В англійській граматиці є дуже цікавий, філософський час — Past continuous tensе — минулий час, який триває тепер. Життя показує, що на пост-радянському просторі одним iз таких проявів «тривання минулого» в сучасному суспільстві є ностальгія за радянськими стандартами життя. Чи не найбільше це помітно в Російській федерації, де фантоми сталінізму, ідея супер-могутньої держави, яку повинен боятися весь світ, живуть як серед старшого покоління, так і серед молодого. Так, за даними липневого соціологічного опитування російського «Левада-центру», 54% молодих людей РФ сказали, що в діяльності Сталіна було більше хорошого, ніж поганого, і що він був мудрим лідером.
Подібні суспільні настрої дуже хвилюють першого і єдиного президента Радянського Союзу Михайла Горбачова. Нещодавно він виступив у власному аналітичному центрі на круглому столі, присвяченому 70-й річниці початку періоду «великого терору» в СРСР, і застеріг громадян Росії щодо ризику відродження сталiнізму. Він наголосив, що «країна забуває трагічні сторінки власної історії».
«Ми повинні пам’ятати тих, хто постраждав, оскільки цей урок — для всіх нас. Але, на жаль, не всі його засвоїли. Тепер кажуть, що правління Сталіна — золотий вік, хрущовська «відлига» — утопія, а нео-сталінізм Брежнєва — продовження золотого віку... Ми повинні з себе не краплями, а стаканами і відрами видавлювати сталінізм», — сказав Михайло Горбачов, передає агентство Reiters.
«День» вирішив поцікавитися в експертів, наскільки в Україні «триває минуле», пов’язане із симпатіями до епохи терору і людини, яка знищила мільйони українців.
Семен ГЛУЗМАН, правозахисник, керівник Асоціації психіатрів України:
— Без сумніву, в Україні потрібно видавлювати сталінізм. Ви подивiться, яка частина електорату голосує за комуністичну партію! Наші комуністи — це не єврокомуністи, це сталінські комуністи. Вони не відмовляються від того, що було тоді. Я вважаю, що ми, як ніхто, повинні пережити внутрішнє очищення. Це суто внутрішнє... Нам потрібна правда: та, яка є справжньою правдою, а не прилизаною під націонал-патріотичні погляди, правда точна, якою вона б суворою не була. Нам потрібна правда про того, хто робив репресії в Україні, бо їх робили не тільки москвичі, але й українці. Багато потрібно говорити, і до кінця. Я не експерт щодо молоді, але якщо сталінські настрої є й серед молоді, то вони швидше епатажні, не такі серйозні, як в Росії. Ментальна психологія пересічного росіянина сильно відрізняється від ментальності пересічного українця. Більшість із нас затишно себе почуває в межах своєї країни без імперій, а в росіян є відчуття, яке буває в інвалідів, коли ноги або руки немає: з’являються фантомні болі, тобто, болить відсутній орган, болить відсутня кінцівка. Тому я вважаю, що вони бiльше хворі сталінізмом, ніж ми.
Також я вважаю, що сама функція Майдану стала для нас звільненням від сталінізму. Ми безповоротно рухаємося в бік Європи... Я не вважаю, що проблема сталінізму дуже актуальна в нас — що сталінізм дуже небезпечний рух у сучасній Україні. Просто шкода людей, які не хочуть визнати, що вони залишилися обдуреними. Не думаю, що з цим потрібно занадто боротися — так ми навіть привертатимемо додаткову увагу... Я повторюся, що нам просто потрібна правда.
Євген ГОЛОВАХА, заступник директора Інституту соціології НАН України:
— Це питання стосується не тільки росіян та українців. Взагалі в кожній країні є прибічники жорстокого авторитаризму і тоталітарної влади. В Росії ця проблема є більш актуальною, бо там є більше людей, які підтримують ідею відтворення чогось подібного до сталінського режиму. Тому треба все це серйозно відстежувати. Взагалі в Росії склалося толерантне ставлення і до сталінізму, і до Радянського Союзу як тоталітарної держави: існує посилена ностальгія, так звані фантомні болі за тим, що було в минулому — рівнем життя, патерналістським суспільством, порядком, стабільністю... В Україні є менше таких настроїв — не в повному обсязі, зрозуміло, але як елемент суспільного життя, хоча вкрай неприємний, — існує. Також у нас є певний прошарок людей, які ностальгують за Радянським Союзом. Взагалі в Україні, як показують дослідження, це властиве більш старшому поколінню. Але проблема в іншому. Сталінізм — не є загрозою для Росії чи України, а ось неосталінізм, або сучасна форма автократичного правління, коли все вирішує одна людина, хоч і не такими жорстокими методами, — це проблема. Тому я думаю, що Україна має в цьому сенсі не сталінізмом перейматися, а певною перспективою віри в те, що одна людина може щось зробити в суспільстві — так що буде добре всім і що буде порядок. Бо одна людина, якщо вона авторитарна і жорстока, може створити в країні авторитарний режим. Така реальна загроза в Українi існує. Як показують наші дослідження, за показниками підтримки психологічного авторитаризму ми стоїмо близько до Росії. Це обумовлено двома чинниками: традиціями життя в авторитарному тоталітарному суспільстві й все-таки ще досить низьким рівнем життя значної частини населення в країні. На жаль, в людей ще живе віра в те, що месія чи вождь може навести порядок в країні й зробити всіх щасливими. А якою ціною — це вже інша справа.
Станіслав КУЛЬЧИЦЬКИЙ, історик:
— У нас наймолодші покоління не знають радянського способу життя, попередні ж — виховувались на комуністичних засадах. Таким чином, виходить, що старше покоління, особливо в східних та південних областях України, нині має те ж історичне мислення, що й раніше. Слід зауважити, що шістнадцять років в державі нічого не робиться для інформаційного «просвітлення» молоді, хоча часткову роботу взяла на себе школа. На жаль, на державному рівні нічого не робиться й для того, щоб старше покоління мало змогу дізнатися про «білі плями» в історії. Історики, слава Богу, всі «білі плями» ліквідували, але їхні наукові роботи виходять тиражем в тисячу примірників чи навіть меншими. По телебаченню мало що можна побачити, а іноді трапляється, що деякі засоби масової інформації буквально пропагують сталінізм в замаскованому вигляді. Тому можна сказати, що нині в Україні це питання стоїть надзвичайно гостро.
Вважаю, що велику справу в процесі десталінізації зробив історик Гельман, якому належить сама структура десталінізації. Її першим етапом була боротьба з культом особи Хрущова, проте це відбувалося вузько. Натомість Михайло Горбачов копнув дуже глибоко, тому партія, яку він очолював, і влада, яку він мав, розпалися. Нам, українцям, потрібно завершити цей процес десталінізації. І найкраще це можна зробити, надолуживши прогалини в освіті. Я маю надію, що на просвітницькі процеси вплине Інститут національної пам’яті, якщо робота в ньому буде поставлена масштабно.
