Днями в Дипломатичній академії України при МЗС України пройшла міжнародна конференція «15 років без’ядерного статусу: досвід та гарантії безпеки України». Одразу на початку зустрічі міністр закордонних справ України (1991—1994 рр., 2000—2003 рр.) Анатолій Зленко зазначив: як на початку 90-х рр., так і зараз українське політичне середовище поділяється на прихильників і противників статусу ядерної держави. Але хоч як би там було, всі присутні на конференції експерти практично в один голос заявляли, що відмовившись від ядерної зброї, Україна вчинила правильний крок, а як підкреслив директор Інституту проблем національної безпеки України Володимир Горбулін, не тільки правильний, але й необхідний. Адже головною проблемою для України на той час було банальне питання виживання країни: «Замість грошей ми мали фантики, про яке фінансування ядерної зброї могла йти мова? Україна знаходилася в міжнародній політичній і економічній ізоляції, й цю ізоляцію треба було прорвати».
Продовжив пан Зленко: «Україна в силу історичних обставин стала власником ядерної зброї. Після розпаду Радянського Союзу на території нашої країни знаходився третій в світі за величиною ядерний потенціал. Тому серед стратегічних питань зовнішньої політики, які треба було вирішувати в перші роки незалежності, було питання ядерної зброї. Якщо ви думаєте, що для тих політиків і дипломатів, хто був причетний до добровільної відмови України від ядерної зброї, — це приємний час, ви глибоко помиляєтеся. Нам довелося стикнутися з досить потужними і підступними переговірниками в особі Росії та США. На Україну справлявся величезний тиск, який для молодої країни було не легко витримати. США з самого початку бачили, що якщо Україна матиме ядерну зброю — це може призвести до зміни балансу стратегічних сил у світі, а Російська Федерація мала на меті збереження України під сферою власного впливу».
Про неймовірний тиск говорить і президент Українського товариства зовнішньої політики Юрій Кочубей (на той час посол України у Франції): «Навіть якщо проходили переговори по темі кролиководства, то все одно вони розпочиналися з питання — коли ви здасте ядерну зброю? Французи розуміли, що якщо нас не змусити здати ядерну зброю, то їм прийдеться трохи посунутися за загальноєвропейським столом». Натомість, президент Атлантичної ради України Вадим Гречанінов вважає, що не дивлячись на те, що Україна відмовилася від ядерної зброї, вона й досі залишається ядерною державою, тому що в нас є ядерні технології й атомні станції.
Інше питання, яке виникло після підписання Будапештського меморандуму від 5 грудня 1994 року — це наскільки реальними виявилися гарантії безпеки Україні з боку ядерних держав світу? До речі, як зазначив перший заступник секретаря РНБО України Володимир Огризко, саме в грудні цього року відповідний договір припиняє свою дію, тому виникає логічне запитання — а що далі? Хоча, як висловився той же Огризко: «На моє переконання, Будапештські гарантії залишаються для України «паперовим тигром», яким можна налякати хіба що маленьку дитину. Тому що, зокрема, події серпня 2008 року на Кавказі засвідчили просту істину: коли по твоїй території йдуть танки — ні про яку безпеку мова не може йти».
Як і по першому питанню, так і по другому, експерти одностайно заявили, що крок України щодо ядерного роззброєння не був належним чином оцінений міжнародною спільнотою. «Він не став прикладом для інших країн, які володіють ядерною зброєю», — підкреслив заступник міністра закордонних справ Олександр Горін. Менше того, не були зроблені належні висновки як в Україні, так і в світі. За словами Анатолія Зленка, перед переговірниками Україна ставила три питання: забезпечення національної безпеки; надання фінансової допомоги для забезпечення дезактивації; надання допомоги в контексті вирішення екологічних проблем після знищення ядерної зброї. Всі ці питання не були виконані або виконувалися лише частково.
