Минулої осені, в розпал розмов про кризу, у Волинському національному університеті ім. Лесі Українки затіяли... антикризовий Віденський бал. Це був благодійний вечір задля збору коштів для спорудження університетської каплички, але пройшов він за всіма правилами таких балів.
Нинішнього ж літа цей же заклад відродив фестиваль «На хвилях Світязя», який обіцяє стати візитною карткою не лише краю, а й України загалом. А для того аби прочитати публічну лекцію, у ВНУ приїжджають найвідоміші люди держави.
Чому проекти, які тут здійснюють, стають не просто родзинкою, а брендом закладу?
Як молодому університету вдалося створити своєрідну культурну територію, завдяки чому він стає відомий не лише на Західній Україні, а й у Східній Європі? Про це — наша розмова з Іриною КОНСТАНКЕВИЧ, проректором з начально-виховної роботи, котра є або автором, або рушійною силою багатьох цікавих всеуніверситетських імпрез.
— Однією з візитівок університету є відкриті лекції. Як визріла ця ідея, які відомі люди вже з ними виступали?
— Ця ідея, як кажуть, витала в повітрі вже давно. У силу того, що ми — університет не центральний, ми далеко від столиці України, але географічно знаходимося ближче до Європи, то хотілося позбутися й культурної провінційності. До нас завжди приїжджали цікаві й відомі люди, але не так часто, як би хотілося. Ми бачили, як тягнуться до такого спілкування студенти й викладачі — аудиторії під час лекцій переповнені, скільки виникає запитань. Нам, вважаю, пощастило жити у той час, коли географічні відстані не є нездоланною перешкодою. І треба користуватися моментом, що поруч із нами живуть класики нашої духовності, а нас роз’єднує лише відстань, яку легко можна долати. Академік Микола Жулинський, котрий є головою Наглядової ради університету, теж вважав такі відкриті лекції засобом, аби наш заклад відповідав статусу провідного культурного центру регіону. Тому були написані програми, за якими нашими лекторами мали стати на першому етапі — діячі культури й мистецтва, потім — освітяни, представники провідних закладів України, а третя група — це видатні спортсмени та видатні діячі з університетів різних країн.
Хто у нас був? Мирослав Попович, Іван Дзюба (виступав з публічною лекцією два рази), Дмитро Павличко, Іван Драч...
До речі, з останнім була прекрасна імпреза, бо ми не просто готували лекцію та презентацію його фільму, а й гарно перевидали книжку «Іду до тебе». Іван Драч був дуже розчулений і зізнався, що ця зустріч стала найкращим подарунком до тогочасного ювілею. Виступали у нас В’ячеслав Брюховецький, Володимир Семиноженко, Микола Томенко... А яку аудиторію зібрав екс-прем’р-міністр України Євген Марчук! Ярослав Яцків, директор головної астрономічної обсерваторії, прочитав лекцію про те, як Україна представлена у космосі, й було дуже цікаво дізнатися, що там є і Луцьк: так назвали один із кратерів на Марсі...
Що стосується імпрез іншого плану, то поштовхом для них у чомусь була й газета «День», головний редактор якої Лариса Івшина є членом Наглядової ради університету. При нашому з нею знайомстві вона зуміла короткими, пунктирними лініями прокласти магістраль майбутнього розвитку університету. Як би він мав розвиватися, з ким треба налагоджувати контакти?.. І ми зробили все, аби й до нас приїхала фотовиставка газети «День». У ВНУ вона була уже двічі. Нею, вважаю, був започаткований ще один важливий не лише для закладу, а й для Волині загалом культурний проект. Завдяки йому ми наче наблизилися, стали рівновеликими до великих столичних університетів. Такі зустрічі є великим потрясінням для студентів, бо вони чують про речі, які вивищують, додають гідності й патріотизму. Оця дистанція витягнутої руки якраз і формує людину майбутнього. Зустрічі з відомими й цікавими, без сумніву, справляють вплив на погляди, характер, світогляд загалом. Ефект почутого з перших уст слова — колосальний.
— Чи виправдав себе Віденський бал, адже у нас наче полюбили тільки скаржитися на кризу... А тут — шикарні сукні та фраки, полонези й вальси.
— Цей бал має стати традиційним, і вже матиме назву Волинського балу. Ідея теж довго виношувалася, бо треба було провести велику підготовчу роботу. Було створено кілька танцювальних колективів, і навіть викладачів навчали танцям! Люди від 29 до 72 років три рази в тиждень у свій вільний час приходили на заняття. І коли на балу наші професори та доценти вийшли на паркет... Я навіть не знаю, з чим це порівняти! Це таке поєднання потрібного та красивого, яке вдалося зреалізувати. Уже перший бал показав, що люди просто стужили за красивим. Дуже багато навколо нас нині суму, сірого кольору, не скажу депресивного, але того, що нас не вивищує. Пригадуєте, як єпископ Михаїл на відкритті балу говорив, що Господь же створив людину не для скорботи, він створив її для життя та радості. Такі заходи треба будь-що проводити — навіть заради того, аби вирватися з буденності, зробити крок до світлого; а тим більше, що переслідували таку благородну мету — збір коштів на храм. Студенти ж були просто в захваті. Це було трохи інше, ніж вони звикли бачити на дискотеках, ніж бачать у клубах і барах. Це — потреба розправити плечі, бо без того не навчишся танцювати. У майбутньому наш бал обіцяє стати престижним, авторитетним, ще спонсори будуть змагатися, аби на нього потрапити.
