Cyттєва частина робочого часу представника України в ЄС припадає на контакти з громадянами України. Не лише з високими посадовцями, міністрами, їхніми заступниками, керівниками державних компаній, депутатами Верховної Ради і так далі. Але й із помічниками цих поважних осіб, з їхніми референтами, водіями, охоронцями, радниками. З головами районних рад і журналістами, з головними технологами пивних заводів та металургійних комбінатів, із ветеринарами всіх рівнів, міліціонерами і суддями всіх рівнів і, врешті, зі знайомими, котрих надбав чимало за довгі роки і тепер зустрічаю в Брюсселі.
Коли всі службові справи обговорено й вирішено, очікую на запитання і, як правило, завжди його чую, ось уже півтора року. Слова та інтонації різні. Зміст — однаковий: «А що вони, в ЄС, по-справжньому нами цікавляться і нас могли б прийняти?» — запитують українці.
Декотрі запитують двічі. Декотрі, скільки зустрічаємося, — стільки і запитують.
Це означає, що там, вдома, українці не впевнені в позитивній відповіді. Живучи в Києві чи в Кривому Розі, пересуваючися маршруткою чи «Лексусом», харчуючись омарами чи біляшами, вони з однаковим сумнівом ставляться до усіх проголошених заяв Європейського Союзу чи керівництва України про наше можливе спільне майбутнє.
Я вбачаю в цьому чи не найбільший виклик для усієї проблематики євроінтеграції України.
Коли немає віри в можливість досягнення мети — немає натхнення працювати для її досягнення. Про це ще в Першій книзі сказано.
Коли немає впевненості в майбутньому — копирсаєшся в буденності, живеш одним днем, не вимальовуєш стратегію і не домагаєшся втілення.
Коли нема віри та впевненості — і європейський партнер починає сумніватися: чи ти той, хто здатен іти вгору сходами, а не тупцювати в сінях, чи здатен засвоювати європейське право і впроваджувати європейські стандарти?
Вересень — старт нового річного циклу в діяльності ЄС. Він збігається з початком українського політичного сезону. Саме час поміркувати, чому склалася ситуація невіри (чи недовіри) і чи можна її виправити «вже сьогодні».
ЩЕ РАЗ ПРО ВІДОМЕ
Найближчі п’ять місяців — не найлегший період у календарі України та Євросоюзу. Брюсселю разом зі Стокгольмом (Швеція головує в ЄС до кінця 2009 р.) треба виконувати амбітну програму подальшої інтеграції та подолати на додаток два надзвичайні виклики: фінансово-економічну кризу та прийняття Лісабонської угоди про реформу ЄС. Євросоюз не може відкладати щось на потім. Громадяни об’єднаної Європи не хочуть жити добре «в майбутньому», бо платять податки сьогодні, тож вимагають від урядовців давати результат зараз. Крім того, далекі та близькі суперники — КНР чи США, Бразилія чи Індія — динамічно розвиваються, везуть на Старий континент дешеві товари, нові технології, кращих менеджерів і підривають його позиції у світі. Тільки більш інтегрована, серед іншого політично, безпеково і фінансово, Європа здатна вести перед. Для набуття чинності Лісабонського договору потрібно кілька складових.
Насамперед в жовтні 2009 року Ірландія в ході другого референдуму має дати йому зелене світло. А якщо в Англії до влади прийдуть консерватори, вони не повинні почати ревізію британської підтримки інтеграції. Мають завершити юридичне оформлення своєї позиції Польща, ФРН, Чеська Республіка. І лише тоді ЄС набуде більшої єдності, отже, більшої сили.
