Два погляди на Росію ...

«Вийшовши на міжнародну арену, Росія з дивовижною швидкістю забезпечила собі домінуючу позицію»

Зі сторінок монографії Генрі Кіссінджера «Дипломатія», присвячених становленню зовнішньої політики царської Росії у ХVII —ХVIII століттях.

Саме ці слова автор обрав епіграфом до своїх роздумів на тлі статті видатного американського дипломата, громадського діяча та дослідника, що передруковується редакцією «Дня». І це не випадково. На мій погляд, на сторінках своєї класичної монографії, де йдеться про XVII—XVIII століття, і в нинішній статті, написаній тоді, коли Росія, за словами її попереднього президента В. Путіна, «піднялася з колін», Кіссінджер, схоже, виходить з того, що у світі обов’язково мають існувати наддержави, які самочинно визначатимуть особливості міжнародної системи.

Але ж історичний досвід показує, що жодна з попередніх систем, базованих на такому принципі, не гарантувала ні стабільності, ні сталого миру. Вочевидь настала пора зосередити інтелектуальні зусилля на виробленні такої концепції міжнародної системи, яка б дозволила максимально уникати нових трагедій чи попереджати їх зусиллями саме світової спільноти націй. До чого призводять односторонні рішення керівників наддержав, легко пересвідчитися на основі американського втягування у заздалегідь безперспективну війну в Іраку.

Інтелектуали й політики на Заході солідарні у висновку про те, що глобалізація покликана зближувати держави та консолідувати відносини між ними. Але цьому безперечно заважатиме черговий заклик до розподілу світу на зони впливу й відповідальності наддержав. Якщо навіть особистість рівня Генрі Кіссінджера розчаровується у доцільності таких пошуків і вважає їх безперспективними, то це зовсім не означає, що слід погодитися з його опосередкованою ідеєю ще одного відступу в минуле. Вочевидь, у цій статті знаний американець не відстоює і повернення до попередніх міжнародних систем, включно з біполярною як основою для холодної війни.

Адже їм були притаманні гарячі й холодні, ідеологічні й психологічні війни, геноциди та голодомори, більшовизм і нацизм. Як наслідок гинули мільйони людей, які часто відстоювали інтереси саме імперій і наддержав, замінити які нам пропонують демократичними Сполученими Штатами та оновлюваною Росією, котра, як стверджує сам Кіссінджер, лише формує нову систему влади.

Деталізовані міркування на тему її нинішньої якості не входять до проблематики цієї статті. Обмежуся найбільш загальною констатацією: нинішня російська політична система побудована далеко не на європейських засадах. Одне слово, «суверенна демократія»... Але чи мала б вона майже одностайну підтримку громадян Росії, якби ціна на нафту сьогодні була у десять разів меншою за нинішню? Питання далеко не риторичне.

З іншого боку, за «домінуючими» державами пропонований Кіссінджером підхід механічно закріплює функцію визначення напрямів і шляхів внутрішнього розвитку середніх і малих держав. На жаль, цей момент у статті американського автора взагалі не аналізується. Натомість він де-факто пропонує розглядати Росію у відриві від її соціальної політики часів імперської і більшовицької історії. Зосередившись на питанні розподілу (а не якості) повноважень у сфері зовнішньої політики між президентом і прем’єр-міністром Росії, поважний американський фахівець відмовляється посилатися на історію народів. У цьому випадку для нього більше важать слова представників різних вікових груп із ділових кіл та московської інтелігенції.

Тим часом кілька століть російської історії після 1750 року, коли, за оцінкою Кіссінджера 14- літньої давнини, «Росія стала активною учасницею кожної вагомої війни в Європі», позначені не тільки цим. Не слід забувати двох інших ключових для більшості громадян нових незалежних держав пострадянського простору питань, а саме: чи зміниться їхнє життя на краще за умови входження в зону відповідальності Москви і якою буде неминуче скоригована система суспільних відносин у сенсі забезпечення базових прав і свобод?

