Цей лозунг духовності, сформульований відомим сучасним філософом Еріхом Фроммом, підтверджується культурою з усією повнотою різноманіття її сюжетно заданих ролей людської діяльності — від долі Майстра, пророка, книжника, музиканта до біографії поета, святителя, судді. У культурі передбачається, що суб’єкти цих ролей здатні підійматися над корисливим використанням своїх професійних здібностей. На підтвердження цього посилаються на демонстративно-духовну організацію життя культових співтовариств, наприклад, у регіоні гори Афон, у побуті якого повністю виключаються гроші та грошові відносини.
На основі таких прецедентів люди-прагматики, зайняті забезпеченням потреб населення (насамперед, у продовольстві) іноді запитують, не без полемічного завзяття: «Навіщо витрачати мільйони на розвиток культури, якщо нею не можна нагодувати людей?». Це дійсно важливе питання і стало предметом бесіди нашого кореспондента Ігоря Сюндюкова з видатним українським філософом, постійним автором і товаришем «Дня», лауреатом Національної премії України імені Тараса Шевченка, професором Сергієм Борисовичем КРИМСЬКИМ. Ось про що розповів шановний професор.
ЗА ДОПОМОГОЮ КУЛЬТУРИ ЛЮДИНА МОЖЕ ЗДІЙСНЮВАТИ ТІ «ПЛАВАЛЬНІ РУХИ», ЩО ДОЗВОЛЯЮТЬ ЇЙ ВИПЛИВТИ З БУДЬ-ЯКИХ КРИЗОВИХ СИТУАЦІЙ
— Сергію Борисовичу, в наш жорсткий, практичний вік не така вже мала частина наших читачів вважатиме таку «конкретну» постановку питання: спочатку підняти економіку, нагодувати людей, а потім уже говорити про культуру — цілком обгрунтованою і правомірною. Наскільки далекоглядна, на ваш погляд, така думка, які аргументи «за» і «проти» тут можна навести?
— Освітити цю проблемну ситуацію доказово можна лише посиланнями на історію людства. Вони демонструють, що людина, обмежена лише забезпеченням поточних потреб шлунка, ніколи не подолала б тваринну спадщину своїх предків, не відкрила б себе в новому міфологічно зачарованому світі мрії, фантазії, любовних почуттів, прагнення небес і краси. Культура також є виробництвом, але виробництвом духовним. Якщо матеріальне виробництво створює товари, то духовне — людські якості.
Показовими щодо цього є археологічні факти дослідження печерного комплексу Ласко в Альпах, фрески якого відносяться до подій 15-тисячорічної давності. Первісні мешканці комплексу добували охру, тобто оксиди заліза, але вони були необхідні не для отримання самого заліза-матеріалу, що визначив технічний прогрес, а для виділення червоної фарби, що використовується у фресках, і для формування аналогового світу міфологічних уподібнень свого тіла природним стихіям: бути, як сонце, як вогонь, як день, як кров (символ життя).
Інакше кажучи, перспектива виготовлення залізних знарядь, що дозволили вести індивідуальне господарство і створити цивілізацію металевої епохи, виявилася вторинною відносно задоволення естетичних потреб, виникнення мистецтва та його людинотворчих функцій.
Адже культура розкриває безмежність внутрішнього світу людини, який, за висловом Гете, виступає «природою зсередини». За допомогою культури людина може здійснювати ті «плавальні рухи», які дозволяють їй випливти з кризових ситуацій.
Відомо, наприклад, що в XIV столітті нашої ери людство опинилося у важкому, кризовому стані. Чума, «чорна смерть», викосила половину населення Європи, впало сільське господарство, почалася нестача хліба.
Але на ці важкі обставини люди Нового Часу відповіли небаченим за масштабами і глибиною культурним піднесенням. У цей час виникає геніальний живопис Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Тиціана, Ботічеллі. З’являється новий гуманістичний світогляд — віра в божественні сили людини. Статуї Давида, Самсона, Георгія Побідоносця переконують у титанізмі діянь людини. Оформляється широка мережа університетів Рима, Болоньї, Ватикану.