В Україні все дихає січневими 2010 року президентськими виборами. Фінансово-економічна криза глибоко вразила українське суспільство, і не в останню чергу тим, що продемонструвала архаїчність існуючої моделі розвитку та неадекватність її політичного забезпечення. Втім, і це не найгірше. Криза оголила невміння населення делегувати владу таким політичним силам, котрі хочуть розвивати, а не розривати країну аж до рівня сільради. А ще — нездатність гілок чинної влади знайти спільну мову і цим заслужити право називатися елітою. Саме так характеризують ситуацію світові ЗМІ — у Вашингтоні, Берліні, Москві чи Пекіні. Це не означає, що все пропало. Якщо в ході передвиборного процесу українські політики стануть більш прагматичними щодо української перспективи і менш заангажованими в добування грошей, країна має шанс вийти на правильну дорогу. Таку ж, якою успішно крокують поляки, румуни, хорвати чи турки. Кожен під двома прапорами: одним — національним, а другим — Європейського Союзу.
Отже, близьке майбутнє у партнерів, України чи ЄС, складне. Кожен поринає у власні справи. Тобто займатися чимось спільним, зокрема завершувати переговорний процес з Угоди про асоціацію включно із зоною вільної торгівлі їм нібито ніколи.
Насправді така логіка абсолютно хибна. Бо тільки на перший погляд ідея робити реформи чи вкладати інвестиції під час кризи виглядає парадоксально. Натомість практика свідчить, що кризовий період ідеально підходить для глибоких реформ, адже він виявляє слабкості, невідповідності чинної системи, бюрократичні лабіринти й законодавчі тупики, й їхня рішуча ліквідація допомагає виходити з кризи швидше. А криза виправдовує рішучість і жорсткість перед виборцями.
Аналогічна ситуація й у відносинах Україна — ЄС. Відомий німецький фахівець Андреас Умланд, наприклад, вважає, що саме в цей кризовий період Євросоюз має ухвалити стратегічне рішення надати Україні перспективу членства. Він висловився про це (з боку громадянина ЄС) гранично чітко: «(Швидке) надання можливості майбутньої інтеграції України в європейські структури переформатувало б політичний дискурс і реструктуризувало б партійні конфлікти... Лідери ЄС мають спробувати побачити ширшу картину і згадати історію власних країн. Їм би належало припинити позаісторичне абстрагування сьогоднішніх проблем України від труднощів, які й їхні держави відчували до свої участі в процесі європейської інтеграції. В інтересах всього Європейського континенту і його народів вони мають запропонувати Україні перспективу членства в ЄС швидше раніше, ніж пізніше».1 Чи є в цьому заклику щось сенсаційне? Звісно немає, адже саме фіксації перспективи членства домагається від ЄС і українська делегація на переговорах щодо Угоди про асоціацію. Чимало держав- членів ЄС підтримують нашу позицію.
Хочеться сподіватися, що хоч би який кандидат переміг на президентських виборах 2010-го, він звернеться до Євросоюзу з аналогічною пропозицією вже навесні майбутнього року. На той час, до речі, й переговорний процес з Угоди про асоціацію вийде на фінішну пряму. Таким чином, зміцнений ЄС, в якому найпотужніші гравці (ФРН та Франція) матимуть міцні стабільні уряди, буде здатний зробити крок до України.
Головне, над чим замислиться в цьому випадку Брюссель, — це над здатністю України відповісти адекватно. Адже тільки упевненість у тому, що Україна буде спроможна ухопитися за простягнуту їй руку, може сподвигнути Брюссель на рішучий крок. На жаль, поки такої упевненості немає. Ми всі, українці, запитуючи, чи є в нас перспектива (з цього я й почав статтю), цю перспективу ставимо під сумнів. Наші західні та південні сусіди, які є або членами ЄС, або кандидатами, ніколи у своїй перспективі не сумнівалися, незважаючи на будь-які брюссельські зверхності, й саме тому домагаються результату.
ДЛЯ ЧОГО УКРАЇНІ ЦЕ ТРЕБА?
У ході передвиборної кампанії в Україні піднімається справжня хвиля дебатів на тему зовнішньої політики. Змушені висловлюватися з цього приводу й чинні кандидати, позицію яким здебільшого (є винятки) готують помічники. І тут не обходиться без недоречностей.