Володимир Горбулін навіть зізнався, що всі минулі п’ятнадцять років його мучить думка — наскільки адекватними були здобутки України замість відмови від ядерної зброї: «В цьому плані у нас все-таки була присутня деяка наївність, тому що ми, дійсно, думали, що меморандум забезпечить нам безпеку. Як виявилося, ми трохи недопрацювали, але, з іншого боку, я вважаю, що весь світ заборгував Україні, тому ми маємо право вимагати безпеки. Всі сьогоднішні інформаційні, газові, молочно-м’ясні війни, що ведуться проти України, є свідченням того, що гарантій безпеки немає».
Зі свого боку директор Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії України при МЗС України Григорій Перепелиця, який виступив головним організатором цієї зустрічі, зауважив, що на дану конференцію запрошувалися й офіційні представники країн-гарантів Будапештського меморандуму, але жоден із них не виявив зацікавленості. Зголосився лише єдиний експерт із Росії — провідний науковий співробітник Центру досліджень проблем війни і миру Московського державного інституту міжнародних відносин Андрій Загорський.
Отже, п’ятнадцять років тому Україна позбулася інструменту ядерної безпеки, але за всі ці роки так і не набула нового. Й досі в нашій країні триває дискусія про зовнішньополітичний вектор, незважаючи на те, що офіційно Україна прагне вступити до європейських та євроатлантичних структур. Після ухвалення Будапештського меморандуму в грудні 1994 року, буквально вже через кілька місяців — 13 березня 1995 року — наша держава підписала угоду про безпеку між урядом України та Організацією північноатлантичного договору (за часів прем’єр-міністра Євгена Марчука). Наступним серйозним кроком стало підписання 9 липня 1997 року в рамках саміту глав держав та урядів НАТО в Мадриді керівниками НАТО та президентом України Леонідом Кучмою «Хартії про особливе партнерство між Україною та НАТО». Далі, вже 23 травня 2002 року, Рада національної безпеки та оборони, при головуванні Євгена Марчука, схвалила нову стратегію взаємин із НАТО, кінцевою метою якої стало членство України в Північноатлантичному альянсі.
Таким чином, історія співпраці Україна—НАТО триває вже досить довгий час і, незважаючи на всі інсинуації навколо цієї теми, рішення про вступ України до НАТО приймалося ще за часів президентства Кучми. Тоді, коли влада, зокрема, була представлена і януковичами, і симоненками й іншими, які сьогодні так наполегливо виступають проти НАТО. Нове українське керівництво після 2004 року теж проголосило пріоритетним напрямком своєї зовнішньої політики інтеграцію в ЄС і членство в Альянсі. Але за всі ці п’ять років президентства Віктора Ющенка, незважаючи на всі розмови навколо НАТО і лояльне ставлення до України Заходу після помаранчевої революції, нам так і не вдалося приблизитися до НАТО — принаймні підписати ПДЧ. Були, звичайно, великі надії, що після помаранчевою революції 2004 року замість так званої багатовекторної політики часів президентства Кучми прийде нова якість зовнішньої політики, але надії не виправдалися — прийшли, як виявилося, не ті люди. Тому вийшло так, що про західну інтеграцію багато говорили, а на виході отримали нуль.
Як показав час, існуючі гарантії Україні з боку ядерних держав виявилися символічними, тому постає питання — якою повинна бути модель безпеки для без’ядерних держав, таких як Україна?
На думку директора Координаційного бюро європейської та євроатлантичної інтеграції Секретаріату КМ України Вадима Трюхана, таких моделей для України можуть бути три: НАТО, Європейська політика системи колективної безпеки та оборони (формується на базі Північноатлантичного альянсу — взаємозалежні з НАТО) та ОДКБ (Організація Договору про колективну безпеку). За словами Трюхана, серед цих структур найбільш прийнятною для України є НАТО, до якого наша країна тримає шлях з перших років незалежності.
Проте голова правління Центру стратегічних досліджень Павло Жовніренко, виступаючи, підкреслив, що сприятливий час для відносно спокійного входження України до НАТО безповоротно змарновано і це треба сприймати як даність, як факт, як чинник. Але тут неодмінно виникає питання — НАТО назавжди або на якийсь час? Звичайно, назавжди, вважає Володимир Огризко, адже: «Найбільш ефективною й дієвою системою для України залишається НАТО, яка здатна забезпечити безпеку кожному українському громадянину, і як би активно не протидіяли цій політиці, Україна все одно вступить в Північноатлантичний альянс».
