ЇЇ ім'я перекладається, як Чайка. Вона провідна актриса театру Російської драми ім. Лесі Українки, де за понад чотири десятиліття створила найрізноманітніші образи та характери: від класики до сучасних героїнь. Але славу Ларисі Валентинівні приніс не театр, який вона обожнює, а кінематограф. Стрічки «Тіні забутих предків» і «Білий птах з чорною ознакою» стали знаковими у її долі, вони принесли актрисі любов мільйонів глядачів не лише колишнього СРСР, а й усього світу. «Українське поетичне кіно», як його нині називають критики, вже невід'ємне від прізвища Кадочникової. Про особливі очі, чарівну вроду, фантастичний талант говорили і нині говорять її шанувальники. Лариса Валентинівна — особистість. Вона прекрасно малює. Першим цей дар помітив легендарний кінорежисер Сергій Параджанов. За словами Лариси Валентинівни, коли у театрі або кіно не було ролей, то свій вільний час вона заповнювала малюванням картин. ЇЇ виставки проходили не лише у Києві, а у Росії та Швеції. І хоча Лариса Кадочникова не вважає себе професійним художником, але вона знайшла свою особливу нішу, почерк і на полотнах вміє передати багатобарвне життя. Вона малює світ театру, людей, тварин, квіти і світ мрій та снів... А кілька років тому, після написання п'єси про Жорд Санд та Фредиріка Шопена, можна говорити, що у неї є ще один талант — драматурга. Наша розмова про те, що нині хвилює актрису, чим сьогодні вона живе, про що мріє.
КIНОРОМАН
— Ларисо Валентинівно, на ваш погляд, кіно має національність?
— Кіно, безперечно, має національність. Хай там що говорять, та світ пам'ятає велике італійське та французьке кіно, зокрема стрічки, де грали Жан Габен, Жан Маре.., велике російське, українське, американське, японське, шведське (один лише фільм Інгмара Бергмана «Сунична галявина» чого вартий!). Сьогоднішні ж кінострічки, попри те, що зняті в різних країнах, — доволі схожі між собою. Як одяг сучасних людей не увиразнює їхню національну приналежність, так і кіно сучасних студій світу особливо не акцентує національне підґрунтя перенесених на плівку історій. Справжнє національне тло в кіно зникло, і це тоді, коли воно необхідне в будь-якому випадку.
Звісно, питання сумління, порядності, доброти, любові — це загальнонаціональні проблеми, але при цьому кожна нація має свій колорит. Великі художники будували свої твори на національному підґрунті. Фільми Фелліні — це втілення італійського ставлення до життя, у них присутній дух італійського кіногенія.
— А легендарна українська стрічка «Тіні забутих предків» знята режисером-вірменином Параджановим?
— Так, український. Національність режисера немає значення, бо Сергій Параджанов навчався в українських педагогів. Його вчителі — Ігор Савченко та Олександр Довженко, як режисер він формувався в українській школі кіно і вона неабияк впливала на його світогляд. Сергій Параджанов усім серцем любив Україну, тому й порушував у своїх фільмах українські теми. Його хвилювало «Слово о полку Ігоревім», він мріяв зняти картину про Київ, а в «Тінях...» матеріалізувалася його дивовижна закоханість в український народ, українську землю. Параджанов — водночас і росіянин, і українець, і грузин, і вірменин, і француз... Він був геніальною людиною, і, як ніхто з художників, розумів, відчував, любив те, що знімав. Мабуть, лише геній спроможний так цілісно збагнути матеріал, байдуже — український чи будь-якого іншого краю.
— Чи передчували ви, знімаючись у «Тінях...», що працюєте в картині, яку називатимуть геніальною?
— Я насолоджувалася роботою. А стосовно того, чи можна передбачити геніальність фільму... Складно відповісти, мабуть, жоден художник, а особливо актор, котрий знімається, не в змозі сказати, що врешті-решт вийде за картина. Проте можу запевнити: атмосфера під час зйомок була незвичайною, насиченою творчістю і всі працювали піднесено, мабуть, все ж передчуваючи народження якогось дива. Сергій Параджанов — режисер, Юрій Іллєнко — оператор, Георгій Якутович — художник (маю сказати, геніальний художник, котрий незбагненно знав і розумів Карпати), Лідія Байкова — художник по костюмах, Іван Миколайчук, котрий наче народився саме для того, щоб зіграти в такому, етапному для історії українського кінематографа, фільмі. Взагалі, у зйомках брали участь актори різних національностей, а об’єднувала всіх любов до Карпатського краю, гуцульського люду, матеріалу Михайла Коцюбинського.
