У жовтні цього року виповнюється 110 років із дня народження Олекси Стефановича. Цей ювілей не збираються в нас особливо відзначати. Як свого часу не відзначали й століття.
Стефановича в Україні та за її межами мало знають. Точніше — майже не знають. На це були різні причини — еміграція поета, його замкнутість, «таємничість», малотиражне видання творів, яке робило й робить їх малодоступними. Правда, зараз є інтернет, за допомогою якого можна їх віднайти.
Той, хто мав можливість познайомитися з творчістю поета, був від нього в захваті. Видатний український прозаїк ХХ ст. Улас Самчук, земляк і знайомець Стефановича, вважав, що творчий доробок письменника «увійде в історію літературної нашої мови як цілком виключний звук поетичної мови нашого народу», а польський поет Юзеф Лободовський твердив (і, певно, не безпідставно), що Стефановича в нас радо би «позичили» сусіди, «бо ні в Росії, ні в інших слов’ян такого поета немає».
Творчість Стефановича цікава не лише сама по собі. Її доля, а також доля її творця є зразком того, як таланти, зрощені на українській землі, хиріють, стають «пропащою силою». На жаль, приклад Стефановича далеко не перший і не останній.
ДОЛЯ
Про життя Олекси Стефановича відомо мало. Дуже мало! Це не дивно. Він жив самітником. У суспільному, політичному житті не «світився». Не належав і до активістів культурно-мистецьких рухів. Справжнім поетам це ні до чого.
Навіть рік і місце його народження не визначені точно. У документах зазначено, що народився він у селі Милятин неподалік Острога 5 жовтня (за старим стилем) 1899 року. Проте в листі до Уласа Самчука поет зазначає іншу дату — 1900 рік. Можливо, це свідома вигадка. Стефанович хотів мати датою свого народження межовий рік, який поставив крапку на столітті дев’ятнадцятому і започаткував століття двадцяте. Також поет говорив Самчуку, що народився в селі Садки. Самчук же вважав, ніби це Садки неподалік Шумська (цю місцину він знав із дитинства). Однак сіл з такою назвою багато в Україні. Було село з подібною назвою і неподалік Милятина. І якщо про Милятин Стефанович ніде не згадує, то про Садки така згадка є у вірші з промовистою назвою «Спомин»:
«Дорога рівна така, гладка...
Мигнули Тесова хатки,
Й не зоглядівся, коли Садки
Свої розкинули садки».
Варто враховувати, що в назві села Садки наголос робився на першому складі, а не на останньому. Щодо Тесова, то це село на півдорозі від Острога до Гощі.
Можливо, Стефанович дійсно народився в Садках чи там жив. Існує думка, що в цьому селі він вчителював після закінчення семінарії. А можливо, це була ще одна фантазія поета. Садки ж уявлялися йому такою собі «землею обітованою» дитинства та юності.
Важко сказати, чи було в Стефановича щасливе дитинство. Народився він у сім’ї, яку заможною не назвеш. Хоча й бідною — також. Це була типова волинська священицька сім’я. І по лінії батька, і по лінії матері предки поета були священиками. Його батько, Коронат Олексійович, закінчив духовне училище, а потім семінарію в Кременці. 1898 р. одружився на Олександрі Андріївні Літославській, дочці парафіяльного священика села Милятин, яка була на п’ять років старшою за нього. Схоже, це був шлюб за розрахунком, оскільки Коронат Олексійович отримав після одруження парафію свого тестя.
Помер батько майбутнього поета рано, залишивши після себе десятилітнього сина і двох неповнолітніх дочок. Коронат Олексійович, судячи з усього, не дуже переймався «стяжанієм» багатств; більше того — залишив після себе борги. Однак ця людина не була байдужою до красного письменства. Опублікував він навіть кілька віршів російською мовою.
Чому російською, а не мовою, якою розмовляли в його селі та якою згодом почав писати його син? Треба враховувати, що національна свідомість волинського православного духовенства в той час не була високою. Духовних отців цілеспрямовано русифікували, російська мова для них була мовою культури, «вищості».
Вірші Короната Олексійовича, які він опублікував у газеті «Почаевский листок», шедеврами не назвеш. Однак не було це й примітивне графоманство, яке зустрічалося на сторінках вказаного видання. Відчувалося: автор мав поетичний талант. Інша річ, що він так і не розвинув його.