Неупереджений погляд на історію найбільше стримує мене як громадянина України від згоди з принциповими оцінками Генрі Кіссінджера у цих питаннях. Чому? Тому що як історику мені не вдалося віднайти в епохах входження України до складу царської імперії та СРСР більш-менш тривалого періоду високого соціального рівня життя пересічних українців і росіян: майже завжди більшості було погано або дуже погано. Як дослідник зовнішньої політики і міжнародних відносин відзначу, що у війнах за участю Росії (чи СРСР) загинули, захищаючи інтереси правлячих у Москві кіл, десятки мільйонів українців. А тому мені, як синові героїчного ветерана Великої Вітчизняної війни, який вже по війні пройшов сталінську в’язницю, врешті — як українцеві просто боляче чути, коли екс-президент РФ В. Путін називає найбільшою трагедією ХХ століття розпад СРСР, а не, скажімо, більшовицькі та нацистські злодіяння чи сталінські та гітлерівські концтабори.

Полишаючи іншим деталі ідеології цього підходу, зауважу тільки, що у ньому пріоритетом є держава, а не людина.

За такого підходу цілковито другорядними стають пошуки відповіді на запитання, чому Путін на пікові популярності не змінив конституцію, щоб балотуватися на третій термін. Дещо більш значущою видається інша теза Кіссінджера, яка подається через посилання «не тільки на представників державних структур» у Москві: про неможливість передбачити наслідки перерозподілу влади між президентом і прем’єром.

На цьому тлі цілковито несподіваним сприймаю висновок ветерана американської дипломатії і політичної думки про те, що недавні президентські вибори в Росії знаменували собою перехід від консолідації до модернізації. Адже представник наддержави, яка взяла на себе місію поширення демократії у світі, словом не обмовився про якість того, що він назвав консолідацією російського суспільства. Це дивно хоча б тому, що у питаннях зовнішньої політики ця консолідація значною мірою побудована на штучно насаджуваному і підтримуваному антиамериканізмі. Знову-таки, Кіссінджер обійшов своєю увагою помічений багатьма дослідниками намір нового президента Росії протиставляти Сполучені Штати і Європейський Союз, і навіть вбити клин у відносини між ними.

Що стосується модернізації, то в російській і радянській історії аналогічні чи близькі за змістом плани кожного разу завершувалися особливими успіхами у сфері воєнно-промислового комплексу. Відтак, для усвідомлення перспективи нинішньої модернізації авторитетному досліднику щонайменше слід було зупинитися на цьому аспекті.

Не можу безумовно погодитися і з доволі поспішною тезою Генрі Кіссінджера про те, що найближчими місяцями Москва зосередиться на розробці практичних механізмів розмежування між визначенням і реалізацією курсу у сфері національної безпеки. Річ у тім, що насправді для російського керівництва вирішальними виглядають механізми поширення своїх впливів на пострадянському просторі чи забезпечення якомога потужнішого контролю у Східній Європі поряд зі стримуванням процесів подальшого розширення на Європейському континенті.

Особисто мене більше б зацікавив розгляд дуже популярним і справді впливовим дослідником іншої вкрай важливої для російських інтелектуальних і політичних еліт проблеми, що нею є зміст стратегії національної безпеки Росії. Адже секретом Полішинеля є те, що відповідні ідеї та розробки вже плануються і практично реалізуються.

Цілковито згоден з тим, що побудова демократії в Росії не може бути прерогативою американських адміністрацій. Більш того, своєю появою сумнівний термін «суверенна демократія» певним чином зв’язаний з підходом і діями Білого дому. Але ж як бути з домінантним принципом американської зовнішньої політики, який полягає у твердженні, що від держав з розвиненою суспільною демократією йде менше ризиків для світової стабільності та миру? Врешті, чому Кіссінджер «накладає табу» на саму критику недоліків російської політичної системи? Якщо вона ідеальна, то слід було б навести адекватні аргументи на користь такого висновку. Чи критикувати можна тільки недоліки політичних систем середніх і малих країн? І тільки Сполученим

