Днями Українська автокефальна православна церква заявила про прагнення увійти до складу Вселенського Патріархату на правах автономії. Єпископат УАПЦ, звертаючись до Вселенського Патріарха, підкреслив, що церковне розділення в Україні відбулося «внаслідок кризи церковної свідомості, що відійшла від ідеалу християнського універсалізму». УАПЦ просить Вселенського Патріарха не лише молитися за лікування розколу в Україні, а й надати ліки, що «зможуть зцілити рани на тілі Української Церкви».
Проблема у тому, що кожна з православних юрисдикцій, а це, окрім УАПЦ, ще УПЦ КП і УПЦ МП, відстоює свою точку зору й бачить це об’єднання по-своєму. На тлі такої роз’єднаності УПЦ в Україні ще більше посилюються інші релігійні течії — протестантизм, католицизм, мусульманство...
Більш детально про проблеми українського православ’я, роль держави в релігійних процесах, культурну різноманітність українців та інше читайте в інтерв’ю з доктором філософських наук, завідуючим відділенням проблем релігійних процесів в Україні, професором Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України Людмилою ФИЛИПОВИЧ.
— Людмило Олександрівно, нещодавно журнал «Кореспондент» оприлюднив перелік 100 найвпливовіших людей України. Серед релігійних діячів перше (30-те в списку) місце посів предстоятель УПЦ КП Філарет (Денисенко), митрополит УПЦ МП Володимир (Сабодан) друге (32-ге), кардинал УГКЦ Любомир Гузар — третє (54-те). Беручи до уваги те, що парафій УПЦ МП в Україні більше, чим можна пояснити таку популярність патріарха Філарета?
— Я вважаю, що авторитет людини визначає не кількість парафій, а внутрішня харизма або гуманітарні наслідки діяльності людини. Можна привести в приклад велику кількість людей, пов’язаних з релігійною діяльністю або непов’язаних, за якими стоять одиниці, але їхня вага в суспільстві є значно більшою від тої, яку, наприклад, має генерал, керуючи мільйонною армією.
На фоні нинішньої бездержавницької позиції наших керівників, патріарх Філарет виглядає чи не одним із найбільших державників. Достатньо уважно послухати його проповіді або звернення, таке враження, що так мав би виступати сам президент. Людина переконана, що релігія в житті народу України відіграє домінуючу роль. Я не можу з ним не погодитися, оскільки при всіх матеріальних здобутках, духовні фактори переважають. Можна бути бідним, але, при цьому, повести за собою маси.
Що стосується другого місця митрополита Володимира й третього кардинала Любомира Гузара, то це пояснюється тими настроями, які існують в нашому суспільстві. Зокрема, це пов’язано з самоідентифікацією українців, які себе прилучають до тої чи іншої традиції. Сама по собі ідея Київського патріархату, як на мене, ще не вичерпалася, вона є дуже й дуже потужною. Усі святкування останніми роками річниць Хрещення Русі повертаються до витоків Київської Русі й Київської метрополії. Тому ідеї особливості київського християнства все таки присутні в нашому суспільстві.
З іншої сторони, можливо, Сабодан фізично не так добре почувається, як Філарет і це йому заважає вести активну діяльність. А в кардинала Гузара просто обмежене поле його впливу, адже греко-католиків усе таки менше за православних. Хоча я знаю багатьох православних, які ставляться до нього з величезною повагою. Будь-яка мудра людина, яка живе в духовному світі, завжди викликала особливе відчуття в українців.
— Можливо, люди бачать у Філареті якесь уособлення самостійності?
— Без сумніву, він у собі несе ідею суверенітету церкви. Як не дивно, цю саму ідею проголосив і Патріарх Кирило, перебуваючи в Україні. Згадайте, як він відстоював автономію церкви від держави. Хоча такі його висновки направлені скоріше на РПЦ, чим на УПЦ. За моїми відомостями ситуація у відносинах між російською владою і церквою не є простою. Ясно, що Патріарх такої величезної структури зацікавлений бути незалежним від розумних чи дурних вказівок з боку влади.
— Але під час перебування Патріарха Кирила в Україні державницьку позицію російської церкви не помітити було не можливо.
