Чергова реінкарнація «свобод слова» на українському ТБ в особі Ганни Безулик та її ток-шоу «Я так думаю» на «5 каналі» породила якісь хиткі надії на зміну та оновлення формату, що себе вичерпує. Ми вже давно пересвідчилися, що сама побудова цих програм залишає у глядача відчуття незадоволення і роздратування. Більше того, завдяки цим програмам мимоволі відбувається процес глибокої, на рівні підсвідомості, дискредитації основних демократичних цінностей, що постають чимось ефемерним, сумнівним, безглуздим, непотрібним нормальній середній людині.
«Свобода слова», публічність перетворюються на свободу пустопорожнього базікання, словесної діареї та звичної брехні. Адже політична історія людства демонструє, що диктатура приходить тоді, коли демократія або, швидше, те, що так незаслужено називають, повністю підриває довіру до себе, викликаючи в мас відчуття, що їх просто підло та нахабно обманюють. До цих висновків ще раз підвела вже друга в новому телевізійному сезоні імпреза пані Безулик.
Темою була політика Національного банку, діяльність уряду та причини падіння гривні. Прекрасна, між іншим, можливість допомогти і самим собі, і глядачам розібратися в доленосних для України питаннях: чому не ефективна кланово-олігархічна економіка і така ж сама влада, чи не це і пояснює найважче, в порівнянні з іншими країнами, переживання кризи нашою державою, в чому найбільша небезпека «тимошенкономіки» як форми найнестримнішого популізму в прийнятті економічних рішень...
Але, на жаль, знову все було зведене до сумовитих розбирань, з важкої інформаційної «мортири» вкотре вирішили постріляти «горобців». Можливо, щоб не зачіпати болісну тему про те, що є причиною багатьох наших бід? Щоб не зізнаватися в тому, що наша країна, незважаючи на всю європейську риторику, вже багато років йде латиноамериканським шляхом, коли величезна держава працює на кілька сотень сімей, які в умовах «потьомкінської» (аналогічно з «потьомкінськими селами») демократії змінюють один одного у владі в безперестанному хороводі виборів, у яких масам обирати загалом нікого, оскільки політична пропозиція звужена до межі?
Нагадаю читачам про походження вислову «потьомкінські села». Після приєднання до імперії південноукраїнських земель, імператриця Катерина ІІ доручила справу їхнього освоєння своєму фавориту — ясновельможному князю Григорію Потьомкіну-Тавридському. Невдовзі Катерині захотілося побачити результати. Але представити їх Потьомкіну було складно. Князь не розгубився і по берегах Дніпра, яким пливла імператорська галера, розставив велику кількість макетів хатин, яскраво розмальованих. Імператриця була в захопленні від бурхливого розвитку краю, довіреного коханцю...
Зрозуміло, на всіляких ток-шоу не задаються питанням, чому роками нам показують на всіх каналах замкнену касту політиків, куди лише зрідка додаються одна-дві нові або псевдонові фігури. Усі 18 років українці стикаються з ситуацією відсутності справжньої політичної конкуренції, виборцям просто нічого вибрати з того гранично обмеженого набору персоналій, який їм пропонують. Звідки таке політичне «безриб’я»? Жоден канал не поспішає задати це запитання, а вже тим більше на нього відповідати. Відсутність глибини опрацювання проблем і чесності в постановці питань якимсь чином впливають і на видовищність ток-шоу, позбавлених внутрішньої драматичності, правди і протистояння ідей, що підміняється дрібними склоками мешканців нашого політичного тераріуму, таким собі ляльковим театром із живими «ляльками»...
Те, що було нам показане пані Ганною Безулик, виявилося безмірно нудним видовищем, без будь-якого «драйву», без хоч якихось спроб «мозкового штурму» проблем, без навіть тіні інтелектуальної енергетики.
Нудне дійство в набридлому форматі ні на крок не наблизило телеглядачів до розуміння того, що реально відбувається в наших фінансах, економіці та політиці.
