Вихід будь-якого фільму Девіда Лінча, в наш прокат — то вже неабияка подія, тим паче останнього — «Внутрішньої Імперії». Шкода, що наважився на це діло тільки столичний кінотеатр «Київ». Але й того чимало, надто з огляду на те, наскільки складна стрічка вийшла у Лінча цього разу.
«Внутрішня імперія» триває майже три години і має вельми складну, певним чином навіть заплутану структуру. Тут є маса моментів, які так чи інакше нагадують про попередній доробок режисера, сила-силенна специфічно лінчевських прийомів. Головною героїнею є відома кіноакторка (її виконує улюблена лінчевська актриса Лаура Дерн, вона, зокрема, чудово зіграла у «Блакитному оксамиті»), котра знімається в звичайній мелодрамі. Потім її заносить всередину екрану, в чужий фільм, і де все розвивається за законами кошмарного сновидіння. Контрастом до того — зухвалі вуличні дівчиська зі своєю власною виставою. Ще є таємничі поляки, що мають не менш таємничі справи; химерний телесеріал з трьома персонажами, котрі мають тіла людей і голови кроликів; якась зарюмсана красуня, що дивиться все те по телевізору... Одним словом, і візуально, і драматургічно фільм навантажений до краю, якщо не перевантажений.
Ефектних моментів тут вистачає. Наприклад, вдалий експеримент з живою зйомкою з плеча, переконливо зрежисовані візії головної героїні, прекрасна гра практично всього акторського складу. Однак, все ж, не вистачає саме цілісності і переконливості кошмару, притаманних попереднім картинам Лінча, тому ж «Малголанд Драйв». Замість ефектного завершення Лінч пропонує справжнісіньку мелодраму і яскравим світлом, і закадровими співами. Жодного потрясіння, на жаль.
І все ж подивитися цей фільм варто. Бо це, все ж таки, хоч і недосконалий, але типовий Лінч — місцями заворожуючий, місцями моторошний, місцями дивний. А коли ще таке побачиш не по телевізору.
Пропонуємо уривки з прес-конференції творчої групи фільму «Внутрішня імперія» на останньому Венеційському кінофестивалі, де Девіда Лінча відзначили почесним «Золотим левом» за досягнення в кіномистецтві.
— У вас вперше знімалися актори з Польщі. Як ви оцінюєте їх роботу?
— Вони чудово, чудово попрацювали у фільмі. Знаєте, я з того часу був п'ять-шість разів у Польщі. Я такий щасливий, що зустрів їх усіх.
— Моїм улюбленим телевізійним шоу усіх часів є «Твін Пікс», незважаючи на те, що я й досі бачу його у кошмарних снах. Я хочу запитати, чи не могли б ви поділитися своїми думками про феномен поп- культури, яким є «Твін Пікс» навіть через 15 років. І чи маєте ви якесь бажання знову працювати у сфері телебачення?
— Я не розумію таких речей... Ви знаєте, не було жодної справжньої логічної причини, чому він здобув такий успіх у всьому світі, але так просто сталося, і є багато людей, які люблять старі телевізійні шоу, і це цікаво... Але я не маю жодного бажання повертатися у телебачення.
— Чи не могли б ви пояснити присутність у фільмі трьох кроликів?
— Ні, я не можу цього пояснити.
— Пане Лінч, я мушу запитати у вас з огляду на певну стурбованість після перегляду фільму: як ви почуваєтеся цими днями?
— Дякую, що запитали. Я почуваюся дуже добре.
— Ви все ще малюєте?
— Я досі малюю. Дуже люблю малювання. І я потрапив у фільм через малювання. Фільм насправді не рятує вашого життя, але найбільшою насолодою є поринати в інший світ, відкривати його і робити такі прекрасні фільми.
— Як вам вдавалося знаходити спільну мову в такому різномовному колективі?
— Не знаю. Справді хотів би пояснити, але фільм, власне, стає поясненням. Саме це найгірша риса прес-конференцій. Йдеться про фільм, а не про слова. І кожний голос — це щось на зразок інструменту. Знаєте, можна бачити одну й ту саму сцену, і голоси будуть реальніші, або менш реальні. І далі, у процесі роботи, потроху, потроху, вони стають тим, чим є, і це дуже схоже на музику. Голоси — музичні інструменти. Те, що вони кажуть, також дуже важливо, але те, як вони це кажуть... Це те, що ти говориш і як ти це говориш, і це відчуття, у кожної людини — це відчуття особисте. Я використовую свої відчуття, а Лора і Джастін (виконавці головних ролей. — Д.Д. )— свої, але ми вже раніше працювали разом. У будь-якому разі, ти починаєш спілкуватися особистою мовою, подібно до стенографії, іншими словами — навіть якщо раніше ти з кимось не працював, між вами розвивається мова стенографії, і за допомогою лише декількох слів і, можливо, якоїсь жестикуляції або якихось кодових слів ми дуже кумедно спілкувалися. І все це стосується знаходження єдиного вірного шляху. Ти відчуваєш, що він правдивий, коли рухаєшся. Отаким чином воно відбувається.