Чи не найбільша та найуживаніша тема — обговорення європейської перспективи України як головного завдання дипломатів.
Причетні фахівці знають: насправді європейська інтеграція далеко не в першу чергу залежить від зовнішньої політики. Це проблематика внутрішньої політики, і саме в її рамках така інтеграція реалізується (або ні). Про це вже писали не раз (серед інших і я): інтеграція в ЄС є, по суті, сумою галузевих інтеграцій, гармонізованих між собою в законодавчій формі.
У європейської мрії України, як і в кожного «синього птаха», два крила. Правові засади та матеріальна основа. Або, як зараз кажуть, софт- і хард-забезпечення. Йдеться про те, що кожна українська галузь, сфера життєдіяльності, яка регулюється тим чи іншим державним чи урядовим інститутом, має встановити зв’язок з відповідною структурою ЄС і перейняти її досвід, стандарти та правила функціонування. В уряді існує посада віце-прем’єр міністра з європейської інтеграції, який має відповідний контролюючий орган нагляду за процесом — Координаційне бюро з питань європейської та євроатлантичної інтеграції. Отже, аграрна галузь України (Мінагрополітики) має взаємодіяти з комісаром з питань сільського господарства й розвитку сільської місцевості (та його апаратом і підлеглим гендиректоратом), Міністерство у справах сім’ї, молоді та спорту — з комісаром з питань освіти, навчання, культури та молоді, а Міністерство промислової політики — з комісаром з підприємництва і промисловості й так далі. Генеральні директорати Європейської комісії виробляють пропозиції, які лягають в основу рішень вищого органу ЄС і стають практичною політикою всіх країн-членів.
Із відомих причин через енергозалежність країн ЄС та України та транзитний стан останньої зразком співробітництва між сторонами є зв’язки між Мінпаливенерго та сферою відповідальності комісара ЄС з енергетики. Йдеться і про надійну правову базу — Меморандум про взаємодію від 01.02.2005 р., і про консультаційний механізм, і про щедру технічну допомогу, і про поступове впровадження європейського законодавства на енергоринку України. Партнери співпрацюють і тому, що існує нагальна потреба, і тому, що отримують обопільну вигоду. Діалог іде у сфері енергозбереження, реабілітації потужностей, практики транзиту енергоносіїв тощо. Саме виняткове взаєморозуміння і довіра дозволили партнерам провести такий надважливий і перспективний захід, як Міжнародна конференція з модернізації газотранспортної системи України 23 березня ц.р.
На жаль, такого рівня контактів поки не має жодна інша українська галузь. Крім того, далеко не всі цього прагнуть. Вони живуть сьогоднішнім днем, латають діри, відбиваються від пропозицій з Брюсселя і зовсім не зважають на те, що тільки інтеграційна діяльність може забезпечити прискорений розвиток господарського комплексу України. А отже, і добробут її громадян.
Візьмемо для прикладу окрему сферу: авіацію. Ще в грудні 2006 року ЄС надав мандат на переговори про створення спільного авіаційного простору з Україною. Завдяки цьому наша держава фактично може набути «членство в ЄС» у авіаційній сфері.
Для цього нам слід було ухвалити законодавство про правила діяльності авіакомпаній, стандарти про безпеку польотів, льотну придатність літаків, створити незалежний орган для контролю за його виконанням і формалізувати участь країни у відповідних органах ЄС. Очікувалося, що процес завершиться влітку 2008-го, щонайпізніше — навесні 2009 року. Цього не сталося. Минуло три раунди переговорів замість двох, у листопаді очікуємо на четвертий, але чи зробимо до нього те, що вже робимо ось уже три роки, — важко сказати.