До того ж, навряд чи є підстави зводити російську реакцію на зовнішні події в конфронтаційному і націоналістичному дусі, а також проблеми з демократизацією суспільних відносин майже винятково до «безцеремонної поведінки Америки». Гадаємо, це серйозне спрощення ситуації. Принаймні, до такого висновку спонукає не тільки історичне знання, а й ознайомлення з російськими політичними реаліями на початку ХХI століття. Нагадаємо хоча б очевидність причини явно сумнівної для інтересів Російської держави підтримки одного з кандидатів у Президенти України на противагу іншому. По суті, вона полягала у повному неcприйнятті справді демократичних ідей і цілей, які висловлювалися на Майдані буремного 2004 року. (Переконаний, що коли б вони були реалізовані, український народ почувався б значно краще). Якби на місці Ющенка і Януковича були зовсім інші діячі, суть російського офіційного підходу не змінилася б. Він все одно базувався б на ідеях збереження російського політичного домінування в Україні, нав’язування шляхів розвитку політичної системи та напрямків зовнішньої політики, ініціювання часом абсурдних звинувачень на адресу України, спорадичного нагнітання антиукраїнської істерії у засобах масової інформації, виправдань відверто провокаційних заяв окремих російських політиків і державних діячів, що небезпечно межують з територіальними претензіями.

Можна було б повністю погодитися з висновком Генрі Кіссінджера про багатообіцяючий період в російській історії. Однак як же сумістити з цим його згадку про «сумнозвісні репресивні заходи» за участю тих, хто сьогодні прагне розділити повноваження у зовнішній політиці?

Справді, публічні нотації з офіційного Вашингтона навряд чи принесуть користь взаємодії росіян із сучасними відкритими суспільствами. Але як же бути із правом незалежних політиків, науки та журналістики попереджати про негативні тенденції і прагнути стримувати їх? Зводячи майже всі негативні реагування керівництва Росії на зовнішні події до роздратування американською поведінкою, Генрі Кіссінджер, як на мене, опосередковано принижує самостійність і продуманість рішень Москви.

Сумнівним з позицій гуманізму видається і обґрунтування Кіссінджером унікальної можливості для стратегічного партнерства колишніх суперників часів холодної війни тим, що на долю США і Росії припадає 90% світових арсеналів ядерної зброї. Адже це ще один рецидив у спробах перенесення негативів минулого у сучасну міжнародну систему. Йдеться про опосередковане підтвердження «права» цих двох великих держав на збереження свого контролю у світі, розділеному на сфери і зони інтересів.

І, нарешті, питання про Україну, як таке, що нерозривно пов’язане з уявленнями Москви і Вашингтона про характер міжнародних відносин. Тут позиція Кіссінджера виглядає щонайменше дивною. Виглядає так, що доля України загалом передається на розгляд глобальної держави (США) та серйозного претендента на таку роль (Росія). Що ж до американської підтримки незалежності України, варто нагадати, що це відбулося всупереч позиції і діям адміністрації Дж. Буша-старшого, який чи не до останньої секунди існування СРСР бачив його демократизованим і цілісним. У такій ситуації доволі сумнівним видається подання Кіссінджером своєї оцінки у такий спосіб, нібито власне українська позиція, незалежно від географічного і політичного вибору інтеграційної стратегії, взагалі нічого не значить. Безпека Росії і Заходу для Кіссінджера — це справді проблема, а от спроба провести асоціативний зв’язок між гіпотетичним входженням України до НАТО і просуненням західних структур безпеки ледь чи не до передмістя Москви, явно породжена розмовами Кіссінджера у Москві.

Загалом же склалося так, що позиція колишнього державного секретаря США і видатного науковця Генрі Кіссінджера надто вже нагадує пересічну лобістську акцію. Навряд чи Росія, як дійсно велика держава, потребує такої допомоги.

Стратегічний діалог між США та Росією справді потрібен. Але у цьому процесі обом сторонам важливо позбутися права на вирішальний голос, коли йдеться про долю інших народів.