— Пане Теру, наскільки сильно вплинула на вас робота з Лінчем?
Джастін ТЕРУ: — Я думаю, що робота з Девідом дуже сильно вплинула на мене у плані творчості. Девід рідко каже «ні», коли знаходить творчі речі, творчі рішення. Він, так само як і ви, прагне відкрити, що ж відбудеться; коли ми вранці починаємо роботу, ніколи немає передбачень щодо того, як пройде день. Девід дуже гарно вміє «розминати» сцену і всі елементи, які до неї долучаться, і сприяти тому, щоб речі просто траплялися. І це, мабуть, один з найцінніших уроків, що я будь-коли отримав.
— У мене запитання до пана Лінча. Фільм чудовий. І ще мені здається, що це велика головоломка з великою кількістю подій, які складають цілість. Я б хотів поцікавитися, чи ви знімали фільм, як це звичайно роблять, чи робили це із певною свободою, знімаючи різні моменти в різний час. Якщо так, я б хотів запитати у Лори Дерн, чи їй було важко грати у фільмі з таким інколи роз'єднаним сюжетом?
Девід ЛIНЧ: — Я знімав абсолютно без жодного порядку, ніколи не знаючи спочатку. З «Імперією» все починалося найдивнішим чином. Дехто з вас знає, що сучасна наука розвивалася як відкриття та перевірка існування єдиного поля в основі всієї матерії та розуму. Отже, враховуючи, що є таке поле, можна стверджувати, що всі ми об'єднані на найглибшому рівні. Чому, в такому разі, не може одна ідея об'єднуватися з іншою, і ще з однiєю? Спочатку я божеволів від цього. Але всі сценарії починаються таким чином. Ти можеш мати задум сцени і потім однією думкою осягаєш дві третини шляху, або половину, і одного дня все сходиться, історія проявляється. Це може бути абстракція, може бути якась поверхова чи конкретна історія. Але так відбувається зі сценарієм і відбувалося на зйомках, сцена за сценою. І, як я спочатку сказав, працювали не віддаючи, а потім, потроху, потроху, все проявлялося.
Лора ДЕРН: — Якби ж то я могла сказати правду. Правда у тому, що я не знала, кого грала і до сих пір знаю лише наполовину. І я з нетерпінням очікую перегляду фільму цього вечора, щоб дізнатися більше. Але знаєте, це декілька різних героїв, які по-своєму стають одним, отже, все робилося, як відкриття впродовж всього процесу. Я теж перебувала у подорожі, в яку взяв мене Девід, і не знала, куди ми повернемо наступного разу, що мені, як персонажу, треба зробити, що відчути, і ким я могла стати наступного разу.
Девід ЛIНЧ : — І ми говорили, і говорили.
Лора ДЕРН: — Ми говорили, і говорили.
Девід ЛIНЧ : — І я думаю, ви всі погодитеся, що Лора Дерн робить те, чого — принаймні на мою думку — до того ніхто не робив. Я ніколи раніше не бачив, щоб одна актриса переживала в одному фільмі таку велику кількість прекрасних змін і так багато надзвичайних моментів. Вона надзвичайна. Дуже люблю з нею працювати.
— Я б хотів почути ваші думки з приводу «Золотого лева» за життєві досягнення, а також ваші запевнення, що після присудження цієї нагороди ви не перестанете знімати фільми.
Девід ЛIНЧ : — Дуже приємно почути такі слова. Я думаю, що вже це говорив. Кінофестивалі святкують кіно і це так важливо, що є такий чудовий кінофестиваль тут, у Венеції, який має чудову історію, і стільки чудових людей були на ньому.. Мені зробили дуже велику честь, присудивши цю нагороду, і це дивно: лише вчора мені було 19 років, а зараз я отримую «Золотого лева».
— Пане Лінч, це ще один шедевр, ми вже звикли. Я побачив — можливо, це було лише моє особисте враження — у «Внутрішній імперії» почуття самоіронії, більш віддаленого від попереднього минулого доробку. Можливо, це був спосіб віддалення від найсильнішої думки, яка може змінити сприйняття реальності.
— Я точно знаю, про що ви говорите. Те, до чого підключаєшся наступного разу, може виявитися настільки дивовижним! Це диво кіно — як ми можемо потрапляти з одного місця на друге, і можливості щодо вибору, куди поїхати є доволі безмежні., і як ми можемо себе бачити і знаходити себе там — от що спонукає мене до руху.