Тут не місце деталізувати причини — є об’єктивні, є й ні. Не буду ідеалізувати Брюссель — тутешні чиновники могли б діяти гнучкіше й розмовляти більше з українськими фахівцями й дипломатами, а не лише між собою. Але вирішальну (негативну!) роль відіграла захланність вітчизняних можновладців і недалекоглядність власників та керівників компаній і аеропортів. Вони не сприяли створенню непідвладної бюрократам контролюючої структури. Не побажали вводити жорсткі стандарти роботи аеропортів, безпеки праці, безпеки польотів, безпеки навігаційного забезпечення тощо. А вітчизняний уряд не осягнув важливості кроку, який міг зробити український авіаційний комплекс, але досі не зробив. Тому українські авіакомпанії продовжують перебувати в чорному списку ЄС, тому і надалі 70 відсотків українських пасажирів літають на іноземних, а не на вітчизняних авіарейсах, тому все складнішою стає можливість продажу українських літаків чи обладнання на ринку ЄС. Свою справу дипломатія й у Києві, й у Брюсселі робила: інформувала та квапила уряди, Верховну Раду, профільні відомства, сприяла в переговорному процесі формально й неформально, підказувала нестандартні рішення.
Маємо і приємніший приклад — у галузі ветеринарної медицини. В системі Європейського Союзу діють єдині стандарти якості та контролю за вироблюваною продукцією тваринного походження. Весь імпорт у цій сфері має їм відповідати. Контроль починається з найнижчої ланки виробництва — і по молоку, і по м’ясу, птиці, яйцях, рибі, напівфабрикатах і так далі. Він єдиний для всього Євросоюзу. Відповідна вітчизняна служба вивчає, запозичує стандарти ЄС і доводить їх до українського виробника.
Відчувши український інтерес і помітивши реальні дії, Європейська комісія 2007 року внесла Україну до переліку держав, яким дозволено постачати в країни ЄС молоко, яйця, живих коней та мед. Наступні етапи — отримання дозволів на експорт великої рогатої худоби, свиней, свійської птиці та аквакультур (риба та рибні продукти). На цьому вітчизняні фахівці зосередилися 2008-го. Оскільки тут ішлося про значно більш комплексне рішення, Єврокомісія здійснила візити інспекційних груп в Україну. Молочна група визначила, що лише 5 — 10% українського сирого молока відповідає стандартам ЄС. Але водночас вона надала рекомендації, яким чином усунути недоліки. Виконуючи їх, протягом першої половини 2009 року в Україні підготовлено плани державного моніторингу якості експортної продукції, зокрема, молока та свійської птиці. Згодом відбувся інспекційний візит із м’яса птиці та яєць. Якщо рекомендації інспекторів виконуватимуться, експорт цих товарів може розпочатися вже наступного року. Інакше кажучи, наше сільське господарство матиме пропуск на ринок 500 мільйонів споживачів. Тільки встигай виробляти.
Не віриться? Ось трохи статистики. Сальдо сільськогосподарського експорту з України до країн ЄС за першу половину цього року перетворилося з від’ємного на додатнє, у порівнянні з аналогічним торішнім обсяг експорту зріс на 100 млн. євро. А продаж недорогоцінних металів і виробів з них, найбільшої складової експорту, для порівняння, знизився майже вдвічі! Те ж саме — з рудою, з хімдобривами, з машинобудуванням.
Як бачимо, нічого мудрого чи надзвичайного українська ветслужба не здійснювала. Вітчизняний виробник шукає нові ринки, сигналізує відомству, воно адекватно реагує, пояснює вимоги до експорту (фактично до інтеграції в ринок ЄС!), і справа пішла. Це не означає, що всі українські виробники зможуть продавати свій товар в ЄС, — лише ті, хто пройде контроль, тобто застосує до себе його вимоги. До речі, вимоги ветеринарних контролерів Російської Федерації інколи суворіші для українського експорту, ніж у Брюсселі. Але ж є результат. А в авіації нема. Тобто у торгівлі продукцією тваринництва ми в ЄС інтегруємось, а в авіаційній сфері — все ще готуємося.