З’являються люди «магелланової крові», героїчної авантюри, які відкрили нові торгові шляхи. Створюється величезний фінансовий ринок витворів мистецтва, який і понині залишається найнадійнішим засобом зберігання й накопичення капіталу. Час «експропріюється» в Бога та стає функцією годинникових механізмів міських веж. Виникає банківська формула «час — гроші», що стала ідеологічною передумовою створення капіталістичної формації.
КУЛЬТУРА ГЕНЕРУЄ КРИТИЧНУ МАСУ ІНІЦІАТИВНИХ ЛЮДЕЙ
Активним чинником Відродження (Ренесансу) була й залишається культура з її системою освіти. Вона генерує критичну масу ініціативних людей, здатних подолати кризу, які, подібно тому, як кінь у бурю знає дорогу, відчувають, куди вкласти капітал, направити свою активність. І ніякі програми або проекти не можуть конкурувати з цією активністю.
— А як проектується викладена вами якісно нова духовна картина світу на нашу країну, на Україну?
— Аналогічна картина виходу з кризи проглядається в тому стані, в якому перебувала Україна в роки Руїни (1658—1676), після збройної боротьби Богдана Хмельницького. Ця епоха показала несамодостатність військово-кавалерійських засобів розв’язання національних проблем. Умови формування гетьманської держави як суб’єкта європейської історії вимагали соціально-культурного осмислення значення і місця збройної боротьби. Тим самим виявилася подвійність національної ідеї, що вимагала як державного будівництва, так і розкриття духовних засобів національного відродження, органічного сполучення військових достоїнств із духовними та моральними цінностями, як цього вимагали рицарська практика та рицарські діяння.
Відповідно, в Україні епохи Руїни поширюється ідея Слова як «меча духовного», про що писав Лазар Баранович у своїх проповідях «Меч духовний».
З іншого боку, після виходу в Києві українського перекладу поеми Торквато Тассо «Звільнений Єрусалим» починається пропаганда ідеології рицарства, що породжує обширну літературу, від творів Іонаникія Галятовського, нарисів Антонія Радивіловського, козацьких літописів і до віршів Дмитра Туптало.
Пошуки виходу з Руїни стимулювали грандіозний проект Петра Могили, Феофана Прокоповича, Мелетія Смотрицького, Касіяна Саковича та інших українських мислителів. Цей проект передбачав синтез західноєвропейської і східнослов’янських культур, перехід в освіті на «латинську ученість» як засіб обліку світового досвіду, формування Києво-Могилянської академії як національно-духовного центру України.
У руслі цього проекту в Україні виникає фундаментальна система бароко — міжнародного стилю розвитку європейської культури. Його значення визначалося тим, що він, на думку Дмитра Чижевського, співпадав із багатьма особливостями українського менталітету.
І хоч цей стиль претендував на цивілізаційну універсальність, ця претензія виявилася в Європі обмеженою Контрреформацією, другою хвилею схоластики, що деформувала античну концепцію людини. В Україні ж, навпаки, ця концепція затверджувалася національно-визвольною боротьбою, що висувала на перше місце людину в статусі героя, національного вождя, духовного лідера, всестанового персонажа. Тим самим в українському соціумі виникає особливий тип особистості, яка позначається зазвичай «люди бароко».
Це були люди драматичної долі, персонажі тієї героїчної авантюри, що долає дистанцію між мрією та реальністю, люди, наділені здатністю піднятися над одноманітністю побуту до високих ідеалів.
За словами Гоголя, ці люди «міряли відстані чутністю пострілу» (поїхати на один-два постріли); ніхто з них не хотів бути глядачем світової драми, а лише її актором. Показово, що в цей час у країні розповсюджуються панегіричні гравюри цих «людей бароко» з написами латиною plus et ultra (більше й вище).
