в найвеличнішій потузі своєї світової особистості. Батьківщина — це саме та форма динаміки душі, що дає їй почуття самовпевності перед обличчям Передвічного» («Бог і Батьківщина»).
Націоналізм у Ю. Вассияна постає не як форма людської агресивності, як узвичаєно в загальному сприйнятті, а як спосіб людського зростання. Через спільне відчуття енергетики рідної землі, спільне наближення до сакрального, через спільну духовну націленість створити національне прекрасне (культурні інтенції), кожна етнічна спільнота отримує колосальну здатність до самовдосконалення і безнастанного зростання. І навпаки, розпорошена морально, релігійно, культурно спільнота лише перебуває в Історії, а не творить її.
Ю.Вассиян не просто суттєво поглибив основні ідеологічні тези М. Міхновського, Д. Донцова, В. Липинського, М. Сциборського, яких можна вважати класиками українського націоналізму ХХ ст., а створив цілісну концепцію ідеалістичного світотрактування у зв’язку з політичною свідомістю нації. У цьому сенсі його філософія стала найкатегоричнішим українським запереченням філософії матеріалістичного соціалізму.
Улюбленим письменником Ю.Вассияна був В.Стефаник, йому він присвятив велику серію есе, які утворили цілий том його творів. Саме у Стефаниковій творчості він бачив отой живий дух зростання нації від традиції, від міфу та сакруму землі.
«Назад до Шевченка» — так називається одне з кращих есе Ю.Вассияна. Тут знаходимо ось таке оригінальне осмислення Шевченкового генію: «Як митець Шевченко не подібний до національних героїв інших народів тим, що не мав з ними спільних рис мистецького об’єктивізму... Відношення Шевченка до свого середовища (Україна минула й сучасна) має дуже короткий, майже зникальний «промінь об’єктивності», натомість енергія безпосереднього почуття оформлюється творчо нервовими вибухами пристрастей, зривами натхненних слів і покликів, що лунають гомоном бойових фанфар, прокльонами і закляттями, гарячими візіями, що притягають минуле в сучасність, або вгадують майбутнє так, немов би творили його з власної душевної субстанції («Мені однаково»), з вогню любові й ненависті»... «Гарячим гейзером пробивається Шевченко з моря українського буття і цілий спадає назад, у глибини того ж моря, як його найзаконніша еманація-хвиля (слово). У цьому параболічному вогнистому леті генія-метеора, що по короткій, але енергійній ролі творчого самовияву розпливається назад у своїй земній батьківщині, яскраво переданий характер появи Шевченка як стихійної імпровізації, глибокої суб’єктивності, неприступної для методичних спроб стилізації, критичного відокремлення і систематики». У цій геніальній імпровізації, на думку Ю.Вассияна, скупчені всі найдрібніші нюанси українських емоцій, мрії, драматичності й трагедійності, гумору й оптимізму, особливостей релігійних візій і почуттів, а сама естетика Шевченкової поезії цілеспрямовано підноситься до єдиної ідеї — України. Тому поза цим, без перейнятості Україною і всім українським, неможливо збагнути Шевченка. У цьому сенсі це унікально замкнутий письменник, замкнутий у своїй нації.
Сьогодні вже давно настав той час, коли треба було б перевидати в Україні хоча б томик вибраних творів Ю. Вассияна. Цей мислитель потрібен нам як зразок органічного філософа, в якого жива думка пульсує сама з себе, який найменшим порухом спостереження збуджує цілий вир для духовних узагальнень і візій. Він абсолютно вільний у своїх відчуттях істин буття, його теоретичні розсуди не знають ніяких схем чи трафаретів, він завжди націлений на ідею, що підносить і сіє неспокій. Ідеалізм Ю. Вассияна — це той струмінь християнської духовності, що єдиний може лікувати шляхетність натури в епоху прагматики.