Тут не місце розбиратися, чому не всі можуть: чи позиція відомства, чи позиція виробників у відповідній сфері, чи особлива активність окремого державного департамента чи, врешті, ненаполегливість з боку Бюро з питань євроінтеграції. Очевидно, що авіаційний комплекс — структура надзвичайно складна, багатопланова і, якщо дозволите, «радянська», отже, повільність в усвідомленні докорінно відмінних європейських ринкових правил має свої причини. Проте результати різні, й, зрозуміло, із зовнішньою політикою вони не мають нічого спільного.
Очевидно, що за прикладом ветеринарів аналогічно могли б діяти виробники української промислової продукції, хімічних добрив, автопрому (принаймні на рівні складових). Український експорт, як відомо, є доволі недиверсифікованим — метал і прості металовироби низького рівня переробки. Оскільки саме цей експорт наповнював бюджет, світова економічна криза вдарила Україну дужче, ніж інші країни Європи.
Не виключаю заперечення: не можна орієнтуватися виключно на ринок ЄС. У світі постають нові гігантські ринки, зокрема КНР, поряд — Росія. Цілком згоден. Тому закликаю орієнтуватися не на ринок ЄС, а на стандарти ЄС. Бо помиляється той, хто думає, ніби вимоги китайського споживача суттєво нижчі від європейського. Дефіцит торгівлі ЄС з КНР у 2008 році становив 250 мільярдів євро і зростає далі. При цьому всі товари, які Китай продав у ЄС (та більшість тих, які спожив сам), відповідають європейським стандартам. Така ж ситуація з бразильськими каструлями, з австралійськими винами, з канадським сталевим листом, з єгипетською бавовною і з російською пшеницею. Вони всі — в стандартах ЄС. Минув час важких і легких ринків — такого не може бути в глобалізованому світі. Залишилися окремі ніші (нелегальна зброя, «живий товар» тощо), з якими світова спільнота важко, але успішно бореться.
Із наведених прикладів, як уявляється, стає зрозумілим, для чого Україні треба інтегруватися до Європейського співтовариства. Для того, щоб на початках мати вільну торгівлю з ЄС, а потім запозичити і решту стандартів ЄС і, насамкінець, жити так само заможно і безпечно, як у ЄС. Бо кожна галузь — це конкретні українські громадяни з їхніми робочими місцями, сім’ями, зарплатами, житлом, школами, якістю води, повітря та продуктів.
НЕ ХОЧЕМО БУТИ В ЄВРОПІ
На відміну від інтересів особистих, коли ми всі хочемо бути в Європі, в корпоративних випадках не все так однозначно. Згадана зона вільної торгівлі, переговори щодо якої в рамках Угоди про асоціацію ведуться із лютого 2008 року, багатьма виробниками в Україні критикується, а багато хто про неї просто не знає. Останнє — найгірше. Незнання теми і відсутність інтересу до того, що визначатиме економічні відносини держави із найбільшим у світі ринком, — це той же симптом недовіри до майбутнього, про який згадувалося.