— Я вважаю, там не все так просто. У відносинах між церквою і владою Росії є речі явні й приховані. Враховуючи амбіції Патріарха Кирила, мені здається, що він уже довгий час керує церквою, адже Патріарх Олексій не мав такого впливу на церкву, як він. Я навіть би сказала, що сьогодні російський церкві поталанило з її керівником, бо це дуже освічена й ерудована людина. Питання в іншому: чи в повній мірі він є православним? Бо коли читаєш його проповіді або звернення, там так мало від християнства й так багато від риторики світського діяча й державника. Хоча, на мою думку, Кирило як мудра людина навряд чи може бути задоволений тією владою, яка є сьогодні в Росії. Він це не може висловити відкрито, але...
— У даному контексті не можна не оминути проблему українського православ’я. Як ви гадаєте, коли УПЦ зможе подолати церковний розкол? Що може стати рецептом виходу з цієї ситуації?
— Можна по-різному розглядати це питання. З точки зору Вселенського православ’я, поява будь-якої нової церкви в рамках цього православ’я розглядається як розкол. З моєї ж точки зору, це є позицією і Київського патріархату, і Української автокефальної православної церкви, даний процес не можна назвати розкольницьким. Я б його назвала процесом суверенізації певних інтересів тої чи іншої частини суспільства. Якщо на початку православ’я було лише чотири патріархати, то це не означає, що всі наступні появи церков є розколом Вселенського православ’я. Чомусь Московська церква своє відокремлення не трактує як розкол, вони ж, як незалежна держава, в XV столітті вважали абсолютно правомірним існування незалежної церкви. А що змінилося в XXI столітті? Православ’я — це не закостеніла система, яка не може розвиватися.
Я вважаю, що сьогодні мова має йти не про організаційне об’єднання УПЦ або існування якоїсь структури як єдиної інституції. Давайте розпочнемо з малого — об’єднаємося в дусі, до чого закликають усі: й Папа Римський, і Лама, й керівники мусульманських громад. Тобто, коли ми своїми думками й свідомістю будемо сприймати іншого не як ворога, а як брата або сестру. В цьому напрямку є певний прогрес у Європі, де одвічні суперники — протестанти й католики, вже не сприймають один одного як вороги. Тому для мене те, що ви назвали «розколом», з однієї сторони, є трагедією, а з іншої — об’єктивна річ. Було б дивним не очікувати від України, яка стала незалежною державою, суб’єктивізації духовної сфери. Тому, розглядаючи це як об’єктивний процес, ми можемо очікувати на його легалізацію, тобто надання українській церкві автокефалії. Коли це відбудеться? Напевно тоді, коли в українському суспільстві визріє критична маса людей, які будуть переконані в необхідності такої легалізації. Чи буде це завтра? Ні.
Взагалі, стосовно всіх духовних процесів, я є людиною достатньо поміркованою. Це ж не піти в обмінник і поміняти гривню на долар або навпаки. Тут потрібно буде щонайменше два покоління людей. Одне вже народилося в незалежній Україні — це двадцятирічні молоді люди, які не вражені отою бацилою комуністичного мислення, вони поважають себе як особистості. А будь-яка особистість на основі визнання своєї свободи прагне до вільного, самоврядного об’єднання в асоціацію, без всяких скіпетрів або підпорядкувань. Об’єднання в єдину помісну церкву відбудеться тоді, коли всі зрозуміють, що існування на території України двох або трьох православних юрисдикцій — це абсолютно неприродне явище.
Хоча очікувати від українського росіянина, що він сприйме норми українського православ’я, не варто. З цього приводу я давно кажу, давайте для росіян зробимо екзархат російської православної церкви, так як існував український екзархат в рамках РПЦ. Тому що, я розумію, росіяни навряд чи перейдуть на українську мову богослужіння. Тут мають відбутися тектонічні зміни в свідомості.
Не є відкриттям, що Україна — це не Росія. Українські мізки — це не російські мізки. У нас різна історія, психологія, реакція. З цього приводу в газеті «День» вийшла чудова стаття Оксани Пахльовської, яка дуже чітко визначила особливості російського й українського світогляду. Українці є антропоцентричними, тобто у всіх своїх рухах вони орієнтовані на особистість, а росіяни є імпероцентричні, тобто вони постійно хочуть всіх зібрати до купи, для них особистість не має ніякого значення. Їм все одно скільки потрібно покласти людей, головне — завоювати Камчатку або Сахалін.