Частку своєї інтелігентності батько безсумнівно передав синові. Зрештою, син зростав у родині, де в пошані була книжка, де панував містичний дух православної духовності. А це було немало для майбутнього поета. Принаймні він мав те, чого не мали його однолітки-волиняни, котрі потім, як і він, стали на шлях письменництва — Оксана Лятуринська, Улас Самчук. До речі, останній у романі «Волинь» описує, як він у дитинстві тягнувся до книжок (а таких у його селянському домі було небагато) або яке величезне враження на нього справляли богослужби та свята.
Після смерті батька Стефановичу, як і його матері та сестрам, жилося нелегко. Вони втратили годувальника. Особливих доходів та допомоги не мали. Та все ж дитячі епізоди в поезіях Стефановича надзвичайно світлі. Це спомини про святкування Різдва, Великодня, враження від краси волинської природи. Іноді ці спомини не позбавлені сильної юнацької сексуальності (вірш «В росах»). Хоча Стефанович умів її майстерно «ховати».
Майбутній поет ішов протореним його предками шляхом. Спочатку закінчив духовне училище в Клевані, потім навчався у Волинській духовній семінарії у Житомирі. Далі мав би стати священиком... Однак буревії війн, революцій, які припали на час його семінарського навчання, різко змінили життя Стефановича.
Час громадянської війни, початок 20-х років — біла (чи темна?) пляма в біографії поета. Ми нічого не можемо сказати про нього. Хіба що говорять деякі рядки віршів. Нерідко в них звучать київські мотиви, відлуння спогадів про українські визвольні змагання тих часів. Є в нього вірші «Крути», «До «Базару», де з особливою силою відбиті трагічні сторінки нашої історії. Чи був Стефанович їхнім учасником, свідком — сказати важко. Все ж варто мати на увазі, що в середовищі житомирських семінаристів спостерігалися помітні проукраїнські настрої.
Як зазначалося, після закінчення семінарії поет міг вчителювати в селі Садки. Проте це вчителювання тривало недовго. Стефанович вирішив емігрувати. Сталося це десь наприкінці 1921 чи в 1922 році. Що послужило причиною такого кроку? Поет не бачив для себе перспектив у «другій Речі Посполитій»? Чи, можливо, причиною цього стало нещасливе кохання? Адже в деяких віршах прочитується його відгомін.
З еміграцією Стефановичу пощастило. Він опинився в Празі. Тоді чехи ставилися до українців набагато прихильніше, ніж сьогодні. Вони пам’ятали, що недавно були таким же поневоленим «народом без держави», як і українці. Зрештою, до складу Чехословацької республіки входили етнічні українські землі — Закарпаття, яке отримало певну автономію. Чехословацький уряд створив у країні широкі можливості для культурної, наукової діяльності української еміграції. Тут функціонували вищі українські школи, які частково фінансувалися з державних коштів.
У Празі сформувалося потужне українське літературне середовище, що отримало умовну назву «празької школи». До неї належав і Стефанович.
Саме на еміграції розвинувся талант поета. Не останню роль відіграла ностальгія за батьківщиною. Поет після 1922 р. так і не зміг повернутися на рідну землю. Але спомини про неї жили й «перетікали» у віршові рядки.
У Празі Стефанович став слухачем філософського факультету Карлового університету (1922 — 1928 рр.), потім два роки відвідував літературно-мистецькі курси в Українському вільному університеті. Великих матеріальних статків не мав, жив більш ніж скромно. Перебивався випадковими заробітками.
Поет прагнув стати університетським викладачем. У 1931 — 1932 рр. написав дисертацію «А. Метлинський як поет». Показовим є вибір теми дослідження. Певно, в поезії А. Метлинського Стефанович вбачав щось близьке, адже в обох є чимало сумних мотивів, відчуття трагічності буття.
Проте з університетським викладанням у Стефановича не склалося. Працював домашнім учителем, доглядав дітей. Однак відносно спокійне міжвоєнне життя скоро скінчилося. Почалася Друга світова. У цей час Стефанович перебував у Празі, що була під німецькою окупацією. Коли ж сюди прийшли радянські «визволителі», поет подався до Західної Німеччині, що була під контролем західних союзників.