Переговорний процес веде в цій частині Міністерство економіки, яке готувалося до нього ще з 2005 року і продовжує безперервну інформаційну кампанію про наслідки укладення угоди. ЗВТ ЄС — Україна називатиметься поглибленою і всеохопною. Крім того, вона, за визначенням, інноваційна і безпрецедентна. Згідно з роз’ясненням Європейської комісії, ЗВТ покриватиме широку сферу торговельних питань (звідси назва «всеохопна») з метою прибрати перешкоди торгівлі, які створюються кордонами, шляхом регуляторного зближення і частково відкриваючи у такий спосіб внутрішній ринок ЄС для України (звідси «поглиблена»). ЗВТ зробить Україну присутньою на внутрішньому ринку ЄС.2
Але в цьому власне і полягає проблема для тих, хто гордо іменує себе вітчизняним виробником, а насправді прагне паразитувати на торговельних бар’єрах минулого. Домагаючись прийняття дискримінаційних торговельних законодавчих актів, ці кола перешкоджають доступу іноземних товарів в Україну, і саме тому можуть кваліфікуватися як антиукраїнські. Цим вони, по-перше, не дозволяють прийти на наш ринок конкурентам, отже, консервують відсталі виробництва, гальмують розвиток країни. По-друге, відсутність конкуренції веде до монопольних високих цін і цим завдає удару по гаманцях кожного. Спекулюючи званням «вітчизняного виробника», вони насправді грабують вітчизняного споживача. 13% надбавки на вартість холодильників і автомобілів, що діяли протягом шести останніх місяців, не збільшили купівлю неконкурентного вітчизняного товару. Натомість знизили інвестиційну привабливість України, і то — в такий кризовий період, коли кожне інвестування — на вагу золота.
Справжнім вітчизняним виробником є той, хто доводить стандарти своєї продукції до європейської й конкурує з нею в ціні. Таких вже чимало і в легкій, і в харчовій промисловості, і в будівельних матеріалах.
Проте небажання дізнаватися про європейські стандарти і впроваджувати їх — на сьогодні ще достатньо розповсюджене явище. Саме тому так повільно українці впроваджували стандарти безпеки для хімічних товарів REACH, а через це багато з них втратили доступ до ринків. Аналогічна ситуація складається з фармацевтичною галуззю: імпортери мають великі прибутки від продажу українцям дорогих іноземних ліків, а потенційні експортери нічого не роблять, щоб освоїти сучасні методи, сучасні препарати і відвоювати ринок. Так, як це зробили поляки чи угорці, чи словенці. Так, як це вже роблять експортери в агросекторі.
І все ж, чи існуватиме зона вільної торгівлі Україна — ЄС, і коли? Чи справді вона стане позитивом для нашої економіки?
Кожна ЗВТ, і наша з Євросоюзом не виняток, є й нагодою, й викликом водночас. Проведене ще до початку переговорів українськими економістами дослідження свідчить, що в нашому випадку плюсів більше, ніж мінусів. Адже в нашій країні історично склався ряд промислових галузей, які є або унікальними, або конкурентними і в Європі, й у світі. Ряд виробництв вимагає модернізації, й у багатьох випадках (зокрема, на частині металургійного комплексу) вона вже відбувається. Аналогічна ситуація й у сільському господарстві, де наслідки «модернізації» — переходу на євростандарти — бачимо вже сьогодні. Ще утримуємо високий освітній та інтелектуальний потенціал у населенні: за українськими програмістами стоять у черзі.
Нарешті, й це та істина, яку дехто в Україні свідомо замовчує, а дехто не усвідомлює, Європейському Союзу невигідно укласти з нами ЗВТ, яка зруйнує нашу економіку і пограбує наше населення. Сучасна цивілізація, а ЄС є її уособленням, побудована на інтересах споживача, а не виробника. Недостачі товарів немає. Змагання йде за попит. Якби, уявімо, українці б збанкрутували, вони не змогли б нічого купувати, зокрема, зробленого в ЄС! Саме тому, не розкриваючи деталей переговорного процесу, зазначу, що на сьогодні головне питання, яке дебатується, — це так звана тарифна пропозиція. Йдеться про те, щоб захистити тарифами на тривалий період — на п’ять, сім, аж до десяти років, цілі українські галузі. Протягом цього часу вони адаптуються до умов і стандартів ЄС, і коли торгівля стане цілком «вільною», зможуть упевнено конкурувати з німецькими, данськими чи грецькими.
Вимагати паритету на переговорах? Аякже! Оперувати як прикладом пільгами, котрі надавалися кандидатам в ЄС за торговельними режимами? Безумовно! Бути вимогливими до порушників українського законодавства зі Співтовариства? Обов’язково! Але працювати не на процес, а на результат. І тоді він прийде.