Так історично склалося, що ми пов’язані з росіянами. Тому, базуючись на своєму генетичному походженні і враховуючи свій культурний ареал виховання, ми повинні самоусвідомлювати себе як українці. Я, наприклад, знаю одну людину (Віктора Сафіуліна, директора однієї з українських гімназій), яка є волзьким татарином, але більшого українського націоналіста я в житті не зустрічала. Тобто людина свідомо прийшла до висновку, що тут, в Україні, він має захищати виключно українську ідею, тим самим утверджуючись і захищаючи свою національну ідею.
— Який відсоток займає православ’я з усіх релігійних течій України? Цей показник збільшується чи зменшується?
— На жаль, статистика України не рахує і не відслідковує зменшення або збільшення кількості віруючих. Тобто ми можемо сьогодні лише приблизно сказати скільки православних в Україні. Єдиним, чим ми достовірно оперуємо, — це кількість зареєстрованих релігійних громад. Таким чином, православних громад у нашій державі нараховується близько 52%. Дуже прикро, що питома вага зареєстрованих громад із року в рік зменшується, за рахунок протестантських, католицьких, мусульманських громад. Тобто говорити сьогодні про те, що Україна є православною державою, у нас мало підстав. Але все залежить від нас, якою буде тенденція православ’я.
Ситуація з розділеним українським православ’ям в багатьох випадках виштовхує наших віруючих за межі православ’я і змушує їх іти в протестантські, католицькі, греко-католицькі або інші громади. Навіть у моєму сімейному оточенні вроджені православні, споглядаючи на постійні «бої» між різними православними юрисдикціями, обрали собі католицизм. Це зручно й комфортно, адже там все стабільно. З однієї сторони, це зрада своїй традиції, але з іншої — їх можна зрозуміти.
— Чи розвинуті в Україні інші релігійні течії — масонство, секти тощо? Наскільки подібні явища присутні в українській традиції?
— У будь-якому суспільстві завжди існувала тенденція до універсалістських ідей. Історія масонства тягнеться ще з єгипетських часів, навіть більшість масонських символів є яскравим підтвердженням цьому. Масонство — це певний духовний рух, якій утримує в собі ідею позарелігійності, що об’єднує людей на основі їх походження, багатства, спільного уявлення походження людства, його майбутнє тощо. Сама по собі ідея, як на мене, має право на існування. Християнство в свій час теж мріяло про те, що всі люди об’єднаються в єдине мирне суспільстві.
Мені важко назвати конкретні цифри масонських лож в Україні, оскільки ми знаємо, що це досить закриті структури. Можна з упевненістю сказати, що «Южнороссийское декабристкое общество» початку XX ст. — це витвір виключно масонської ініціативи. Наприклад, років п’ять тому ректор Одеського медичного університету відкрито визнав свою причетність до масонів, але в мене це викликає сумнів, тому що демонструвати свою масонську приналежність не прийнято. Гадаю, що є в нас масони й серед керівників держави. Це можна зрозуміти по тому, як вони себе поводять. Наприклад, відмова від захисту національних інтересів — це один з постулатів масонства.
Також закритість цих структур дають підстави говорити, що вони ніколи не стануть поширеним явищем. У всі історичні часи подібні рухи існували й таких людей у суспільстві було не більше 4—5%, серед них лише соту або тисячну долю складають масони.
На певному етапі історії борються дві тенденції: перша — це бажання замкнутися в рамках єдиної нації або релігії, друга — вийти за ці рамки. Давайте згадаємо навіть середину минулого століття, скільки тоді постало різноманітних організацій за мир без культурних та економічних кордонів до світлого майбутнього — безліч. Сьогодні такого вже немає, або їм на заміну прийшли зовсім інші. Мені зрозумілі ці ідеї, але я їх не сприймаю, бо виступаю не лише за суверенітет особистості, але й за суверенітет певних спільнот. Мені здається, що чим більше буде різних спільнот, тим цікавішим буде життя. Одноманітність ніколи не витворює нові процеси. Лише зіткнення або взаємодія різних структур можуть народити цікаві явища.
Що стосується сектантського руху. Нічого нового в цьому я не вбачаю, оскільки цей рух завжди супроводжував духовне роздвоєння життя суспільства. Навіть християнство спочатку було сектою в межах іудаїзму. Взагалі, всі релігії поставали як певні секти, тобто відокремлення від якоїсь традиції. Тому для мене релігійний розвиток — це безкінечні гілки, які з’являються на древі духовного досвіду людства. Сучасні секти теж не звалилися нам на голову, це — продукт суспільства, в основі якого лежить багато різноманітних традицій.