— Фестиваль «На хвилях Світязя» вже відбувся. І, на щастя, успішно. Але як наважився навчальний заклад взяти на свої плечі таку ношу, адже треба було, найперше, ще й повернути фестивалю його добре ім’я, добру славу. Інакше він просто би канув у Лету.
— Дуже вже гарна його ідея: популяризувати українську пісню й наше славне озеро Світязь, котре торік визнано одним із Семи природних чудес світу. Але ми відразу запропонували інший формат: це має бути суто студентський фестиваль. Ми також відмовилися від принципу комерційності, це цілком неприбуткова акція. Адже це вирішує й проблему студентського дозвілля, котра логічно, на нашу думку, випливає із того, яку місію визначає для себе університет. Сучасний університет, з академічними свободами, автономністю та відповідальністю за нинішній і майбутній сталий розвиток держави, суспільства й кожного громадянина. Тому молодіжним дозвіллям, на ентузіазмі і глибокому усвідомленні обов’язку продовжують займатися вищі навчальні заклади, які при цьому від держави мають мізерну підтримку в розбудові культурно-мистецьких центрів, спортивно-оздоровчої бази і соціальної інфраструктури.
Наш університет пішов шляхом наповнення дозвілля студентів змістом, створення альтернативного середовища для креативної та інтелектуальної самореалізації молоді. У нас хороший відділ молодіжної політики, центр культури й дозвілля. Ми останнім часом створили кілька хореографічних, вокальних, спортивно-туристичних студій, які дуже популярні серед студентів. Разом з тим активізувалося й університетське студентське самоврядування, яке організовує різноманітні конкурси, творчі вечори. Аби виявити творчих студентів та їх підтримати, згуртувати їх навколо університетських ідей, продовжується фестивальний рух. «Лесина пісня» і «Молодограй» стали всеукраїнськими, навіть європейськими, бо в них беруть участь і студенти з Польщі та Словаччини. В основу всіх заходів і загалом роботи покладені ідеї національно-патріотичного виховання... Але не декларативного, а реального характеру: якщо дискотека, то української музики, якщо пісенний конкурс — то української пісні, а якщо конкурс творчий, то з волинською тематикою.
— Це та ідея, котра близька і вам?
— Ідея близька не лише тому, що за фахом я — український філолог, пройшла школу Київського університету та аспірантури в Інституті літератури. Це наше родинне. Тато мій — з Тернопільщини, а мамине коріння — з Вінниччини, і про Голодомор 30-х я чула від бабусі... Природно, що і предметом мого наукового дослідження стала творчість Миколи Хвильового. Тоді, на початку 90-х років минулого століття, його спадщина не була відома ні широкому колу читачів, ні материковим літературознавцям. А те, що це унікальна постать, навколо якої концентрувалося культурно-мистецьке життя 20-х років, не викликало ніяких сумнівів. Хоча це для мене стало очевидним трохи згодом. Вирішальну роль у виборі теми дисертації відіграв мій науковий керівник академік Микола Жулинський, який уже тоді формував школу молодих дослідників «білих плям» на літературній карті XX століття. Власне, саме такою національно-патріотичною діяльністю ми в університеті прагнемо формувати не лише внутрішню атмосферу — живу й динамічну, а й створювати духовне середовище, сприятливе для формування національної еліти у масштабах міста, області, краю. Можливо, це звучить амбітно, але поруч із забезпеченням якісною освітою, вихованням конкурентоспроможного на сучасному ринку праці фахівця...
— І це підтверджує місце у рейтингу кращих вишів Західного регіону, який недавно опублікував журнал «Кореспондент»...
— Ми зобов’язані дбати і про високий культурний статус університету. Ще у тридцятих роках минулого століття Хосе Ортега-і-Гасет в есе «Місія університету» виділив три складові університетської освіти: збереження й передача культури, фахова освіта та наукові дослідження, формування нових дослідників. Ми солідарні з цією тезою, з ідеями Гумбольдта та інших видатних філософів щодо місії університету як розбудовника нації. І в цьому ракурсі проблема сучасної університетської освіти набуває нових обертів — ми зобов’язані глибоко усвідомити відповідальність за формування національної ідентичності й зробити це реальністю.
— Волинський університет лише недавно став національним, але вже є й рейтинговим, і просто популярним. Навіть початок навчального року ви зробили загальноміським яскравим святом.
— Так, наші першокурсники у мантіях колоною, що розтягується на кілька кілометрів, крокують вулицями Луцька в супроводі студентського оркестру барабанщиць, який, до речі, теж створили вперше в університеті. Наступний же рік буде для нашого вишу ювілейним: 70 років виповниться з того часу, як у Луцьку було відкрито вчительський інститут, котрий і став попередником університету. За цей час він пройшов великий шлях. Це 14 тисяч студентів: стільки, скільки в усіх інших вишах Луцька разом узятих. Готуємо іміджеві видання «Золоті сторінки ВНУ імені Лесі Українки», створили Асоціацію випускників і ювілейну зустріч, на яку запросимо й «День», головний редактор якого багато сприяє тому, що наш університет має такі цікаві брендові проекти і позбавляється культурної провінційності.