Натомість, продовжує Павло Жовніренко: «На мій погляд, у нинішній ситуації Україна має лише два варіанти отримання реальних гарантій безпеки. Перший — це швидке, миттєве прийняття України до НАТО без ПДЧ для того, щоб максимально скоротити довгу процедуру вразливості й незахищеності, але практично цей шлях є нереальним. Другий — це варіант, який я би назвав «умовним нейтралітетом». Він передбачає укладання тристороннього договору між Україною, НАТО і ОДКБ». За словами Жовніренка, в цьому договорі не повинно бути ні слова про гарантії безпеки, а лише механізми забезпечення безпеки.
Цей механізм передбачає наступне: «1.Україна зобов’язується розвиватися як нейтральна і демократична держава. 2.Обидва блоки і держави-члени зобов’язуються поважати незалежність і територіальну цілісність України, гарантуючи невтручання в її внутрішні справи й утримуючись від будь-яких форм тиску щодо неї. 3.Кожен із блоків у найкоротший термін здійснює всі процедури, необхідні для прийняття України до його складу як повноправного члена. 4.В зв’язку з виконанням одного з блоків пункту ІІ угоди, Україна звільняється від зобов’язань за пунктом І чинних правил бути негайно прийнятою до іншого блоку».
Такий підхід викликав деяку посмішку у присутніх, але, як відомо, кожна думка має право на існування. Це підтвердив і голова комітету Верховної Ради України з питань європейської інтеграції Борис Тарасюк, хоча зі свого боку зауважив, що такий варіант є неможливим, принаймні тому, що «як кажуть в Одесі: це дві великі різниці. Я маю на увазі — НАТО і ОДКБ. НАТО — це реальна організація, а ОДКБ — віртуальна, тобто існує лише на папері». На що одразу відреагував російський учасник конференції Андрій Загорський, який сказав, що абстрактних моделей безпеки не існує:
«Україна не перша держава, яка відмовилася від ядерного статусу, адже в свої часи від ядерних програм відмовлялися: Югославія, Швеція, ПАР, Бразилія, і всі вони робили це без будь-яких гарантій. Навіть сьогодні в світі існує багато країн, які володіють потенціалом для розробки ядерної зброї, але вони цього не роблять. Крім того, якщо країна відмовилася від ядерної зброї, це не означає, що вона повинна вступити в якусь систему безпеки. Я можу сказати, що сьогодні в Росії поки що зберігається зацікавленість в тому, щоб зберегти нейтральний статус для України в обмін на додаткові гарантії безпеки. Якщо ми в юридичній формі підпишемо заборону на застосування військової сили проти територіальної цілісності держави, то це стане гарантією для територіальної цілісності та безпеки України. Такі гарантії можуть виявитися кращим способом для того, щоб Україна втратила інтерес до вступу в НАТО».
Дискусія продовжилася різкою реакцією Бориса Тарасюка: «Я ще раз хочу підкреслити, що Україна — перша країна, яка відмовилася від ядерної зброї. Крім неї це зробили Білорусь та Казахстан. Стосовно гарантій безпеки з боку Росії, то я, як кажуть в Росії, «гроша бы ломаного не дал за гарантии России национальной безопасности Украины». Ці гарантії вже закріплені в Будапештському меморандумі, але систематично недотримуються Росією. До речі, можливо нам спитати у Грузії, чого варті російські гарантії». Тут доречно б було згадати ситуацію навколо о. Тузла в 2003 році, коли Росія прагнула, збудувавши дамбу, приєднати острів до своєї території, але цього не сталося. Україна натомість в тому ж році намагалася організувати з країнами-гарантами консультації стосовно своєї безпеки, але у відповідь почула лише те, що «це ваша двостороння справа з Росією».