Можна скільки завгодно казати, що ми безрелігійні, бо 70 років це вибивалося з нас, але чим тоді пояснити релігійне відродження? А тим, що релігійні почуття закладаються в підсвідомість ще в дитинстві. Сьогодні 70% українців вважають себе релігійними. Через це в сектах особливого майбутнього немає. Туди йдуть люди, які відмовляються від попередньої традиції або ніколи її не мали, а таких людей дуже мало. Взагалі, слово «секта» я б замінила на назву «нові духовні течії», ними Україна вже задовольнилася, вони стабілізувалися ще в середині 90-х рр.
— Якою повинна бути роль держави в релігійних процесах? Наскільки наша країна сьогодні зацікавлена в розвитку духовної сфери українського народу?
— В силу свого виховання і антропоцентричності, я категорично проти будь-якого втручання держави в духовну сферу життя. Давайте згадаємо Ніконівську реформу середини XVII століття в Росії. Ми ж і досі не порахували скільки тоді людей було закатовано. По великому рахунку, Нікон був тим сектантом, який розколов російську церкву. В Росії є той досвід розколу, тому, можливо, вони так бояться сьогодні розділення православ’я. Треба зазначити, і для держави, і для церкви дуже спокусливо мати симфонію, яка існувала ще з часів Візантійської імперії, тому що людина знаходить підтримку й задоволення всіх своїх потреб у сильній владі і, навпаки, отримує повну сакралізацію своїх дій з боку церкви. Але, я вважаю, що перш за все тут страждає церква, адже в такому випадку вона втрачає своє покликання. Тісні взаємини між державою і церквою призводять до того, що церква просто перестає бути церквою. Так було за часів Петра I.
Церква — це не соціальний інститут, а духовна спільнота із Господом. Ми завжди про це забуваємо. Людина, яка не знаходиться в традиції, не розуміє духовності. Людина не розуміє, що тільки в результаті соборних перебувань у храмі під час служби вона дійсно відчуває єдине ціле в своєму молитовному зверненні до Всевишнього, коли ніхто не звертає увагу: ти чоловік чи жінка, ти на колінах чи стоїш, плачеш чи ридаєш. Не всім дано це пережити, в мене навіть є така підозра, що не всі церковні люди переживають таке відчуття. Більше того, навіть не всі церковні лідери є віруючими людьми. Тут немає чого боятися, бо віра — це дар Божий, вона комусь дана, а комусь — ні. Подібні проблеми в церкві завжди існували, були люди, які переживали містичні відчуття і релігійний досвід, а були просто «чиновши», які за традицією приходили в церкву, не розуміючи того, що там відбувається. Навіть сьогодні є люди, які розуміють істинну природу церкви, а є ті, які її сприймають як соціальний інститут, завдяки якому можна добре прилаштуватися в житті, їздити на «Мерседесах», вчити своїх дітей за кордоном і мати багато «прелестей» від земних утіх.
Сама історія нам говорить, що духовне й світське життя були розділені. Держава повинна створювати умови для розвитку духовності, а не так, як у нас — закривати сільські бібліотеки, школи, клуби... Тобто наша держава не створює умови, але грубо втручається в духовне життя.
Нещодавно я повернулася із невеличкого містечка Східниці, де не могла не зайти в школу, церкву, бібліотеку, оскільки це осередки, на яких завжди трималося духовне життя людей. Можу констатувати — все в ганебному занепаді. Вся бібліотека укомплектована ще за тих часів, коли все централізовано поставлялося і нав’язувалося. Майже жодної української книжки. А побачивши те, що вони дивляться по телебаченню і слухають по радіо, волосся просто дибом стає.
— Це проблема не тільки держави, а й суспільства.
