Про таємничий феномен геніальності сказано нескінченно багато (і, мабуть, краще за інших визначив його сутність блискучий майстер афоризму, знаменитий німецький філософ Артур Шопенгауер: «У чому різниця між генієм і «просто» талантом? Талант влучно потрапляє в ціль, в яку потрапити дуже важко; а геній потрапляє в найголовнішу ціль, яку не бачить взагалі ніхто!»). Але одне можна стверджувати з достатньою визначеністю: схоже, найвірнішим критерієм геніальності була й залишається універсальність, енциклопедичність. Універсальність інтересів, універсальність пізнань, універсальність філософсько-світоглядного кругозору. Бо геній — це людина, яка сприйняла й розвиває в своїй творчості (науковій, художній, державно-політичній) велику ідею єдності світу.
Наш український геній Володимир Іванович Вернадський, видатний учений-геохімік, мінералог, біолог, хімік-неорганік, великий філософ, творець знаменитого вчення про ноосферу, який так сильно вплинув на гуманітарну думку ХХ сторіччя, — також входив до тієї незрівнянної плеяди великих, також бачив «ту мету, якої не бачить ніхто». Гармонізація стосунків Людини з Людиною, Людини з Суспільством, Людини з Природою і всім неозорим Всесвітом — ось ідеал, якому Вернадський як мислитель був вірний усе своє довге життя (а прожив він 82 роки, 1863—1945 рр.).
Але чому, спитає інший читач, Вернадський названий тут «нашим», «українським» генієм, чи правомірно це? Адже багато хто з нас іще пам’ятає, що писали про Володимира Івановича за радянської доби: «великий російський радянський (це — про шанованого члена ЦК партії кадетів періоду двох російських революцій!) вчений». Тому, перш ніж аналізувати досі маловідому українській громадськості роботу Вернадського, варто сказати декілька слів про його «українськість».
Коротко перерахуємо достовірні факти. Саме Вернадський був засновником і першим президентом Всеукраїнської Академії наук (1918 р.). І цей вибір було визначено родинним, національним і духовним корінням, яке глибоко проникло до свідомості великого вченого-енциклопедиста. У спогадах Володимира Івановича говориться: «Батько й мати мої були кияни. В обох родинах були живі національні українські традиції. Мої дитячі роки (1868—1876) я провів на Україні, в Полтаві і в Харкові, бував і в Києві... Батько й мати добре знали українську мову. Мати, дуже музикальна, з великим голосом (мецо-сопрано) чудово співала українських пісень, бували вдома й хори. На мене це сильно впливало...»
Але річ, звичайно, полягала не в «етнографічному», «пісенному» інтересі до України. Для Вернадського, який ще в юності обурювався (є дуже цікаві записи в щоденнику за 1879 і 1881 роки) тим, що «влада забороняє мою рідну (українську. — І. С.) мову, мою культуру», Україна була рідною, кровно близькою землею. Вчений у зрілі роки називав себе «росіянином за культурою і за всім устроєм свого життя» — але тут же (і це дуже важливо!) уточнював, що він «росіянин, все життя якого безперервно було пов’язане й з Україною, й з українським визвольним рухом». І це не було порожніми словами, в чому читач зможе пересвідчитися, ознайомившись із основними положеннями статті Вернадського «Українське питання та російське суспільство».
Ця робота була написана вченим в Україні (в Шишаках на Полтавщині), в 1915—1916 роках, у розпал імперсько-шовіністичного чаду доби Першої світової війни. Вдумливий читач, сподіваємося, оцінить і капітальне знання української історії, виявлене автором, і його рішуче неприймання покритих мохом шовіністичних догм (Зокрема, концепції «спільної нашої історії» та «єдиного слов’янського» (читай — російського!) народу (іноді говорять і про єдину православну слов’янську цивілізацію, інтегральною частиною якої — зовсім не цивілізації європейської! — була, є і буде Україна). Все це регулярно, наполегливо і нахабно нав’язується нам прокремлівськими російськими ЗМІ. Думки, які висловлює в своїй статті великий син України та Росії Володимир Іванович Вернадський — краща протиотрута від подібної брехні. Стаття, не опублікована, природно, за життя автора (схоже, він звертався насамперед до ліберальної російської інтелігенції, ще не одурманеної отрутою шовінізму, досить близької за поглядами самому мислителеві), дорогоцінна ще й тим, що може і повинна бути прочитана в контексті всієї подальшої української, російської та світової історії ХХ сторіччя. А всі жахи цієї історії, війни, геноцид та репресії ми пам’ятаємо. Можна сказати, що сама Історія тисячократно загострила антишовіністичний пафос статті Вернадського.
Нижче наводяться ключові положення роботи великого вченого «Українське питання і російське суспільство». За браком місця ми не можемо опублікувати абсолютно весь текст, але і з відібраних, найбільш важливих її розділів читач, ймовірно, отримає досить повне уявлення про неї.
«Сутність українського питання полягає в тому, що українська (малоруська) народність виробилася у визначено окреслену етнографічну індивідуальність із національною свідомістю, завдяки якій старання близьких і далеких родичів повернути її в простий етнографічний матеріал для посилення пануючої народності залишалися й залишаються безуспішними.
