До виборчого часу «Ч» залишився місяць. Рівно через 30 днів українці оцінять політиків і політику, що здійснюється ними. Очевидно, що ні очищення, ні оновлення, ні, тим більше, підвищення якості політики після 30 вересня нас не чекає. Під куполом головного законодавчого органу країни опиняться всі ті самі персони, які навряд чи винесли урок із недавніх кризових подій. А якщо не зміняться гравці, навряд чи можна говорити про зміну власне правил гри та їхньої поведінки на парламентському полі. Тому, ймовірно, що будуть грубі порушення правил гри, будуть фоли, будуть скандали і, звичайно ж, нові кризи. Нам не звикати... Все це буде після вересневих виборів, коли з новим азартом політичні «куховарки» приймуться варити нову коаліційну кашу із старих інгредієнтів. Ні, щонайменше, один новий гравець цілком може потрапити під промені парламентського сонця Ради шостого скликання, — передбачає директор Інституту глобальних стратегій Вадим Карасьов. Експерт прогнозує: золоту акцію спікера парламенту п'ятого скликання може отримати спікер парламенту четвертого скликання. Іншими словами, вирішальним пакетом депутатських мандатів, від якого залежатиме колірна гамма правлячої коаліції в майбутньому парламенті, може отримати Володимир Литвин. А партія Литвина, зазначає Карасьов, іде на ці вибори як сателіт регіоналів, а тому «помаранчеві» політичні сили вже не зможуть апелювати, що хтось когось зрадив, внаслідок чого сталося перетасовування народного волевиявлення... А далі що, — запитали ми у Вадима КАРАСЬОВА.
— Пам'ятайте, колись була програма «До 16-ти й старше»? Так і в нас зараз — до 30-го й після. Що важливіше? Мені здається, що нині всі думають уже не про те, що буде до 30-го, скільки про те, що буде після цієї дати. Із виборами вже все гранично зрозуміло. Звичайно ж, у вересні виборча кампанія буде живішою, динамічнішою, драматургічнішою, скандальнішою. Але все одно передвиборні машини всіх партій уже набрали хід і на цьому ходу вже потрібно дивитися, хто й що буде після 30-го вересня.
— І хто, і що буде?
— Перше запитання: хто потрапить до Ради? Швидше за все, потраплять п'ять партій, але замість Мороза прийде Литвин. А це вагомо змінює малюнок гри.
— Ви маєте на увазі коаліційну гру?
— Так. У принципі зараз говорять і про широку коаліцію в форматі ПР+НУ-НС, і про синю — ПР+КПУ, і про «помаранчеву» — БЮТ+НУ-НС. У цьому випадку все залежатиме від того, у кого буде математична більшість. Але якщо проходить Литвин, це круто змінює всі розклади. Швидше за все, Литвин зараз іде як сателітний проект Партії регіонів.
— Звідки такий висновок?
— По-перше, Хмельницький іде за списками ПР, а він фінансує Литвина. По-друге, Литвин все-таки ближчий до багатовекторного вектора української внутрішньої та зовнішньої політики, тобто, до Партії регіонів, ніж до прозахідного вектора «помаранчевих». Але в чому головна інтрига, пов'язана з Литвином? А інтрига в тому, що якщо він пройде в парламент і він, КПУ і ПР набирають більшість, це вже серйозно.
Серйозно тому, що вся гра навколо нелегітимності парламенту п'ятого скликання, його дострокового розпуску й позапланових виборів, йшла навколо зради Мороза, який був «помаранчевим», а став «синім». Тобто, у сумі після виборів 2006 року «помаранчеві» сили набрали більше голосів, і тільки зрада Мороза перекрутила вибір народу. Але якщо прийде Литвин... Він не «помаранчевий» і не «синій». Звинувачувати його в зраді сенсу немає. Це вже буде не випадкова перемога, як можна було кваліфікувати в 2006 році. Це вже буде підтвердженням перших ролей в українській політиці Партії регіонів та її партнерів. Словом, якщо Литвин потрапляє в парламент, інтрига дуже закручується. До речі, регіоналам це вигідно, оскільки входити в коаліцію з одними комуністами — досить страхітливо. Комуністи — це партнер, що прогнозується-непрогнозується. Вони можуть такі викидати фортелі.
— Конкретизуйте.