— Я погоджуюся, але інформаційна сфера повністю поза впливом української держави. В своїй більшості ЗМІ належать неукраїномовним людям, лише поодинокі випадки складають виключення. Якби держава направляла в культуру хоча б якісь смішні кошти, підписала, наприклад, українські газети для бібліотек, це вже б була допомога. Я не знаю на чому сьогодні взагалі тримається Україна, напевно це щось вкорінене, можливо, опозиційне. Але людина не може постійно жити завдяки власному імунітету, їй необхідне якесь живлення. Знову ж таки, за весь час існування нашого відділення, а це з 1993 року, держава із двохсот книжок, які ми видали, профінансувала лише дві. Як розвиватися українській науці, книжці, взагалі, культурі? Я думала над цими питаннями і ось що прийшло мені в голову.
Згадаємо початок XX століття — українське відродження, особливо на території Західної України, яка не була під владою Російської імперії. Як тоді українці, не маючи власної держави, вирішували свої питання? За допомогою потужного просвітницького руху. Від держави не поступало ні копійки грошей. Мій дід, наприклад, побудував у своєму рідному селі народний дім, за несплату кредиту його засадили у в’язницю, але мешканці села, зібравши гроші, викупили його. На базі цього народного дому була створена бібліотека. Знову ж таки, за рахунок чого? За рахунок самих мешканців населеного пункту. Також були створені український театр, школа, активно працював священик. І це були не поодинокі випадки.
Ідею просвітництва наче намагалися відродити в незалежні роки, але вона не перебрала на себе тих функцій, які мала в Західній Україні на поч. XX ст. Якщо кожен хоча б трошки щось вніс в цей загальний рух, тоді можна було б щось зрушити з місця. Сьогодні кожен живе для себе, не розуміючи, що є інтереси громади. Причина всьому —інертність, яка вихована оцими сімдесятьма роками панування абсолютно чужого для українців типу влади. Адже імперскість привчає людину ні про що не думати, не турбуватися, тому що є «цар-батюшка», який за тебе все вирішить, дасть тобі ложку каші й ти задоволений. Українці повинні переосмислити той стан, в якому вона знаходиться і змінити свої мізки.
— На початку наступного року в Україні пройдуть чергові президентські вибори. Не виключено, що, як і всі попередні рази, кандидати в президенти будуть використовувати карту розколу України. Чи справді існує цивілізаційний розкол України на схід і захід?
— Україна різна: існує і захід, і схід, і південь, і північ, і центр. Визнання статусу схід-захід не обов’язково має бути своєрідним приреченням. Люди повинні усвідомити, хто вони є і в якій країні живуть, але ще важливіший етап — це прийняття рішень і бажання змін. Будь-що можна переосмислити й використати як позитивний фактор у своєму житті. Треба навчитися перероблювати негативне в позитивне. На жаль, цьому нас не вчать, а самі ми робимо це дуже повільно. Навіть наша шкільна система не вчить нас мислити, жити, а просто дає певну кількість знань, з якими ми не знаємо що робити потім. Знову ж таки, необхідна просвіта, адже знання роблять людину більш впевненою в житті.
Крім цього, є дуже важливою солідарність у суспільстві. Наведу такий приклад. У двадцятитисячному американському місті, де живе моя онучка, вирішили зібрати гроші для побудови школи в Афганістані. Моя чотирирічна внучка стояла й продавала лимонад: з пляшок розливала в стаканчики і з кожного стаканчика мала по п’ять центів — заробила 12 дол. І дитина в такому віці віддала ці гроші в загальну скарбничку для афганської школи. Ось саме з такого пуп’янка починається суспільство солідарності. Ви можете уявити сьогодні таку акцію в Україні? Можливо й ні, але в це треба вірити.
— Ви говорили про зміну поколінь, а чи буде це покоління якісно новим, яке зможе змінити життя на краще в Україні?
— Так історично закладено, що кожне наступне покоління має бути кращим, ніж попереднє. Тому я дуже сподіваюся на це й дуже чекаю цього. Нам необхідні лідери, вони є, але їх треба виховувати, щоб вони не боялися брати на себе відповідальність. З іншого боку, з приходом нового покоління багато негативних речей у нашому суспільстві повинно природно відмерти. Наприклад, дуже часто можна зустріти ситуації, коли бабусі або дідусі критикують молодь. Їх можна зрозуміти, бо вони їли з алюмінієвої ложки, а цим подавай усе краще й одразу, але смішно ж вимагати від молоді починати своє життя з алюмінієвої ложки. Старшому поколінню треба визнати, що в нашому минулому було багато негативного, від якого треба відмовлятися. Як треба виховувати це молоде покоління? Тільки з любов’ю.