А слово «геніальний» (щодо фільму) я почула лише на першому перегляді: його промовив хтось із глядачів. Тоді на перегляди приходила переважно інтелігенція — письменники, актори, художники. Але, почувши таку оцінку, я замислилася: мовляв, що ж це за слово таке, бо коли говорять «геніально» стосовно Чапліна чи інших знаних режисерів світу — це зрозуміло, а от що люди мають на увазі, дивлячись наші «Тіні забутих предків», я не знала...
На друге слово «геніально» я натрапила в Аргентині, у Мардель-Плато, коли нас з Іваном Миколайчуком запросили на фестиваль і коли після перегляду всі глядачі встали. Нас запитали: «Де знаходиться цей дивовижний край, який показаний у картині? Розкажіть нам, і ми поїдемо, щоб побачити його на власні очі!». Тоді ж до нас з Іваном підійшли представники німецької делегації, серед них був Максимілян Шелл, і сказали: «Ми побачили диво-картину! А чому не приїхали її режисер і оператор?»...
У стрічки «Тіні забутих предків», як ви знаєте, трагічна доля, утім, як і у Сергія Параджанова. Але сьогодні, коли минули часи безпідставних заборон, чому її не показують? Телебачення могло б організувати показ двічі на рік, і молодь побачила б, запам’ятала б, що існувало у нас таке високе мистецтво, яке, незважаючи на бюрократичні перепони радянської доби, продукувало геніальні фільми, зокрема на Київській студії ім. Олександра Довженка. Та нині час порівнянь і певні кола, схоже, бояться, бо зіставлення «Тіней...» із тим, що сьогодні господарює на екранах, буде не на користь останнього — надто велика різниця...
— Якось письменник Едвард Радзинський сказав: «У світі сталася демократична революція, місце Вольтера в ній посів Гаррі Поттер. Настала ера дитячої цивілізації і всі хочуть розважатися. Час кліпової культури». Мабуть, сьогодні ви відмовляєтеся від багатьох із пропонованих вам ролей, причому свідомо, щоб зберегти повагу до того ж Параджанова, до братів Іллєнків...
— Нинішні серіали можуть зацікавити актора лише в сенсі грошової винагороди, не буду приховувати: кілька разів і я погоджувалася на таку роботу... А переглянувши стрічку, мала до себе чимало претензій, тож вирішила: більше на подібне не буду давати згоди. Звичайно, режисери працюють, бо їм, як, до речі, й акторам, непрацювати не можна. Але, щиро кажучи, навіть у найсерйозніших із них, у тих, котрі професійно ставляться до акторів, я не почувалася добре. На тлі того кіно, в якому я працювала, ролі, що пропонують сьогодні, виглядають такими недолугими й поверховими... Мені, звичайно, поталанило: я потрапила свого часу у велике кіно. Але тим, хто його не знає, молодим, що робити? Зовсім не зніматися? Абсурд!
Нині зростає нове покоління, і нехай бодай одна надзвичайно талановита особистість заявить про себе в повний голос, як навколо неї завирує життя, і таким чином щось у шкалі мистецьких цінностей підніметься на кілька щаблин вгору. Тоді людям незручно буде продовжувати чіплятися за те, що лежить мало не на днищі. На жаль, сьогодні говорити про певні високі щаблі ще не має підстав...
«СВОЇ АКТОРИ»
— Який критерій є головним, коли ви погоджуєтеся на роботу?
— Мені пощастило — я співпрацювала з вельми талановитими режисерами: Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Сава Куліш, Артур Войтецький, Олег Бійма... Їхні вимоги — надзвичайно високі, так як і рівень їхнього професіоналізму. Нині в нашому кіно, зокрема на Кіностудії ім. Олександра Довженка, на мій погляд, залишився лише один режисер, котрий продовжує знімати серйозне кіно, — Роман Балаян. Я була б рада знятися в його картині, але в нього є «свої актори».
