Цей провідний колектив із 1980 р. очолює Мирослав Михайлович Вантух — Герой України, народний артист, лауреат Шевченківської премії, професор, член Академії мистецтв. Минулого року ансамбль ім. П. Вірського, якому аплодували в майже п’ятдесяти країнах світу, відзначив своє 70-ліття. Ми зустрілися з генеральним директором — художнім керівником ансамблю — напередодні ювілейної програми, яку майстри танцю покажуть на головній сцені нашої країни.
— Мирославе Михайловичу, чим живе ансамбль сьогодні?
— Запорука успіху — постійна виснажлива праця в репетиційному залі, що не припиняється ніколи. Добре, що з’явилися вітчизняні меценати й продюсерські фірми, здатні організувати гастролі такого численного мистецького колективу, як наш, у різних регіонах України; і ми нещодавно мали можливість виступити в Дніпропетровську й Кривому Розі. Нині обговорюємо наші гастролі на наступний рік. У листопаді полетимо в Мексику (нас запросили на вісім концертів). Навесні виступатимемо в Каїрській опері. А далі на нас чекають важкі (через численні переїзди) тримісячні гастролі по США.
— В Америці ваш колектив добре відомий, адже будете виступати там уже вдев’ятнадцяте. Готуєте якісь новинки для глядачів?
— Для цих гастролей я поставив «Танець із дзвіночками» й «Буковинську сюїту», але, на жаль, не маємо коштів пошити костюми. Від держави ми отримуємо фінансування тільки на заробітну плату. І дуже добре, що вона стала вищою, бо в минулі роки ми через мізерність оплати втратили майже два склади виконавців: заради забезпечення родини артисти залишалися працювати в інших країнах. Проте я вважаю, що для дотримання найвищого у світі мистецького рівня однієї зарплати замало, потрібні значні кошти й на інші витрати. За всі роки незалежності держава не дала нам жодної копійки(!) на придбання музичних інструментів, сценічних костюмів. На це заробляли самі. Отак і продовжуємо існувати.
НАРОДНУ ТВОЧІСТЬ СЛIД ПІДТРИМУВАТИ
— Попри всі труднощі, колектив лишається «академією українського танцю». І саме вам, Мирославе Михайловичу, та вашим однодумцям ми завдячуємо тим, що національне танцювальне мистецтво не втрачає своїх барв і розмаїття. Очолювана вами Хореографічна спілка успішно провела вже два Всеукраїнські фестивалі-конкурси народної хореографії імені Павла Вірського. Чи на черзі — третій?
— Вже наступного року починається перший етап — на рівні сільських та районних оглядів — майбутнього фестивалю-конкурсу. Кращі потім виступатимуть на обласних і регіональних оглядах. А третій тур ми проведемо в Києві. Приємно, що для багатьох професіональних і аматорських колективів фестиваль став справжнім святом, потужним стимулом для митців. Та й держадміністрації звертають на них увагу, надають допомогу — такий місцевий патріотизм приносить справжню користь. Минулого разу дуже добре заявила про себе Івано-Франківщина. З цієї області сільські танцювальні колективи приїжджали на конкурс зі своїми оркестрами, мали гарні сценічні костюми й продемонстрували хороший творчий рівень. І це при тому, що загалом по Україні катастрофічно гине сільська культура. Та розумні керівники знають, що народну творчість треба обов’язково підтримувати й розвивати.
— А чи сприяє проведення таких фестивалів створенню нових колективів?
— Без сумніву. І нових оригінальних постановок — теж. Народжуються, зокрема, й нові дитячі хореографічні колективи. Для всіх учасників фестивалю він стає своєрідним університетом — адже вони не тільки мають можливість виступити самі, а й порівняти себе з іншими, запозичити кращий досвід. От хоча б повчитися у житомирського «Сонечка», яким керують такі майстри, як Михайло і Тетяна Гузуни. До речі, свого часу Михайло Гузун танцював у відомому ансамблі «Жок», і хоча він родом із Молдови, дуже багато зробив для розвитку української хореографії. А хіба не взірець для інших — виступи кіровоградського «Проліска», де успішно працюють Анатолій Коротков і Віктор Похиленко? В обласному центрі існує навчальний комплекс, що поєднав хореографічну школу й коледж, а також інститут, де діти і молодь отримують усебічну освіту. Там вивчають, крім танцювального, й інші види мистецтв, займаються музикою, малюванням, мають можливість користуватися матеріалами першого в Україні Музею хореографії, величезною фільмотекою. Цікаво, що практично всі їхні випускники вступають потім до вищих навчальних закладів. Мене це не дивує, бо коли я ще починав свою педагогічну діяльність, мав можливість переконатися: діти, які займаються музикою чи танцями, набагато розвиненіші й вчаться краще, ніж їхні однолітки.
— Ви маєте на увазі львівський період свого життя?