Не боюся звинувачень у надмірному оптимізмі. Цей шлях пройшли всі країни Центральної Європи, а зараз ним рухаються наші сусіди — Болгарія та Румунія. Повільніше, ніж, приміром, чехи, але швидше за нас. Тому нема жодних сумнівів, що його зможуть подолати й наші люди. Завдання полягає в тому, щоб до цього виклику поставитися з усією відповідальністю, по-державному. Розмови про можливість поновлення імпортних обмежень на автомобілі, введення нових, котрі циркулюють серед законодавців і власників цілих галузей, свідчать, що такого перелому поки не відбулося. Це тривожний сигнал. Чи хочемо бути в Європі ми всі, громадяни України, а не лише власники заводів, залежить від нас. Саме для цього ми делегуємо людей у Верховну Раду й утримуємо Кабінет Міністрів та державні інституції загалом.
ХОЧЕМО В ЄВРОПУ
Але найбільшою увагою користується зовнішньополітична тематика, коли мова заходить про візові питання. І центр уваги — країни Європейського Союзу, куди без візи громадянинові України потрапити неможливо. Візьму на себе сміливість стверджувати, що Міністерство закордонних справ України проробило системну, послідовну й всеохопну роботу з усіма 27-ма країнами ЄС та Європейською комісією з метою реалізації переговорного процесу про укладання Угоди про візові спрощення, яка успішно діє з 1 січня 2008 року.
Протягом 2008 року кількість українців, що отримали т. зв. Шенгенську візу, зросла у понад два рази порівняно з 2007 р. (із 435 тис. до 1 млн. 20 тисяч). Кількість відмов у візах знизилася до 5%, причому дев’ять з десяти відмов — через подання аплікантом підроблених документів. Як уявляється, це хороший перший крок у відповідь на скасування віз для громадян ЄС, зроблену Україною в 2005 році. Тут варто ще раз підкреслити, що тогочасне рішення мало позитивний наслідок для економіки України та для її іміджу (а це пов’язані між собою речі). Адже 2008 року, наприклад, кількість відвідувачів із країн ЄС перетнула позначку в 9 млн., у порівнянні з 4,5 мільйона 2004 р. Національна економіка виграла від цього потоку: тут оплата за готель, транспорт, розваги, харчування, й платять чимало.
Інколи рішення про безвізовий в’їзд громадян ЄС критикують. Кажуть, що це загрожує Україні навалою педофілів чи хворих на СНІД. Даруйте, але ж відсоток ВІЛ-інфікованих в Україні зростає швидше, ніж у будь-якій країні ЄС, а за експортом дитячої порнографії ми посідаємо в Європі «почесне» друге місце. Врешті, для цього й існує в Україні міліція, яку ми, громадяни, утримуємо, щоб повсякденно контактувати через Інтерпол з єесівськими колегами і виявляти зловмисників заздалегідь!
Зрозуміло, Угода про візові спрощення — інструмент не ідеальний, як не ідеальні її виконавці в Брюсселі та інших столицях. Українські громадяни справедливо скаржаться, що не всі країни ЄС ретельно виконують узяті на себе зобов’язання за цією Угодою (декотрі через бюрократичну тяганину, декотрі через неусвідомлення європейського вибору України тощо). В переліку порушників — як велика Франція, так і маленька Греція; як тепла Італія, так і прохолодна Голландія. Українські медії — й це вкрай актуально! — не проминають жодної нагоди вказати європартнерам на помилки чи нетолерантне ставлення. Але цього мало. Гарантований шлях до поліпшення — це обов’язкове документування відмови чи неадекватної поведінки і подання обгрунтованої скарги в МЗС. Він у свою чергу розмовлятиме з відповідним посольством та захищатиме інтереси українського громадянина. Нещодавно, знову ж таки завдяки зусиллям дипломатів, на озброєння українських громадян надійшов іще один інструмент. Євросоюз ухвалив Спільний візовий кодекс. Цей документ, попри інше, дозволяє аплікантові оскаржувати необгрунтовану, на його думку, відмову. І навіть якщо за результатами розгляду інтереси українця буде задоволено не вповні чи не одразу, з кожним процесом відмов меншатиме.