Ведуча поставила до бар’єра виконуючу обов’язки Пинзеника (Пинзеник у нас скоро стане символом Міністерства фінансів у всіх урядах, що претендують на «бренд» демократичності) пана Уманського і представника Секретаріату Президента пана Шлапака. Вони довго, флегматично і вражаюче нудно розбиралися, хто більше винен у падінні гривні.
Вірити не хотілося нікому.
Напівсонна атмосфера в студії дещо пожвавилася, коли відомий своєю чесністю й гідною подиву непідкупністю пристрасний оратор товариш Чечетов (який виконує в Партії регіонів нарівні з Ганною Герман функції фракційного Цицерона) з грубуватою народною прямотою звинуватив прем’єр-міністра в брехні. Після цього сплеску в тихому болоті колишня атмосфера невдовзі знову відновилася.
Другим сплеском стало «алаверди», але чомусь не до Партії регіонів, а до президентської команди з боку депутата від БЮТ пана Пашковського, який звинуватив, із посиланням на інтерв’ю банкіра Коломойського, Банкову в намірі умикнути кілька чи то сотень, чи то тисяч автозаправок. Правду сказав депутат Пашковський чи збрехав? Це зрозуміти неможливо.
Слухаючи їхні взаємні обвинувачення, важко утриматися від фрази: «Чума на обидві ваші оселі!» Як страшно далеко перебуває вся ця публіка від наших бід та проблем...
Третім сплеском була заява журналістки «Радіо Свобода» Ірини Штогрін, яка зауважила, що в умовах тотальної корумпованості розібратися, що насправді відбувається в економіці, абсолютно неможливо. Фраза абсолютно несподівано образила пана Шлапака, який почав докоряти журналістів у їхньому недозволено «прокурорському тоні». А що робити, якщо прокурорського тону немає у прокуратури, доводиться журналістам... Слухаючи довгі розповіді про те, як рятують в Україні банківську систему, все більше приходив до висновку, що насправді рятують (як і в Росії) олігархів, причому, не всіх, а лише обраних.
Проте в цій уміло організованій «каламутній воді» спробуй розберися, адже головна проблема країни — це тотальна і обѓрунтована недовіра мільйонів громадян до виконавчої влади, до судової влади, до парламенту, до політиків, депутатів, до банків, до ЗМІ, до опозиції, до всього і до всіх. Адже вся життєдіяльність суспільства, держави, колективу, будь-якої групи людей будується на взаємній довірі. Без довіри, що пронизує все життя народу, суспільство розсипається. Адже як яро потрібно було фігурантам української політичної сцени 18 років безсоромно брехати, лицемірити, хитрити і вивертатися, щоб змусити народ зневіритися у всьому... В нас узагалі дуже поширений особливий феномен адміністративної брехні, коли збрехати публічно може будь-яка офіційна особа, абсолютно не боячись ніякої відповідальності. За ці 18 років українці отримали щеплення підозрілості, адже дуже часто їх обманювали. Заповідь «не лжесвідчи» виконується українською верхівкою так само рідко і погано, як і заповідь «не вкради»...
Якщо була б у нас нормальна, а не «вільна», преса, вона повинна б, немов зграя хортів, учепитися мертвою хваткою у високопоставлених брехунів і рвати їх на клапті, іронізуючи і висміюючи, топлячи в жовчних інвективах, знущаючись і морально переслідуючи, аж до перетворення фігуранта в посміховище, якому нічого робити в політичному житті країни. Ну, коли й кого в нас публічно звинуватили у брехні і довели обвинувачення? А тим часом це звичайна практика у всьому світі, який називають цивілізованим: політичний брехун ризикує своєю кар’єрою, і не лише нею. У нас — не ризикує нічим.