— Так. У 1960-х роках директор 28-ї загальноосвітньої школи з поглибленим вивченням німецької мови Володимир Ковалишин організував із учнів симфонічний оркестр, який раз на рік виступав у Львівському оперному театрі зі звітним концертом. Він доклав тоді багато зусиль, щоб мене залучити до хореографічної підготовки учнів. Шкільні концерти ставали подіями, про які потім говорило все місто. Директор навіть захистив кандидатську дисертацію, де доводив величезну користь естетичного виховання дітей...
ЧИ ПОТРІБНА НАМ КУЛЬТУРА?
— Що ви відчуваєте, коли повертаєтеся після зарубіжних гастролей?
— Знаючи про наші проблеми, європейські водії погоджуються везти артистів ансамблю тільки до кордону або вимагають підвищену платню. Інфраструктура нерозвинена, немає нормально обладнаних місць, щоб люди могли перепочити й задовольнити свої фізіологічні потреби. Зате на всіх автозаправках вам запропонують великий вибір алкогольних напоїв — від пива й вина до горілки та віскі. Що після цього говорити про «боротьбу» проти п’яних водіїв на дорогах? Та й після реклами на телебаченні: якщо навіть не хотів — вип’єш. Треба піднімати ціни не тільки на сигарети, а й на алкоголь, якщо закони в нас не діють. У США такі напої не продають тим, кому не виповнилося двадцяти одного року, і карають тих, хто випивав із людиною, молодшою за віком. В Україні на місцевому рівні, як, наприклад, на Вінниччині, теж вводять обмеження на вживання алкоголю, що можна тільки вітати. У цій сфері також повинна бути культура. Як і в будь-якій іншій. Зокрема, й у педагогіці та медицині. Мені ж один із районних керівників, який прагне забрати (начебто для педагогів і медиків) гуртожиток, де не одне десятиліття живуть ті, хто звідусіль приїхав навчатися в студіях національних колективів України — ансамблю ім. П. Вірського, хору ім. Г. Верьовки й капели бандуристів, прямо заявив, що йому культура не потрібна. Посилаючись на те, що йому треба наповнювати бюджет району, він назвав захмарну для нас орендну плату. Конфлікт вдалося вирішити тільки після звернення до Президента України. Але договір із творчими колективами було продовжено лише на рік. І ситуація вже повторилася. Безпосередньо для нас це означатиме фактичне знищення заснованої ще Павлом Вірським студії, де виховуються талановиті артисти з усієї України, які потім приходять в ансамбль і поповнюють число кращих його солістів.
— Район мав би перед усією Україною пишатися тим, що саме на його території працюють відомі в усьому світі й справді славетні творчі колективи. Замість цього — таке ставлення до талановитих митців. Прошу, назвіть цього горе-керівника.
— Це голова Шевченківської районної держадміністрації Віктор Пилипишин.
Недавно на радіо прозвучала інформація, що його зацікавило й приміщення Майстерні театрального мистецтва «Сузір’я», яке вже двадцять років плекає художній керівник театру Олексій Кужельний. А на вулиці Пушкінській, де поряд із фешенебельним готелем у підвальному приміщенні був магазин «Українські сувеніри» (скромний замінник того чудового престижного закладу, який був на площі Толстого), тривалий час висить на стіні плакат із написом: «Пилипишин, руки геть від народних промислів!»...
У нашому суспільстві я на різних рівнях зустрічав керівників і політиків з низькою культурою, які думають насамперед про гроші та владу. Дехто з них не зупиняється перед привласненням державних коштів і ганьбить перед світом свій народ і свою країну. Це дуже негативно впливає на настрій людей. Часом і в мене руки опускаються. Та я розумію: треба й далі працювати на благо свого народу. А головне моє бажання й завдання — зберегти й розвинути мистецтво сучасного українського танцю. Цьому підпорядкована діяльність і Національної хореографічної спілки України, і самого ансамблю, і створених при ньому студії та школи. Якби я нічого іншого не зробив, а тільки організував дитячу хореографічну школу, започаткувавши цю триступеневу фахову освіту, уже б міг сказати, що жив недаремно. У школі працюють прекрасні педагоги, саме завдяки їй забезпечується спадковість наших танцювальних традицій, у студію, а потім і в ансамбль приходить гідне поповнення.
— Під час концерту в Палаці «Україна» кияни теж побачать юних вихованців школи?
— Обов’язково. Київські глядачі мають оцінити їхню майстерність. Нещодавно наші діти успішно виступили в Саратові, де проходили ІІ Міжнародні Дельфійські ігри, в яких брали участь представники 66 країн. Ці змагання — ніби олімпіада, тільки в мистецтві. Коли підбили підсумки, мені подзвонила Валентина Володимирівна Вантух (вона очолює школу вже півтора десятиріччя — від дня її заснування) і повідомила, що наші маленькі артисти перемогли й отримали золоті медалі. Я спитав у дружини: «Так чого ж ти плачеш?». Вона відповіла: «Від радості. Ми тут усі плачемо. І діти теж»...
Я сподіваюсь, що й надалі ансамбль ім. П. Вірського гідно представлятиме у світі українське танцювальне мистецтво.