Потім емігрував до Америки. Але і в цій заможній, багатій країні багачем не став. Більше того, саме в Америці на довгий час його поетична ліра замовкає. Поету довелося заробляти на життя, важко працюючи на фабриці. Останні роки хворий Стефанович провів у будинку для людей похилого віку в Олдені, де 4 січня 1970 р. помер.
Українські емігранти, переважно волиняни, вирішили вшанувати поета. Вони зібрали гроші й поставили на могилі Стефановича в Баунд Бруку гранітний пам’ятник, а також посмертно видали збірку його творів.
Доля літературної спадщини Стефановича була такою ж малощасливою, як і його життя. У міжвоєнний період вийшли дві збірки «Поезії» та «Stephanos І». Згадане посмертне діаспорне видання під назвою «Зібрані твори» побачило світ у Торонто 1975 р. У радянській Україні твори емігранта, та ще й антирадянщика, звісно, не видавалися. У часи незалежності в рівненському видавництві «Азалія» з’явилося скромне видання творів поета під назвою «Возлюби її до крови». Оце, власне, і все...
УКРАЇНА Й ТОПОС МАЛОЇ БАТЬКІВЩИНИ
Стефановича, як і Лятуринську та Самчука, можна вважати співцями Волині. Через Волинь вони сприймали Велику Україну. Закономірно, їхня візія України дещо інакша, ніж «традиційних» українських авторів із Центру чи Сходу. У цих волинських авторів не часто знаходимо захоплення степом, «козацькою славою». Якщо це й зустрічається, то має дещо штучний характер. Проте в них є любов до волинських краєвидів, річок, лісів. Історична пам’ять письменників-волинян сягає набагато глибше козаччини. Вони звертаються до часів княжих, навіть язичницьких.
Волинськими мотивами просякнуто вірші Стефановича. Це спомини дитинства, оспівування Горині, Почаєва, гори Бони. Волинь постає стародавньою землею, чимось вона нагадує велетня, який спить, але цей велетень мусить прокинутись.
Однак і Стефанович, і інші згадані письменники-волиняни були соборниками. Волинь для них — лише частка (хай і найрідніша!) Великої України. Показовим є вірш Стефановича «Портрет». Це, власне, його портрет України, де своєрідно, але органічно переплелася Волинь і Подніпровська Україна:
«І хризантеми й орхідеї
У зачарованій імлі,
Але найліпшими у неї —
Словополківські ковилі.
Вона ще квилила в Путивлі,
Вона обходила шатри —
Стріла і лук напоготівлі,
А в серці — стязі і вітри...
І, може... Жаско уявити...
Ні, не втішався печеніг,
Коли й схопив, несамовитий,
То не зборов, не переміг!..
Ось у зідханнях молитовних
У Пирогощії вона,
А ось Перунові жертовник
В гаю дубовому ладна.
Вночі Ярилові вгоджає,
Не відмовляючи ні в чім,
А вранці світить їй Почаїв
Золотоглавієм своїм.
Ще вчора в полум’я скакала,
Купальних спрагная чуд, —
Сьогодні йде собі помалу
На лаврських дзвонів перегуд.
Її Пречиста — така сама,
Як найдавніша із богинь.
Від неї темними лісами
Дихнула древняя Волинь».
Однак ідилічна Україна в «Портреті» — все-таки прикрашений образ. Насправді вона часто зображується Стефановичем у кривавих кольорах. Це вірші «Крути», «До «Базару», «До «Бродів» та інші. Україна постає роздертою між різними потугами. Шукає свій шлях — ось тільки чи знаходить його (вірш «Дорошенко»).
Похмуро, навіть безнадійно звучать слова вірша «Там дзвонять на вежах...»:
«Вічно в облозі,
У борні, у тривозі, знемозі.
Серце криваве в степах
десь вітрами рида:
Ой біда, ой біда
Тій чайці-небозі...»
На жаль, ці слова залишаються актуальними понині.
САКРАЛЬНЕ
Те, що Стефанович виховувався в священицькій сім’ї, не могло не відбитися на його творчості. Християнська релігійна символіка пронизує вірші поета. Однак він ніколи не збивається на примітив, поверхову апологетику, якою нерідко хибує в нас релігійна лірика.
Назвемо лише деякі релігійно-ліричні твори поета — «Коляда», «Хрест», «Юрій», «На Великдень», «Над Хрестом» тощо.