Наприклад, Микола Мащенко, у картині якого («Комісари») я знімалася, — також із плеяди справжніх режисерів, проте його останні роботи настільки вистраждані... Це пов’язано з тими труднощами, які виникають за державного фінансування картини. До речі, ми працювали з ним і в Театрі ім. Лесі Українки: Микола Павлович поставив виставу «Будинок, де все шкереберть». У цій роботі працював серйозний акторський ансамбль, і, по суті, роль кожного виконавця можна вважати головною. Вистава була у репертуарі впродовж кількох років, йшла з аншлагами. Одного разу мені зателефонувала Алла Кігіль, котра нині працює режисером одного з американських телеканалів, і висловила своє захоплення роботою українських акторів, зокрема вашої покірної слуги, — вона бачила виставу по американському телебаченню! Мащенко спромігся настільки збагатити іспанську комедію кінематографічними речами, так оздобити її своїм незбагненним романтичним темпераментом, що глядач не зміг не оцінити цю виставу. А що стосовно театру, то тут інша справа: непересічних режисерів чимало, інша річ, що хтось більше цікавий, хтось менше.
— Ви знімалися в більшості фільмів Юрія Іллєнка. Його картини, вочевидь, окреслюють певну автономну кіношколу. Чи продовжується ваша творча співпраця?
— Співпраця не продовжується. Так, у нас були особисті стосунки (Іллєнко та Кадочникова били подружжям. — Л. Б. ), але ж фактично всі кращі картини Юрія Герасимовича — це результат нашого спільного творчого пошуку. Вісімнадцять кращих років, насичених енергією молодості, ми разом віддали кіно. Нещодавно я переглянула його картину «Вечір на Івана Купала» і вкотре переконалася, що фільм — справді чудове кіно. Гоголь в інтерпретації Іллєнка вийшов особливий, той, що знаходиться на недосяжних глибинах, є шар народної краси, фантазії й багатства українського народу. Хоча кіно швидко старіє, та на цю картину час не подіяв. Я не маю навіть найменшої претензії до своєї роботи в ній, до роботи Бориса Хмельницького — загалом до акторської складової фільму, втім, як і до режисерської та операторської (Вадим Іллєнко неперевершено зняв цю гоголівську історію). Дуже шкода, що молодь не знає цього фільму, проте це не її провина — стрічку не показують. Складно сказати, геніальне дане кіно чи ні, але переконана: це велике кіно, кіно потужної творчої особистості. Роботи, зняті Юрієм Іллєнком після нашого розлучення, — інші. Шкода, що Юрій Герасимович нехтує можливістю спілкування, я маю на увазі передусім площину творчих питань, адже сьогодні люди мистецтва як ніколи потребують допомоги з боку колег.
— Дозвольте і я поділюся своїми враженнями щодо переглянутого нещодавно фільму «Криниця для спраглих». Як на мене, кадри, де знято ваше мовчання перед камерою, де ви лише через проникливі погляди передаєте внутрішній стан героїні, варто занести в підручник акторської майстерності.
— «Криниця для спраглих» — непростий фільм. Не кожен сьогоднішній глядач його зрозуміє. Картина складна, головним чином через очевидність пошуку художника, котрий її створив. У ній є повернення до старого кіно (до фільмів Олександра Довженка) й водночас новаторство, пов’язане з вирішенням проблеми батьків і дітей. Головний герой стрічки — батько. Його діти непогано влаштувалися в житті, проте живуть далеко від рідного дому. Щоб побачити дітей він вигадав наступне: ліг у труну, пославши дітям телеграми про свою смерть. Проте зустріч із дітьми його розчарувала: всі виявилися чужими одне одному (брати сестрам, сестри братам, і загалом діти батькові). Саме так вплинуло місто на людей, котрі колись жили однією сім’єю. По суті, у цьому фільмі я грала двох абсолютно різних персонажів, до того ж роль, дійсно, майже без слів. Час зйомок збігся з пізньою осінню, а я — в літньому платтячку й босоніж... Сьогодні ця стрічка, де зафільмована проблема відчуження рідних людей, звучала б особливо актуально. А щодо навчання, скажу, що в цій картині справді є речі, які молодим кіномитцям могли б стати в нагоді. І коли викладання ведуть наші вітчизняні педагоги (серед них, до речі, і Юрій Іллєнко), то, справді, чому не послуговуватися б цим фільмом як орієнтиром у мистецтві кіно, адже він того вартий.