КУЛЬТУРА СТАЛА МОГУТНІМ ЧИННИКОМ НАЦІОНАЛЬНОГО ПРОГРЕСУ УКРАЇНИ
— Ймовірно, можна назвати конкретні імена, які втілювали цей дивно яскравий тип особистості?
— Цих людей представляли, наприклад, Іван Мазепа, Петро Могила, Петро Сагайдачний, Іван Виговський, Данило Апостол, полковник Міклашевський і багато інших. Ці люди епохи «мазепинського бароко» знаменували перетворення верхівки козацтва в пануючий клас гетьманської держави, здійснювали волю до заможності, перехід від пропаганди «святої бідності» до античної ідеї «золотої середини», божественного заступництва ціннісного успіху у справах.
У контексті бароко в Україні виникає масове мистецтво національної школи гравюри (О. та Л. Тарасевичі, Іван Мігура, Г. Левицький), яка, всупереч західноєвропейській інтерпретації барокових сюжетів на основі сцен смерті, страт, песимізму, зображає світ як квітучий сад життя, пропагує онтологічний оптимізм. Розповсюджується ідея краси як онтологічного гаранта існування Бога. У XVIII столітті в Україні з’являється й музична гімнографія (мистецтво створення гімнів).
— Адже це був не просто якісно новий образ людини — поява таких людей мала досить істотний вплив на історичний процес, і в політичному, і в економічному вимірах...
— Ці соціально-культурні досягнення України епохи бароко не лише сприяли виходу зі стану Руїни, але й затверджували боротьбу за незалежність українського народу — ту незалежність, противники якої шукали альтернативу в нападках на чинники, що сприяли національному звільненню (тобто чинники культури, науки та мистецтва, високих духовних цінностей).
Культура тим самим стала колосальним, могутнім чинником національного прогресу українського народу. Річ у тім, що культура є домобудівною, творчою діяльністю, що заряджає людей не лише своїми прагматичними можливостями у сфері освіти, туризму, різних фестивалів тощо, але і внаслідок самоствердження особистості характеризує її суб’єктивність, інтимні механізми перетворення зовнішніх соціальних законів у внутрішні імперативи, сприяючи тим самим виникненню законів без атрибутів покарання.
СВОБОДА ВИБОРУ ШЛЯХУ ТА КУЛЬТУРА
— Але значення культури не вичерпується навіть і всім сказаним. Вичерпати роль культури в житті суспільства насправді неможливо — завжди залишається відчуття, що чогось не охопив...
— Дуже важливо, що культура створює різноманіття свідчень соціально-життєвого досвіду людей, сама виступає як спосіб побудови їхнього життя на досвіді минулих поколінь. Культура формує свободу вибору шляху в кризових ситуаціях долі.
Наприклад, шиллерівські сюжети в літературі демонструють, що будь-який союз представників еліти з недобрими людьми (за всієї, здавалося б, ситуативної корисності таких союзів) обов’язково закінчується зрадою, злобними каверзами, і притому без всякої особистої вигоди для зрадників — просто із задоволення зашкодити! А шекспірівські трагічні п’єси (наприклад «Король Лір») демонструють обтяженість влади небезпеками, іноді смертельними.
Не випадково в архаїчні часи вожді носили «амулети смерті»! Адже їх самих, перш ніж вони починали верховодити, саджали на високе дерево і трусили «всім світом» — якщо не впаде, то тільки тоді має право керувати...
Звертає на себе увагу, наприклад, роман Дефо «Робінзон Крузо», який демонструє людям список тих врятованих речей із затонулого корабля, що є засобами виживання в аварійних ситуаціях. Власне, і всю культуру можна розглядати як «список врятованих речей».
Культура не гарантує, звичайно, морального перебудування людей, але має перевагу переконливого мотивування людини — для себе самої зробити гуманістичний вибір: гідно існувати перед спокусами прагматичних цінностей. Вона дозволяє людині зважувати себе на «терезах Іова», терезах віри у справедливість. Людина, яка зважує себе на цих терезах, принаймні, завагається у своїх гріховних намірах у погоні за наживою перед вимогливими очима апостола Павла в знаменитій фресці на стіні київській Софії. І якщо не обов’язково стане такою, якою повинна бути, то залишиться такою, якою може бути.