Християнська релігійність Стефановича не викликає сумнівів. Наприклад, у вірші «До св. Володимира» читаємо:
«Похитнулися міри і виміри,
Скільки зверглося вір, богів, —
Тільки Він стоїть, Володимире,
Той, до кого ти нас привів».
Однак (це може видатися дивним) релігійність Стефановича виявляється своєрідним «двоєвір’ям», в якому християнські мотиви поєднуються — хай і не дуже мирно — з язичництвом. Це простежується в згаданому «Портреті». Є у Стефановича й чисто язичницькі вірші — «Сон Перуна», «Лісун», «Світанок».
Насправді, це «двоєвір’я» не таке й дивне. Волинь — один із небагатьох регіонів України, де навіть у ХІХ ст. продовжували зберігатися дохристиянські традиції. Відображенням цього є відома драма-феєрія Лесі Українки «Лісова пісня». А громадсько-релігійний діяч Волині міжвоєнного періоду, борець за українізацію православної церкви Арсен Річинський, який так само, як і Стефанович, народився в священицькій родині і мав духовну освіту, у своїй книзі «Проблеми української релігійної свідомості» розглядав дохристиянські вірування як один із важливих елементів українського релігійного світобачення.
Водночас християнські вірування у віршах Стефановича виглядають не зовсім «канонічно» (наприклад, поезії «Різдвяна казка» або «На Великдень»). Маємо тут представлення своєрідного «народного християнства», де осмислюються й переосмислюються офіційні християнські погляди в народному українському дусі.
Іноді релігійність у Стефановича виходить, власне, за релігійні межі, набуваючи світського характеру. Тобто в його поезії відбувається сакралізація мирського, злиття сакрального й профанного. Це бачимо у вірші «Молитва (Чи на рідних полях...)», яка є поминанням полеглих за волю України, у вірші «Дивний образе таємний...», де образ Богоматері трансформується в образ вродливої дівчини.
ІНТИМНЕ
Про інтимне життя Стефановича нічого не знаємо. Адже поет жив самітником. Є у нього вірш «Пані Галі». Хто ця пані — не знаємо. Проте у творі звучить образа на дівчину, яку спокусили «гіпнотичні вуса» улана. Можливо, це й було нещасливе кохання поета.
Під час перебування в Празі, Західній Німеччині й Америці поет, схоже, не закохувався. Наприкінці життя він важко захворів. Нікого не хотів бачити, не приймав їжі. Однак знайшлася жінка на ім’я Надія Волинець, яка виходила його. Після цього він трохи ще пожив. Певно, це було останнє кохання поета.
Притлумлена сексуальність знайшла цікаві вияви в творчості Стефановича. Він дав кілька блискучих зразків еротичної поезії, де майстерно, органічно поєднані образи навколишньої природи, язичницькі мотиви й прихована агресивна сексуальність. Це вірші — «Не давала ще сонцеві ти», «Лісун», «Русалки». Чогось подібного в українській поезії годі шукати. І не лише в українській.
Правда, є в Стефановича твір, де образ жінки стає «спокійним», «богородицеподібним». Це згаданий вірш «Дивний образе таємний...», який варто процитувати:
«Дивний образе таємний,
Що негадано-неждано
Із далека — із незнана
У кімнату цю принісся
І спинився на стіні,
Я прохаю нелукаво —
Од лукавого, од злого
Од недоброго усього
Ти присутністю своєю
Цю родину бережи,
А найбільше бережи ти
— Наймолитовніше прошу —
Тую дівчину хорошу,
У котрої на колінах
Задрімало дві коси».
Можливо, поет все таки мріяв про тихий домашній затишок, про дітей. Нездійсненні його мрії і знайшли відображення в дитячій поезії — віршах «Івасик-орлик», «Зайчики», «Замість колискової», «Різдвяна казка», «Ялинка» та інших. Це дійсно вартісні твори. Залишається лише пошкодувати, що вони не відомі нашим дітям.
НА ЗАКІНЧЕННЯ
Стефанович — поет непростої долі. Водночас це — геніальний поет. Народ, який має такого автора, мусив би належним чином його пошанувати, а його твори мали б стояти на полицях бібліотек. На жаль, такого немає. Чи буде? Хотілось би вірити, що ТАК.