Це передусім важливо для українського суспільства, котре прагне жити у нормальній сучасній державі, у якій рішення про майбутнє не прийматиметься далекими і близькими сусідами, навіть попри те, що вони вітчизняними політиками давно вже віднесені до категорії стратегічних партнерів. З іншого боку, чому б кожному з них практично не підтвердити свою зацікавленість у незалежності України? Скажімо, наданням договірних засад Будапештському меморандуму про гарантії безпеки Української Держави.

Минулого тижня була опублікована стаття Генрі Кіссінджера, в якій колишній держсекратар США висловлює свою точку зору щодо системи влади, котра формується в Москві. Публікації впливового діяча, корифея американської дипломатії завжди викликають резонанс у світі. Редакція газети запропонувала відомому українському американісту Євгену Камінському висловити свою точку зору щодо теми, порушеної Кіссінджером.

Система влади, що формується в Москві, є складнішою, ніж заведено вважати.

Згідно з ортодоксальним поглядом, вступ Дмитра Медведєва на посаду президента Російської Федерації означає збереження всевладдя Кремля й напористої зовнішньої політики, характерної для двох президентських термінів Володимира Путіна.

Однак поїздка до Москви, де я мав можливість зустрітися з провідними гравцями на політичній арені, а також представниками різних вікових груп із ділових кіл та інтелігенції, переконали мене, що цей висновок слід визнати спрощеним і передчасним.

По-перше, система влади, що формується в Москві, є складнішою, ніж заведено вважати. Наприклад, у мене завжди викликала сумнів така річ: якщо, як стверджують, головною метою Путіна було збереження влади, навіщо президент, який був на піку популярності, що дозволяло йому змінити конституцію й балотуватися на новий термін, обрав такий складний і непередбачуваний шлях, як переміщення на посаду прем’єр-міністра?

У мене складається враження, що політичний процес у Росії вступив у нову фазу. Заяву про те, що президент визначає зовнішню політику й політику безпеки, а прем’єр реалізує частину її елементів, повторюють, наче заклинання, всі російські чиновники — починаючи з Медведєва й Путіна, і далі по низхідній. Ніхто з росіян, з якими мені довелося розмовляти, — а це були не лише представники державних структур — не сумнівається, що відбувається певний перерозподіл влади, хоч з упевненістю передбачити його результат вони не можуть.

Путін зберігає чималу владу й великий вплив. Напевне, він узяв на себе роль «спостерігача» за діями свого наступника; ймовірно також, що він не виключає можливості балотуватися на наступних президентських виборах.

Проте, хоч би яким був кінцевий результат, нещодавні президентські вибори знаменували собою перехід від етапу консолідації до періоду модернізації. Механізм російської економіки стає дедалі складнішим, у зв’язку з чим виникає потреба в передбачуваних правових процедурах — про це вже говорить Медведєв. Наявність у структурі російської держави двох центрів влади — принаймні на первинному етапі — можливо, означає початок просування до системи стримань і противаг, якої не було досі.

Які висновки можна зробити з усього вищесказаного з погляду зовнішньої політики США?

У найближчі декілька місяців у Росії вироблятимуть практичні механізми розмежування між «визначенням» і «реалізацією» політичного курсу в сфері національної безпеки. І адміністрація Буша, а також кандидати в президенти, вчинили б розумно, якби дали їй можливість спокійно сформувати цю систему, виявляючи стриманість у публічних заявах про те, що відбувається в цій країні.

Що ж до довгострокової перспективи, то для початку слід зазначити: починаючи з розпаду СРСР 1991 року, усі американські адміністрації діяли так, наче головним завданням США є розбудова демократії в Росії. Ми часто ставали свідками виступів, у яких засуджувалися недоліки російської політичної системи, й жестів, запозичених з інструментарію боротьби за перевагу за часів холодної війни.

Напористе вторгнення в сферу, яку росіяни вважають виключно своєю прерогативою й важливим елементом самоідентифікації, може призвести до того, що ми не зможемо реалізувати ні наші геополітичні, ні моральні завдання. Безсумнівно, в Росії є люди й групи людей, які розраховують, що Америка допоможе прискорити демократичну еволюцію країни. Однак майже всі спостерігачі згодні, що переважна більшість росіян вважає: Америка поводиться безцеремонно й прагне завадити відродженню їхньої країни. У подібній ситуації наші демарші швидше викличуть реакцію в націоналістичному й конфронтаційному дусі, ніж дадуть новий імпульс розвитку демократії.