— А вас викладати запрошують?
— Річ у тім, що я спілкуюся російською мовою. Щоб говорити українською, треба думати цією мовою, а я і думаю російською. Звісно, українську розумію: читаю, у кіно користуюся нею, але викладання потребує більшого. Запрошень було чимало, особливо кілька років тому, проте тоді я відмовлялася передусім через надзвичайну завантаженість у Театрі Російської драми ім. Лесі Українки. У випадку майстер-класу — жодних проблем, а коли питання торкається систематичного викладання, вважаю, що ним варто займатися тоді, коли маєш власну конкретну стратегію навчання.
ТЕАТР, ЖИВОПИС, ЛІТЕРАТУРА І ЗНОВУ ТЕАТР
— Нині ваш акторський талант задіяний лише в Театрі ім. Лесі Українки?
— Дякую Богові, що сьогодні я затребувана в театрі. Хоч як інколи важко і складно працювати, але я виходжу на сцену. Можу уявити, наскільки нелегко тим акторам, котрі змушені мати стосунки лише з Театром кіноактора. Мені допомагає захоплення живописом, крім того, я пишу: нещодавно закінчила п’єсу, готова до друку книга... Загалом, робота в театрі приносить задоволення ще й тому, що Михайло Юрійович Рєзникович, давно знаючи мене й мої можливості, й дотепер пропонує цікаві ролі. Співпрацюючи з ним, я зіграла одні з найважливіших для мене образів: від вистави «Безприданниця» до спектаклів «Насмішкувате моє щастя» і «Розлучення по-російському». До речі, сьогодні «Насмішкувате моє щастя» за Чеховим поновлено, я граю Кніппер-Чехову, а В’ячеслав Єзепов, перший виконавець ролі Чехова, котрий нині працює в Москві в Малому театрі, регулярно приїздить до Києва, щоб працювати в цій виставі. Як на мене, ця постановка — одна з кращих робіт Рєзниковича, і я вдячна режисеру за те, що він поновив цю виставу. Історія побудована на листуванні двох творчих особистостей. Актори ж мимоволі збагачуються, читаючи тексти Чехова, його листування з Кніппер-Чеховою. Треба сказати, вистава щоразу — інша, але завжди в кінці глядачі, аплодуючи, встають, і, хочеться вірити, несуть із собою з театру шматочок чеховського світогляду; він допомагає усвідомити, що ми втрачаємо духовність — її майже не залишилося на теренах ані України, ані Росії, можливо, і світу.
— На слов’янській землі духовність не вмерла, завдячуючи акторським зусиллям, зокрема. На ваш погляд, чи повинен актор себе берегти, оскільки йому доводиться пропускати через себе чимало почуттів?
— Ні, не повинен, особливо, коли він молодий.
— Ви закінчили ВДІК. Можливо, є бодай один принцип, про який ви зі студентських років пам’ятаєте і який донині допомагає вам у творчості?
— Мій педагог Ольга Іванівна Пижова (учениця Станіславського), чимало років пропрацювавши у МХАТі та в кіно, говорила: «Театр — ревнивий чоловік, котрий не потерпить зради!». При цьому під словом «театр» вона розуміла мистецтво загалом, а під «зрадою» — зраду в принципі. Це означало й наступне: якщо актор іде працювати в театр — він іде до храму, у кіно — також до храму. У ті часи, коли ми, молоді актори, починали зніматися, розмов про гроші ніхто не вів. Того, хто говорив про заробіток, переставали поважати.
— Акторство — це язичницька професія?
— У цій професії є те, що надзвичайно вабить, але є й те, що жахає. Це жорстока професія. Молода людина, котра прийшла в акторство, цього не розуміє, вона прагне здебільшого одного — якомога більше зніматися, проте лише з роками й досвідом актор розуміє, наскільки залежна ця професія (від режисера, ситуації, навіть політики)... Той, хто починає прилаштовуватися, намагаючись догодити одному, другому, стає ніким. Актор мусить мати неабияке почуття гідності й водночас уміти вберегти себе від зіркової хвороби.
— Чи погоджуєтеся ви з тими, хто вважає акторство за своєю природою жіночою професією?