— Наприклад, вимагати посаду спікера або, скажімо, вимагати відверто проросійський вибір, або втягувати регіоналів у відверто антизахідну риторику й так далі. Одним словом, у такому випадку комуністи намагатимуться грати сольну роль, провокуючи регіоналів на більш різку, радикальну, більш антипрезидентську політику. А виходячи з результатів виборів і траєкторій коаліційного будівництва, піде реакція політичних сил на результати виборів: на їхню процедуру, на їхню прозорість, законність і чистоту. Звичайно ж, повною програмою будуть задіяні суди. Я гадаю, що підсумки виборів підводитимуться довго. Крім цього, невідомо як у такій невизначеній ситуації поведе себе ЦВК, чи не розколеться вона? Тобто, швидше за все, у світлі цих чинників ми можемо вийти на новий виток кризи — поствиборчий. У цій ситуації Кабмін, я б так сказав, квазілегітимний, Верховна Рада вже нелегітимна, нова Рада ще не збиралася... загалом, виходить, що суди, Президент і основні політичні партії стають набором основних гравців, які визначатимуть усі сценарії: як кризові, так і компромісні.
— Дуже «оптимістичний», потрібно сказати, прогноз. Але все ж уточніть: кризовий сценарій, це що?
— Це невизнання виборів.
— У такому випадку логічне запитання: коли, на думку Вадима Карасьова, під куполом головного законодавчого органу країни зберуться парламентарії Ради шостого скликання?
— За Конституцією відведено 30 днів. За цей час повинна бути сформована коаліція. Але, знаєте, я гадаю, що на третю річницю Майдану буде щось таке «стрьомне».
— Якщо більшість сформують «помаранчеві» сили, ситуація більш- менш зрозуміла. А якщо коаліція буде «синьою», який може бути сценарій розвитку подій?
— Якщо закріпиться зв'язок Литвина з регіоналами, то буде наступна комбінація: Янукович — прем'єр, Яценюк — перший віце-прем'єр, Литвин — спікер. Але ще не факт, що Президент подасть кандидатуру Януковича. Він може тягнути час у пошуках інших, більш вигідних для себе варіантів розвитку подій. Зрозуміло, що Блок Тимошенко буде тут активним гравцем, який підштовхуватиме Президента до контрсинього сценарію. Тут, звичайно, дуже багато ризиків. Все залежить від Партії регіонів. Ймовірно, регіонали не погодяться на будь- якого іншого прем'єра, крім Януковича. І якщо Президент тягнутиме з подачею його кандидатури, тоді почнеться, я б так сказав, «войнушка». Комуністи виступлять із вимогою імпічменту. І в цьому випадку, до речі, це буде не їхньою думкою, а, ймовірно, консолідована позиція з Партією регіонів. У ситуації, коли вже є друга перемога в 2006 і 2007 роках у Партії регіонів, дуже важко буде «помаранчевим» політичним силам апелювати до Заходу. Тим більше, що зараз вітер починає дути зі Сходу. Захід втомився від України і якійсь він невиразний. А Росія путінська зараз якраз у драйві, кондиції. Та й узагалі потрібно сказати, зараз спостерігається підйом авторитарних держав: Китай, Росія, Центральна Азія, Бразилія. Ці держави все активніше оскаржують західний вектор світового порядку.
— Ну, у такому випадку, можливо, і нам також потрібна жорстка рука й український Путін?
— Тут уже все зрозуміло, запитання в тому, чия це буде рука: жіноча ручка в кофтині від кутюр? Жестикулююча рука Ющенка? Кулак Януковича?
— ???
— Ви знаєте, на мій погляд, Україні було б все-таки краще обійтися без рук. Україні потрібні чіткі й виразні правила гри, а забивати можна як у футболі — ногами. Для України буде катастрофа, якщо переможе в одноосібному порядку або ручка, або рука, або кулак. Так що найоптимальніший варіант — відмовитися від рук і грати за правилами. Вони, до речі, є ці правила гри у вигляді Конституції.
— Вадиме, недавня криза дуже яскраво продемонструвала, як ці правила гри дотримувалися.
— Знаєте, насправді, модель 2006 року — непогана. Якщо абстрагуватися від конкретних політичних персон — це найоптимальніша система, яка може бути в Україні на даному етапі. Прем'єр, Президент, адже там усе збалансовано! Але проблема в тому, що Ющенко та Янукович — це фіналісти колишніх президентських виборів і вони втілюють дві регіональні України.
— А в результаті на 16 році незалежності світова преса виносить у заголовок уже традиційне запитання: куди йде Україна?
— Правильно. Так ось, її можуть кулаком повести в багатовекторність: не кучмівську, а асиметричну багатовекторність, яка все ж ближче до Росії, хоч і будуть реверанси в бік Заходу. Це карта шляху Януковича. Рука Ющенка й ручка Тимошенко можуть повести Україну на Захід. Є ще один варіант: дрейф на п'ять-шість років. Можливо, цей дрейф потрібен для того, щоб і політичні гравці, і виборці «достигнули» до якихсь нових політиків або нового вибору. Хорошого варіанта немає — всі варіанти, я навіть не кажу погані, — дуже погані.
— Знаєте, було б якось навіть дивно почути, що в нас є щось хороше.
