Один із найоригінальніших київських художників. Ставши відомим як живописець у столичному мистецькому середовищі ще у 90-ті роки, він також привертає до себе увагу нестандартними проектами та акціями. Останній з тих проектів — виставка «Пасіка», котра працює в київській галереї «Лавра» (докладніше дивіться про це у «Дні» за 18 серпня). Власне, у «Лаврі», поруч з авторськими вуликами та іншими творами на тему бджолярства, й відбулася наша розмова.
— З чого ви починали?
— В кожній людині закладена функція митця. Тому всюди є народна творчість, багато хто вишиває або розмальовує хати з раннього дитинства. Я, як і всі, малював у дитинстві. Але є такий момент, коли це стає життєво необхідним. Коли це сталося — важко сказати. Швидше, у зрілому віці. Але ти йдеш до цього і розумієш це в дорозі.
— А з чого почалася дорога до професії?
— Я закінчив художнє училище в Сімферополі. Жив у селі, й дуже було важко поступити без підготовки, добрі люди допомогли, привезли мене заздалегідь, навчили, показали... Потім пішов у військо, а у Київський художній інститут — нині Академію — поступив у 1982 році, провчився шість років. Я вчився на книжковій графіці, ілюстрацією займався. А перед тим, як ілюструвати, — треба читати. У нас різні теми були — поезія, романи... Книжкова графіка відіграла дуже важливу роль. Вона міцно пов’язана з поняттям архітектури, адже книжка має свою архітектуру: обкладинка, суперобкладинка, титул, авантитул, вхід, вихід, центральна частина, як і літературний твір, до речі. І художник повинен це мати на увазі. Я привчився концептуально мислити завдяки книжковій графіці.
— Між іншим, багато сучасних київських художників ішли манівцями, навчалися на декоративно-прикладних або книжкових відділеннях.
— Це й художники помічають, у Києві ми спостерігаємо таку тенденцію. Зараз мистецтво комплексне: дуже цікаво, коли художник розкривається в різних матеріалах, техніках, і може об’єднати це. Окрім того, графіки, прикладники дуже добре відчувають простір. Бо виставка — це не тільки сам по собі твір, це також його місце в просторі, це й сам простір. У комплексі створюється гарний проект або виставка. Кожна експозиція має свій жанр, тему, колорит, характер, як і людина.
— Тепер, коли ви сформувалися як митець, яку художню філософію сповідуєте?
— Я — прибічник концепції гармонійного виходу в нашому бутті, бо кожен художник — це ключ, який відкриває замок до проблем. Він є інструментом, провідником тих мрій, думок, які існують і будуть існувати. Водночас він не керується тільки суспільними настроями, він також створює нові механізми та ідеї як художник. Він творець у повному розумінні слова. Ось чому мені подобається словосполучення «образотворче мистецтво», а не «изобразительное искусство». Суть відповідає слову. Не «изобразить», а створити образ.
— Ви доволі успішно створювали образи як живописець, але перейшли до інсталяцій. Чому? Стало затісно в рамках полотна?
— Так, стало тісно на полотні. Хоча я все одно займаюсь живописом, не кидаю це. Але людина рухається. Життя йде, ти дорослішаєш, розвиваєшся. Відчуваєш образи — вони народжуються, постають у голові, і все більше й більше виходиш на якісь об’єкти, предмети.
— Але яка в тому потреба для вас?
— Тривимірний простір цікавий. У ньому з’являється не віртуальна людина, а реальна, можна створити реальний предмет, ту ж скульптуру. Зараз існує багато напрямів у тривимірному просторі — об’єкти, інсталяції, перформенси, коли додається дія. Є багато різних матеріалів і підходів до них; фото, відео також дають хороші можливості. З відео можна створювати особливий простір. Художники мають користуватися різними образотворчими можливостями.
— Один із ваших найцікавіших жестів у тривимірному просторі — консервація туману. Який у тому мистецький сенс?