Шкода, якщо цей настрій збережеться, оскільки з багатьох поглядів ми стаємо свідками одного з найбільш багатообіцяючих періодів у російській історії. Сьогодні контакти й взаємодія росіян із сучасними відкритими суспільствами за тривалістю й інтенсивністю не мають прецедентів у минулому — навіть не зважаючи на сумні репресивні заходи. Ми можемо впливати на ситуацію швидше за рахунок терпіння й розуміння історичних особливостей країни, а не стаючи в позу ображеної доброчесності й читаючи публічні нотації.

Це тим більш важливо з огляду на той факт, що нинішні геополітичні реалії дають унікальну можливість для стратегічної співпраці колишніх супротивників часів холодної війни. На частку Росії й США припадає 90% загальносвітового ядерного арсеналу. За розміром території Росія не має рівних у світі — вона межує і з Європою, і з Азією, і з Близьким Сходом. Для просування до стабільності в сфері ядерних озброєнь на Близькому Сході та в Ірані необхідна співпраця між Росією та Америкою — принаймні, вона величезною мірою сприятиме цьому процесу.

Незважаючи на конфронтаційну риторику, російські лідери добре усвідомлюють межі своїх стратегічних можливостей. Більше того, політику Москви за Путіна я охарактеризував би як пошук надійного стратегічного партнера — причому перевага тут віддається Америці.

«Бурхливий» характер заяв Москви останніми роками частково пов’язаний з роздратуванням, яке викликає у неї уявна несприйнятливість США до ідеї такого партнерства. Крім того, парламентські й президентські вибори, які відбувалися двічі, створювали у російських лідерів стимули для апеляції до націоналістичних настроїв, поширених у країні після десятка років принижень, яких, як вважають росіяни, вона зазнавала. Ці «відхилення», однак, не перекреслюють основоположних реалій. На нашому двосторонньому порядку денному чільне місце займають три питання: безпека, Іран і відносин Росії з колишніми «домініонами», особливо з Україною.

Через своє переважання в ядерній сфері Росія й Америка зобов’язані виступати в ролі лідерів при розв’язанні міжнародних проблем, пов’язаних з ядерними озброєннями, наприклад, у справі їхнього непоширення. Тут слід знайти відповідь на чотири запитання: чи дотримуються Росія й США єдиної точки зору щодо загрози, пов’язаної з перетворенням Ірану на ядерну державу? Чи існує між ними згода щодо характеру іранської ядерної програми? Чи займають вони однакову позицію в тому, які дипломатичні методи необхідні для усунення цієї небезпеки? І, нарешті, наскільки збігається їхня думка про заходи, яких слід вжити, якщо будь-які узгоджені дипломатичні кроки не дадуть результату?

На мій погляд, із перших двох питань можна говорити про істотне зближення позицій Росії та США. Що ж до двох інших, то обом сторонам варто пам’ятати: поодинці впоратися з цією проблемою кожній з них буде дуже важко, а може й неможливо.

Питання про Україну нероздільно пов’язане із загальними уявленнями Москви й Вашингтона про характер міжнародних відносин. Справжня незалежність України вкрай важлива для функціонування мирної міжнародної системи, й Сполученим Штатам слід її однозначно підтримувати. Однак просування західних структур безпеки від Ельби мало не до околиць Москви означатиме послаблення впливу Росії, що неминуче викличе там емоційну реакцію, що заважатиме розв’язанню всіх інших проблем. Це питання не треба знімати з порядку денного, але й форсувати його не можна — лише так збережеться шанс на просування вперед у інших пунктах двостороннього порядку денного.

Сочинська декларація президентів Буша й Путіна, ухвалена в квітні цього року, містить «дорожню карту» для розвитку стратегічного діалогу між двома країнам. Втілити її в життя — завдання для нових адміністрацій, як у Москві, так і у Вашингтоні.