У Ганни Безулик представники Нацбанку, Секретаріату та уряду закликали вірити в гривню. Це в країні, де ніхто нікому не вірить? Багато років нашу країну нахабно і безкарно розкрадали, ніхто, звичайно, не відповів за скоєне. І на такому підмурку ми хочемо щось побудувати? Хай там як залякують українців «страшними наслідками» люстрації або переділу власності, але без якогось історичного «розбору польотів» усе одно не обійтися... А то виходить, що Україна розграбована, а винних немає. А винні прагнуть бути нашими вождями і вести нас у «світле майбутнє».
Тут ось недавно один високопоставлений діяч похвалив Юлію Тимошенко за виділення коштів на розвиток авіабудівної галузі й нарікав, що за попередні роки багато було розкрадено. Питання: чому ті, хто розкрадав, не сидять у в’язницях? Можливо, вони сидять сьогодні в інших, престижніших установах у керівних кріслах? Україну занапастить тотальна безкарність. Навіть найбагатша об’єктивно країна за найякіснішої праці її громадян не зможе досягнути добробуту в умовах постійного масового розкрадення. Украдені цілі галузі й немає винних... Так не буває. Ось і на цю тему дуже не люблять «токати» на наших ток-шоу. І тому «свободи слова» — це зовсім не форум громадянського суспільства, а механізм «заговорювання» проблем, випущення пару, щось на зразок соціального шаманства.
На тому ж «5 каналі» Ганна Герман оповіла трагічну історію про переслідування її партійного лідера немилосердною Юлією Тимошенко. Виявляється, пан Янукович, ще будучи прем’єром, приватизував (це ще що за манера?) державну урядову резиденцію, вклавши в цей процес усе нажите непосильною працею. А тепер зла Юля жене екс-прем’єра з резиденції, що стала рідною, з, можна сказати, родового гнізда, з дорогих серцю гектарів особистої земельки під Києвом.
Садизм та й тільки... Сама жертва з розгубленою і соромливою усмішкою процитував покійну тещу, яка запитувала Віктора Федоровича: «Ти що — собака, що тебе всі женуть?»
Можливо, мудра теща мала на увазі не лише квартирні справи свого зятя? Але не хвилюйтеся, дорогі співвітчизники. Якесь шосте відчуття підказує мені, що навіть позбувшись урядової резиденції, Янукович на вулиці не залишиться...
Чи буде український народ, як натякала Ганна Герман, плакати, ридати і схлипувати щодо втрати маєтку, так би мовити, «фазенди», лідером опозиції? Сумніваюся, оскільки проблеми переважної більшості українців не мають нічого спільного з проблемами Віктора Федоровича. Справді, у когось суп рідкий, а в когось перли тьмяні... І вже зовсім точно можу сказати, що ніхто ні в Донецьку, ні в Луганську, ні в Криму не піде в «останній і рішучий бій» за «фазенду» пана Януковича. Маєтки, «майбахи», яхти та літаки олігархів чомусь народ на подвиги не надихають.
У Романа Чайки і Мирослави Барчук нардеп від ПР пан Лук’янов звинуватив представника БЮТ, що «фазенду» в Януковича відбирають за те, що партія регіонів рішуче виступила за покарання депутата з фракції Тимошенко Лозинського, звинуваченого у вбивстві. Ну, якби нардеп Лук’янов був чесним до кінця, він би пригадав, що пан Лозинський починав свою кар’єру саме в партії Януковича, і в цьому значенні є її вихованцем, як то кажуть, «сином полку»...
Складається враження, що ніякі фундаментальні зміни нашому ТБ не загрожують, а теленачальники цілком задоволені тим, що мають. Чи задоволений глядач? Навряд чи телекомпанію непокоїть таке незрозуміле філософське питання. Зрештою, не глядачам же вони служать, не українському суспільству, яке переживає сьогодні надзвичайно драматичний момент своєї історії.
Адже жодна «свобода слова» не стала «ниткою Аріадни», що виводить з лабіринту. Швидше, навпаки, ці «псевдосвободи» остаточно заплутали українців, позбавивши будь-якої віри в можливість виходу з глухого кута.