— Справді, актори, актриси постійно живуть у бажанні подобатися. Я пройшла цей етап, але, навіть попри те, що маю чималий досвід, виходячи на сцену, все одно пам’ятаю: як приємно, коли ти подобаєшся глядачеві. Нині я можу подобатися, завдячуючи вмілій формі подачі почуттів, красивим вчинкам — а це цінніше, ніж привертати увагу красою зовнішності.
— Книгу, яку ви готуєте до друку, ви писали передусім як особистість, а вже потім як актриса?
— Так, спершу як особистість. Я занесла в рукопис розповідь про маму, відому актрису Ніну Алісову, брата, знаного оператора «Мосфільму» Вадима Алісова, а також про своє дитинство, що пройшло у Москві в будинку, де разом з нашою сім’єю мешкали знамениті актори. Родина жила бідно, проте в повазі до тих, хто вмів дарувати радість людям. У книзі я згадую і про знайомство з Юрієм Іллєнком (наш із ним переїзд в Україну) та Сергієм Параджановим; про роботу в театрі «Соврємєннік»; про фільми і вистави, в яких грала; і про те, як мені не дозволяли говорити, що я знялася в «Тінях...», «Білому птахові...» й навіть у «Вечорі на Івана Купала»...
— Вас часто запрошують у журі різних фестивалів. До яких фільмів ви небайдужі і яку тенденцію ви помітили в кіно останніх, скажімо, десяти років?
— Фестивальні фільми переглядаю як професіонал, і як пересічний глядач. Стрічки, які зворушують душу, або ж картини модерну забути не вдається. Стосовно тенденції: як на мене, у кінофільмах дедалі менше показують людяність.
— Звісно, існує роль, яку ви мрієте зіграти. Що це за роль?
— Я написала п’єсу «Жорж Санд і Шопен», в її основі — листування цих непересічних особистостей. В Москві знайшовся молодий режисер, котрий хотів її ставити, розраховуючи, що головну роль гратиму я. Проте щось не склалося... В Україні можливість постановки п’єси ми обговорювали разом із Михайлом Рєзниковичем, навіть звернулися до Романа Балаяна. Проте він, незважаючи на зацікавленість матеріалом, сьогодні дуже завантажений у кіно, і не в змозі вести водночас ще й театральний проект. До того ж постало питання, хто гратиме Шопена... Мені ж цікаво було б втілити образ Жорж Санд — жінки, яка любила чоловіка на 10 років молодшого за себе, і чоловіка, котрого підсвідомо зарахувала своїм третім дитям...
«ШУКАЙТЕ ЖІНКУ»
— Нещодавно ви знялися у стрічці «Сім жінок» московського документаліста Олексія Колесникова, де розповідається про особистостей, котрі прославили колись велику (нині неіснуючу) країну — Радянський Союз...
— Культура — це сполучені ємності. Така, як на мене, головна думка цього фільму. Коли руйнуються зв’язки, світ перетворюється в замкнений простір, де людина не спроможна творити. Згідно із задумом авторів картини Україну повинна була представляти знана поетеса Ліна Костенко, проте вона не згодилася на зйомки. І ось, коли дійшла черга до актрис, я, щиро кажучи, вважала, що оберуть Аду Роговцеву або Раїсу Недашківську. Та обрали мене. Я намагалася в цій стрічці розказати про реальний стан українського кіно і свій кіношлях. Значна частина фільму присвячена латишці Вії Артмане, яку особисто я зараховую до великих актрис і якій на схилі літ випало пережити неабиякі випробування. Серед героїнь — і грузинка Софіко Чаурелі, котра заснувала власний театр. Згадується також молдавська співачка Марія Бієшу. Різні долі... Особисто я не можу ремствувати: до мене й дотепер із повагою ставляться як держава, так і пересічні шанувальники мистецтва. Цю картину Олексія Колесникова я назвала б: «Раневські».
— Яка неординарна особистість справила на вас сильне враження упродовж останнього часу?
— Спілкування з письменником Віталієм Коротичем, із котрим ми час від часу листуємося. Він знає Україну, її історію, проблеми, але при цьому розуміється й на тих процесах, які відбуваються у світі. Він щиро вболіває за нашу країну, вважаю, він — потужна особистість. Загалом додам лише одне: мені хотілося б, щоб нині на тлі всіх політичних перипетій люди повернулися обличчям один до одного і згадали, що існує гуманність.