Національна самосвідомість українців розвивалася на грунті етнографічних відмінностей, особливостей психіки, культурних тяжінь і нашарувань, які зв’язують Україну з Західною Європою, і устроєм народного життя, який історично склався, пройнятим духом демократизму.
Коли польсько-українська боротьба закінчилася добровільним приєднанням Української держави до Московського царства, на підставі договору 1654 р., одночасно почався довгий, який досі не закінчився, період тертя між українським населенням і російською владою, зумовлений централістськими прагненнями останньої.
У XVII і XVIII сторіччях російсько-українські відносини зводилися до поступового поглинання і перетравлення Росією України як чужорідного політичного тіла, причому попутно ліквідовувалися основи місцевого культурного життя (школа, свобода книгодрукування) і зазнавали переслідування навіть етнографічні відмінності. Послідовний розвиток нових засад управління до кінця XVІII сторіччя встиг помалу згладити сліди адміністративної автономії на Україні, а розкладання соціальних відносин, яке супроводило новий устрій життя, послабило опозицію українців великоруському централізмові. Як і в період польського володарювання, вищі шари українського суспільства в значній частині йшли назустріч об’єднувальним тенденціям уряду, а народні маси, в міру поширення на Україні нової соціально-економічної структури, перетворювалися на живий інвентар державного господарства, втрачаючи значення активної сили в національно-культурному житті краю.
Процес розкладу політичної єдності України проходив не без протестів з боку свідомих елементів українського населення і не без надзвичайних заходів з боку держави, які прискорювали впровадження нового ладу на руїнах старого. Були спалахи місцевих бунтів, спроби перших гетьманів врятувати політичну самостійність краю за допомогою інших держав, були відкриті військові повстання, придушення яких тягло за собою жорстокі репресії з боку центрального уряду. Разом із тим, останній застосовував різноманітні способи знищення військової сили України аж до спеціальних каральних експедицій (руйнування Січі) та виселення.
У ХIX ст. Україна як політичний організм із самостійним внутрішнім життям перестала існувати, будучи остаточно, за словами Петра Великого, «...прибрана до рук» Росією. Всі сліди автономного ладу зникли, всі особливості місцевого устрою, які відповідали народному характерові і були кращим надбанням національної культури, — як організація народної освіти, своєрідний лад церковно-релігійного життя, — поступилися своїм місцем загальноруському порядкові, який тримається на трьох китах: централізм, абсолютизм, бюрократизм. Відродження українського руху в нових формах викликало на перших же порах судові репресії уряду і поклало початок новому періоду боротьби офіційної Росії з українською народністю, — на цей раз уже, головним чином, із національно-культурною стороною її життя як із реальним обгрунтуванням національної самосвідомості української інтелігенції. В офіційній термінології український рух цього періоду дістав назву «українського сепаратизму».
Заходи уряду проти українського руху, не рахуючи особистого переслідування українських діячів, виразилися у винятковому цензурному режимі, який обмежував вживання української мови в друку найвужчими рамками, — в утрудненні української драматургії та сцени, в гонінні на українську мову в школі, в загальному ворожому ставленні до всякої демонстрації української національної самосвідомості чи навіть стихійного потягу до національного українського елемента.
У якій мірі в цих випадках урядова політика не зважала на інтереси освіти та культури, видно з того, що з найбільшим озлобленням українська національна ідея переслідувалася в церковно-релігійній і шкільній літературі. Саме там, де українська інтелігенція бачила найкраще знаряддя освіти і найбільш прямий шлях до морального і культурного піднесення народних мас, уряд бачив лише загрозу єдності російського народу та міцності держави.
Період інтенсивної боротьби з українським рухом тривав, з деякими коливаннями та перервами, понад 50 років, з 1847 до 1905 року. Мотивувалася ця боротьба твердженнями про етнографічну, культурну і мовну єдність окремих гілок українського народу, про рівномірну участь цих видів у створенні російської літературної мови, загальнодержавна роль якої виключає нібито необхідність у рівнобіжному розвиткові інших мов і літератур російського кореня; поруч із цим вказувалася державна небезпека українського «політичного сепаратизму» та переважання в українському русі антидержавних соціалістичних тенденцій; нарешті, висловлювалися підозри та звинувачення в чужорідному чи іноземному походженні українського руху, навіюваному та підтримуваному споконвічними ворогами Росії, якими є поляки, німці (так і хочеться додати: зараз американці... — І. С.) і подібне.
Визвольний рух у короткий проміжок 1905—1907 рр. дав українцям свободу від спеціальної цензури, пресу, розширення рамок літературної роботи, спроби організованої громадської діяльності в сфері народної освіти. Але настав новий період гоніння на український рух. Період цей збігся з посиленням націоналістичних тенденцій у російському суспільстві, на які спирався в своїй внутрішній політиці Столипін. Боротьба з прагненнями «інородців» до національного самовизначення стала одним із гасел столипінського управління — і число цих «інородців» урядом визначено і до нього свідомо включаються українці. У ряді циркулярів по відомству міністерства внутрішніх справ Столипін оголошує боротьбу з українством державним завданням, що лежить на Росії з XVII сторіччя.»
випуску сторінки «Україна Incognita»