— І простий, і непростий. Це було у Сумській області, на річці Псьол, біля села Могриця. Річка маленька, але рухлива, чиста, білі крейдові береги. Дуже красиве місце, і там художники з усієї України вже багато років проводять фестиваль ленд-арту. Це мистецтво на природі та з природою. Я туди вперше поїхав у 2001-му. В чому сенс ленд-арту? Приїхати, побачити характерну рису місцевості й спробувати з неї створити образ, який би повністю відповідав тій місцині. Я, коли там був, побачив туман. Я ночував у наметі, мене друзі розбудили о четвертій ранку: «Миколо, ти такого не бачив». Я піднявся на пагорби і побачив такими зигзагами, закрутами туман довкола річки, на тих берегах. Мене так вразило! І як це зберегти? Сфотографувати можна, але повністю воно не відповідатиме, щось хочеться зробити із самим туманом. У Києві про той туман довго думав, і чим більше думав, тим більше розумів, що робити. Треба зловити його, щоб встановити зв’язок із тим, що є. Куди зловити? По всій Україні жінки якраз в цей час займаються консервацією варення, заготовлюють на зиму полуниці, сливи, вишні. Тобто, я вважаю, кожна хазяйка робить свій твір. Красиво, зі смаком, написи та етикетки роблять, ховають це, а взимку відкривають і радіють. Я подумав, що мистецтво теж може мати до цього відношення. Матеріальна частина туману в цих атомах і молекулах реально перенесеться в банки, буде там існувати. Отже, я просто туман законсервував. Стояв над річкою, ловив його в банки, швидко закривав кришкою, виходив на берег, закручував консервним ключем, фотографував процес консервації. Чому цей проект для художників цікавий? Тому що він лаконічний і знаковий. Треба було зафіксувати цю місцевість, і так вийшло, що всі пам’ятають саме туман. А самі банки існують вже декілька років, і там туман пульсує залежно від температури в майстерні або в студії. То випаровується на стінки, то зникає. Така штука цікава.
— Така ж лаконічність притаманна й іншому вашому проекту, коли ви малювали на піску.
— Один із перших таких кроків... Це був дуже цікавий пленер, на який запросили художників зі Львова, з Києва. І там я теж думав, що робити у тому краєвиді. Вирішив, що зроблю інсталяцію з того, що на морі знайду. І малював на піску, клав туди рибок-мальків, викинутих морем, додавав траву, камінці — і зробив такі малюнки, сфотографував — і потім світлини також були цікаві. А малюнки зникали, в тому й сенс, що все в житті рухливе — людина народжується, потім помирає. А гармонія не може зникнути. Будь-яка форма підходить. Ось малюнки на піску зникають — а краса все одно залишається.
— Переходячи до сьогоднішнього проекту: як вам прийшла ідея взяти у співавтори бджіл?
— Цьому проекту вже 10—12 років. Ідея прийшла, коли я поїхав із сином до Парижа. В мене була одна куля, зроблена до проекту «Збір нектару». Ми жили не в самому місті, тож їздили до Парижа на електричці. Під час подорожі треба було чимось себе зайняти. Я мав із собою альбом, постійно малював. І ця тема виникла після тої кулі — люди-бджоли, які збирають з квітів нектар. Я подумав в електричці: чи можна заселити бджіл в скульптуру? Сам собі відповів, що можна, бо в мене батько був пасічником, і основи бджолярства я знаю. І тому вирішив робити скульптури. Я зробив ескізи об’єктів, зрозумів, що не просто вулик, а ціла пасіка може бути, що проект непростий, бо бджоли — це теж мікросуспільство, й аналогію з людьми можна проводити. Я вирішив, що проект може накрити дуже багато різних моментів соціального характеру. Ескізна частина зайняла майже рік, бо треба було формувати не тільки моделі, а й створювати концепцію, робити експериментальні частини.
— І коли відбулася перша виставка?
— У галереї «Совіарт», у 2003 році, експонувалися ескізи й моделі проекту. Ескізи — то кухня, яку не показують. Та я зрозумів, що цю частину треба робити, щоб київська публіка приймала участь і слідкувала, як воно йде. Наступна виставка в «Арт-блюзі» у 2005-му була ближче до перформенсу: справжні бджоли жили два тижні у галереї, у вулику під склом, я їх підгодовував сиропом. І люди могли розглядати, як вони створюють інтер’єр в архітектурі вулика. Глядачам було дуже цікаво, вони ніколи цього не бачили. Правда, я цю акцію не повторював, бо бджіл шкода. Потім той вулик стояв у Пироговому, там трохи меду зібрав. У тому-таки 2005 році я переселив бджіл у стандартний вулик, а цей, вже порожній, з рамами, із воском, переніс до Нью-Йорка, на виставку «Пасіка» в галереї «Зоря» у Грінвічі. Куратором став Сем Хантер, відомий мистецтвознавець, — його статті з’являються на сторінках видань і каталогів Нью-Йоркського музею сучасного мистецтва МОМА. Він написав статтю про «Пасіку». Все пройшло дуже добре. Була «Пасіка» і в Українському інституті в Нью-Йорку. Потім, у Києві, ми подавали проект на Венеційську бієннале. Рік тому проект побував у Базелі. Ось після того ми вирішили показати «Пасіку» київській публіці, що нині й відбулося.