Нині зовнішньополітичне відомство робить наступний, значно складніший і значущий крок. Ми готуємося до переговорного процесу щодо дальшої лібералізації пересування наших громадян — безвізового режиму. Але якщо у першому випадку першочергового значення набули політичні та правові аргументи, то у другому чи не головними стають питання безпеки. Контролюючі органи країн Шенгенської зони хочуть напевне знати, що кожен майбутній український візитер не становитиме загрози життю і добробуту жителів європейської спільноти. Саме тому три з чотирьох робочих груп, створених в рамках діалогу про безвізовий режим, очолюють фахівці Міністерства внутрішніх справ України.
Чи швидко піде процес? За київським (оптимістичним) сценарієм, його можна завершити до турніру Євро-2012. Маленькій Чорногорії, наприклад вистачило двох років. Нам вдасться вкластися у три роки, якщо відповідну роботу зі створення загальнонаціональної системи контролю за документами і обліком осіб згадане відомство, а також Мін’юст і законодавці, зуміють провести в стислі терміни, якщо активно взаємодіятимуть з колегами, переважно з поліцією усіх 27-ми країн ЄС, учасників Шенгену насамперед.
Незважаючи на фінансову скруту, в штаті представництва України при ЄС цього року з’явився новий дипломат, делегований співробітник МВС України, який приєднається до колег-юристів і зосередиться саме на цій ділянці роботи. Але реалізація завдання залежатиме від ефективності домашніх зусиль. Від дієвості, послідовності та координованості всіх органів держави — судових, законодавчих, урядових, що відкриє українцям «шлях у Європу».
ПРАЦЮВАТИ НІКОЛИ НЕ ПІЗНО
У мізках і серцях пострадянських людей, якими ми в Україні значною мірою залишаємося, і далі сидять чимало забобонів багаторічної давнини. Відкривати щось «під свято» — один із характерних. Або під День незалежності, або під 1 Травня, або під Новий рік, — а не тоді, коли технологічно справу має бути завершено. Кожен бачив, як урочисто відкривають новий тролейбусний маршрут, а потім закривають для закінчення асфальтування дороги. Це уповні стосується Угоди про асоціацію з Європейським Союзом, яку в якийсь момент ухвалили завершити до кінця поточного року.
У самій ідеї — нічого поганого. Тим більше, що головуюча Швеція, наш щирий симпатик і суворий екзаменатор, пишалася б, якби честь прийняття такого принципового документа припала на її президентство. Схоже, однак, що світова криза й українські довгі запрягання не дають на це шансів. Вже тому, що лише технічне погодження, переклад і редагування тексту триватимуть чотири-п’ять місяців.
Однак ні ця Угода та її складова ЗВТ, ні будь-які інші не створять внутрішнього ринку, конкурентного з ЄС, соціальних відносин, адекватних ЄС, безпеки для громадян, співвідносної з ЄС. Бо тільки тоді відкриються кордони, ринки і надаватиметься могутня фінансова допомога на закріплення реформ, оновлення інфраструктури, вирівнювання розвитку різних регіонів країни, коли ми це зробимо самі. Чи принаймні візьмемося робити цілеспрямовано і на всіх напрямах.
І людський, і виробничий потенціал в Україні є. Більше порядку, більше зусиль і віри — й справа піде. Вона не піде сама собою, лише від повторення намірів. Невже не очевидно?
1«Дзеркало тижня» № 30, 2009 р., «Європейський внесок у недуги України»
2http://ec.europa.eu/delegations/ukraine/eu_ukraine/trade_relation/free_t...