— Але чи можемо ми говорити в цьому контексті про всесилля культури, про її безмежні, виняткові можливості в житті соціуму?
— Звичайно, культура — не панацея, не гарантія виходу з кризових ситуацій, але вона — відкриття, перспектива, заклик і докір, що позбавляє людину морального комфорту у випадку гріховної поведінки.
ПРОГРЕС ДУХУ ТА ПРОГРЕС ЕКОНОМІКИ: НЕОЧЕВИДНИЙ ЗВ’ЯЗОК
Звідси, звичайно, не випливає альтернативність культури та господарської активності. Так, Петро Могила, який став в XVII столітті духовним вождем України, автором проекту цивілізаційного майбутнього нашої країни, проповідував у дусі реформаційних ідей поєднання «духовного» та «приватного» капіталу, обмеження аскетизму формуванням святкового стану душі. У своєму знаменитому «Требнику», що став настільною книгою українського православ’я, він робить легітимізацію всіх свят українського народу, що діють і понині.
Під цим поглядом стає зрозумілою та обставина, що Контрактовий будинок у Києві, в якому встановлювалися світові ціни на хліб, став і концертним залом, де Ференц Ліст виконував свої композиції на українські теми. Адже, як відомо, музика посилює творчу активність людини.
І тому Київський магістрат, що здійснював магдебурзьке право в зовнішній торгівлі України, фінансує на постійній основі симфонічний оркестр для забезпечення святкових ритуалів ремісничих цехів міста. В архівах збереглися жартівливі записи про музикантів цього оркестру: «Лейбович б’є на тулумбас, і грає скрипку контрабас».
Сказане не виключає й того, що сама культура може перетворюватися в бізнес, як це видно на прикладі масової культури. Тут позначається та обставина, що культура заломлює неминучу суб’єктивність людини, дуже важливу для обліку в комерційній діяльності, оскільки вона живить активність людини, дозволяє маніпулювати культурними цінностями як у негативному, так і в позитивному плані.
Тут доречно послатися на такий епізод. Одна американська фірма, розташована в багатоповерховому приміщенні, зіткнулася з проблемою своєчасного розподілу своїх службовців на початку робочого дня — біля ліфтів виникали черги, що порушувало графік. Тоді Рада директорів ухвалила рішення обладнати додаткові ліфти, але вартість перебудування виявилася настільки високою, що обтяжила бюджет. Пошуки рішення наштовхнули керівництво на несподіваний проект групи дизайнерів. Вони запропонували не займатися дорогим будівництвом, а розмістити в нижніх холах будівлі численні дзеркала, вважаючи, що представники жіночої половини службовців обов’язково затримуватимуться перед своїм дзеркальним образом, щоб поліпшити зовнішній вигляд. Це і створить необхідний час для «розсмоктування» черг.
— А чи дає, на вашу думку, сучасний стан культури підстави для оптимістичного погляду в майбутнє?
— Суб’єктивність культурного сприйняття часу може ініціювати найнесподіваніші позитивні рішення. Варто пам’ятати й те, що культура містить відпрацьовані віками формули типу «спочатку була справа», «знання — сила», усвідомлене використання яких залучає до прагматичної діяльності дух мудрої розсудливості, що суперечить всілякій агресивності та дрібнотем’ю.
Уже в V—VI ст. до н.е. духовний оракул Китаю Конфуцій на запитання: «Чи можна знайти одне таке слово, що виражає позитивне значення всіх філософій та релігій?» відповів: «Таке слово існує. Це слово — взаємність». Це слово і стало ключовим для Папи Римського Іоанна Павла II в його останній енцикліці про створення «цивілізації любові», про яку і мріють усі люди планети.