— Розумієте, країну можна ламати через коліно, збирати в кулак, керувати жорсткою рукою і відразу ж рухатися кудись. А потім розбиратимемося, куди ми там прийшли. Або все- таки побути в дрейфі й «достигнути», дорости до розуміння взагалі: що таке Україна? Навіщо вона є? Яке її місце на карті Європи?
— Чому хоча б у тактичних кроках зовнішньої політики в нас не присутня монолітність? Взяти хоча б скандал із недавньою поїздкою Януковича в Москву.
— Ось якраз зовнішня політика в нас — це ключовий чинник розколу. У політології є таке поняття як зовнішньополітична держава. Це держава, яка виникає внаслідок геополітичних обставин і яка розривається між різними центрами впливу. І вся структура української політики, до речі, визначається геополітикою. Адже в нас, дивіться, ліві — не ліві, праві — не праві. У нас розділ на схід і захід. Є свої східні праві, є східні ліві, західні праві й західні ліві.
У Франції, припустимо, також президент і прем'єр часто не можуть поділити зовнішню політику. Але там один курс, а вони не можуть визначити інструментарій. А в нас два курси. Президент у нас західноцентричний, прем'єр — асиметрично багатовекторний. Якщо Кучма намагався однаково балансувати між Заходом і Росією, то Янукович все-таки ближчий до Сходу. До речі, раджу проаналізувати його виступ перед дипломатичним корпусом. Там ціла програма, щонайменше, зовнішньої економічної політики розрахована на східні ринки.
— В Україні є частина суспільства, яка має абсолютні демократичні переконання. Крім цього, вони не забули, що вони українці, і це означає, що вони є носіями народно-демократичних переконань. Ну й потім, вони спрямовані до вищих стандартів Європи й це значить, що вони європейці й частково атлантисти. Так ось, хто цей сектор представлятиме в майбутній Раді?
— Судячи з публікацій у західних академічних виданнях — БЮТ. Ну, напевно, частина «Нашої України». А взагалі, напевно, наших атлантистів необхідно поділити на помірних і більш відвертих. У цьому значенні «Наша Україна» сповідає прагматичніший атлантизм, у той час як Блок Тимошенко — швидше концептуальний, судячи зі статті Юлії Тимошенко «Стримати Росію».
— Вадиме, чому нинішня агітаційна кампанія, як соціальна, пробачте, барахолка, не більше того?
— Я б цьому дав трохи інше визначення. Це дитяча хвороба, дитячого соціалізму української політики. У цьому випадку політики не хочуть зачіпати теми, які є резонансними й розколюючими. Одним словом, вони шифруються, не бажаючи оголяти свою зовнішню політику.
— А в результаті цих, як ви кажете, шифрів, думаючий виборець не знає, кому віддати свій голос.
— Це, до речі, проблема не цих політичних сил, а відсутності нових. Із цими все гранично зрозуміло. Просто зараз вони вирішили залишити ці питання збоку й поконкурувати на іншому полі.
— А поки вони конкурують, 40% українців заявляють, що хочуть поїхати за кордон, понад 50% жителів нашої країни скаржаться, що не мають можливості контролювати владу. Може, всім цим конкурентам час показати «червону картку»?
— Проти всіх Майданів у будь- якому випадку не буває. Для того, щоб був Майдан, необхідний промоутер, продюсер, режисер, постановник. Активність людей — це протосценічна ситуація. А для того, щоб вона стала повноцінним дійством, повинна бути зовнішня драматургія, яка забезпечується політичними силами. Проти всіх можна тільки проголосувати.
Що ж до цифр. Знаєте, до них необхідно ставитися дуже акуратно, оскільки будь-яка людина завжди говоритиме, що в нього мало контролю над владою. Особливо в наших умовах, коли люди вважають, що демократія — це суцільне благо й ледве чи не прямий контакт влади й людини. Запитайте в американців, які тверезіше й прагматичніше ставляться до демократії. Демократія — це коли йому не заважають жити й не порушують правила гри. А в нас потрібно цю проблему розглядати з погляду того, що люди вважають, що вони повинні жити в самоуправлінській комуні. Як до СРСР, знаєте: народ і партія — єдині.
40% хочуть поїхати? З одного боку — це погано, з іншою — добре. Але це свідчить про те, що ми живемо в глобальному світі. Нехай виїжджають...
— Так уже, нехай... Потім поїдуть усі нормальні люди, а ми ще років сто сидітимемо й думатимемо, куди йде Україна й чи йде вона, власне, взагалі.
— Та ні, всі не поїдуть. Нехай поїдуть і подивляться, наскільки їхні мізки потрібні на Заході. Помилка Радянської влади полягала в тому, що вона нікого не випускала. Якби люди поїхали, пожили там, вони б оцінили той соціальний пакет, який давала радянська влада. Але все одно вони повернуться в Україну. Адже для людини, яка народилася й виросла в цій країні, кращої країни не буває.