Згадали учасники конференції і про можливий статус нейтральної держави. Ця тема, дійсно, є однією з основних, яка обговорюється серед політиків і експертів й досі, але ніколи не мала офіційного тлумачення або практичного застосування в Україні. На думку Володимира Огризка, «говорити тут про якийсь нейтральний або позаблоковий статус для України, значить свідомо вводити в оману громадськість». Продовжив Вадим Трюхан: «З 203-х суверенних держав світу, лише 10 мають офіційно визнаний нейтральний статус. Для переважної більшості нейтралітет склався історично під тиском зовнішніх обставин. Нейтральна країна має дуже обмежені можливості для звернення по допомогу під час загрози своєму суверенітету в порівнянні з учасниками системи колективної безпеки. Навіть наявність такого потужного засобу стримування, як ядерна зброя, не спонукає до проголошення нейтралітету та покладання на власні сили у захисті національної безпеки. Жодна з держав, що офіційно або неофіційно володіє ядерною зброєю не проголошувала нейтралітету. Більше того, всі ядерні держави входять до того чи іншого альянсу».
В свою чергу, пан Перепелиця переконаний в тому, що «безпека України на сьогоднішній день залежить від стану безпеки міжнародного середовища, яке на фоні системної світової кризи знаходиться на стадії реформування — це призводить до того, що Україна все більше й більше відчуває дефіцит власної безпеки». Тому нашій країні необхідно шукати нові інструменти на шляху до національної безпеки. Їх три. Перший — індивідуальна оборона, другий — колективна оборона, третій — статусні гарантії:
«Індивідуальна оборона передбачає право кожної суверенної держави захищати свій суверенітет. В контексті індивідуальної оборони ядерний статус є важливим компонентом. Окрім цього, другий компонент — це забезпечення оборони за допомогою звичайних збройних сил, які в Україні на момент розпаду СРСР були дуже потужними. Якщо б нам вдалося зберегти цей потенціал, ми б змогли забезпечити свою безпеку і без ядерної зброї. Другий напрямок — це колективна оборона. Логіка підказує, що якщо Україна прямує до європейських стандартів демократії, то ми повинні залучатися до системи колективної безпеки демократичних режимів, а це — НАТО. Третій шлях — статусні гарантії. Ми їх отримали в 1994 році, але наскільки вони були забезпечені, ми за ці 15 років побачили».
Таким чином, відмовившись від ядерної зброї п’ятнадцять років тому, Україна пішла правильним шляхом, але за всі ці роки, як виявилося, ніхто і не збирався забезпечувати нам нашу безпеку. Але, з іншого боку, виникає питання — чому США, Росія, Велика Британія, Франція або Китай повинні захищати наші інтереси або забезпечувати безпеку Україні? За словами Григорія Перепелиці, як правило, ті країни, що користуються статусом гарантій, не покладаються лише на ці гарантії, а забезпечують свою оборону і безпеку за принципом — «статусні гарантії плюс індивідуальна оборона» або «статусні гарантії плюс колективна оборона». Отже виходить, що в нас, по суті, на сьогодні немає ні статусних гарантій, ні колективної оборони, ні індивідуальної оборони.
Так, ця чергова міжнародна конференція дала свої рекомендації українській владі — нарощування озброєнь, модернізація армії й залучення до системи колективної безпеки та оборони (більшість присутніх вважає що це НАТО), зробивши свій громадянській внесок у розвиток держави, але хто і коли це буде втілювати? Наразі насуваються чергові президентські вибори, під час яких нас знову будуть годувати обіцянками про необхідний зовнішній вектор для України, причому у кожного кандидата він свій, але це лише викрадання часу (мінімум рік) в нас — суспільства. Адже, за результатами виборів, як показує практика, все залишається на своїх місцях. Крім того, як вже було зазначено, в цьому році спливає термін дії Будапештської угоди, яка неодмінно стане однією з ключових тем для майбутнього обговорення лідерами світових держав. Цікаво, яке місце в міжнародних відносинах буде відведено Україні після закінчення меморандуму п’ятнадцятирічної давності?