— Ви хочете створити глобальну пасіку?
— Саме так. Проект житиме, якщо працюватимуть бджоли. І було б добре, якби вони працювали не тільки в Україні, а й по всьому світу. Хочеться створити всесвітню пасіку, яку можна через інтернет, супутниковий зв’язок показати в кожній столиці, вивести на екрани в різних країнах. Таким чином привернемо увагу людини до людини, країни до країни. Ми просто хочемо підкреслити, що всі ми — люди з цікавою, неповторною історією, але нам треба жити в суспільстві, де панують гармонія, товариство, підтримка, любов. «Пасіка» якраз відповідає цим потребам, допоможе звернути увагу на нетолерантність, войовничість, порушення прав людини, забруднення природи, вбивство одним народом іншого, насильство. На мій погляд, сучасні художники мають обов’язково звертати увагу якраз на гуманістичні поняття, котрі існували вже тисячі років — добро, любов, гармонію, — бо тільки так можна зберегти себе. Дисгармонія призводить до жахливих наслідків. Тому є частина «Пасіки» — «Агресивне бджолярство».
— Чому все ж таки агресивне?
— Коли існує спокій, бджоли літають, збирають мед, ніхто не підозрює, що може буде щось несподіване і цинічне. Я провокую подію, коли пасічник бере бензопилку, вогнемет і руйнує вулик, який повинен бути його надією, опорою. Він же пасічник, він без вулика не може, це його душа й мета. А він цю мету вбиває. Так можна сісти за штурвал літака і знищити ціле місто. Виникає тема захисту, створюється ситуація, коли ми маємо задуматись над тим, що робимо, де і як живемо. Я як художник взагалі заборонив би політикам висловлюватись агресивно один про одного й робити такі заяві по телебаченню, бо вони баламутять населення, баламутять бджіл. Пасічник керує пасікою, від нього все залежить. І коли він руйнує вулик — це маразм. Але цей маразм ми бачимо в нашому житті, в газетах, по телевізору.
— Для вас пасіка подібна до ідеального суспільства?
— Саме так. Є гармонія, є центральна система, де є цариця, матка, є ієрархія, де бджоли працюють, але все спрямовано не на руйнування, а на життя і продовження роду. Ясно, що це аналогія не зовсім точна, але можна взяти її за основу, тому що бджола у християнстві, наприклад, — це радість, святість, не випадково існують такі свята, як Медовий спас. В Україні люблять цю комаху. Тому аналогія з людьми дуже доречна. І ще один приклад цікавий, легенда, нещодавно я прочитав: коли Христа розіп’яли, то в нього витекла сльоза, а із сльози вилетіла бджола. Мед — символ сакральних цінностей. Багато паралелей підходять до цього проекту.
— А вам вулик не здається все ж організованим за тоталітарним принципом?
— Не треба все прямо переносити... Що таке матка, тобто королева? У Британії є королева, і це історичний символ держави, відпрацьований за багато років для будь-якого англійця. Вона керує, не заробляє грошей, і довкола цього символу збирається народ. Нормальна ситуація, і ніхто ж не скаже, що Англія — тоталітарна країна. В Америці вже не так. Я кажу про інше: суспільну гармонію. Бджоли не знищують одна одну, створюють умови для розвитку і збереження своєї родини. А тоталітарний режим знищує все краще — ми ж бачили приклади. А пасіка — це зовсім не той приклад.
— Що далі?
— Плануємо експедицію до Китаю. Сподіваюся, це станеться наступного року. Є бажання, є умови і можливості. Будемо 3000 кілометрів їхати з вуликом і з бджолами до Шанхаю. Ми мусимо відвідувати різні країни, і це не залежить від їхніх розмірів; де люди цікавляться — туди їдемо. Та й Китай — країна, яка дуже підходить під тему пасіки.
