9 лютого 1918 року між урядом Української Народної Республіки і Центральними державами був підписаний Брестський мир, визначені західні кордони й принципи виведення іноземних військ із території незалежної України. В столиці УНР продовжилися переговори з німецьким урядом про обмін продовольчих товарів на промислові (за принципом «поїзд на поїзд»), обмін військовополоненими, тощо. В цей час про прихід німецьких військ на українську землю питання не стояло ні в Берліні, ні в Києві. З іншого боку, радянська Росія в Бресті зобов’язувалася примиритись з Українською державою, а її війська повинні були залишити територію УНР. Кордон між цими державами мала визначити спеціальна угода між урядами соціал-демократів Винниченка і Леніна. Для її вироблення і на продовження Брестських домовленостей ранньої весни 1918 року в Україну було направлено московську делегацію на чолі з Х. Раковським і Д. Мануїльським.
МІЖ ДВОМА ПОТУГАМИ
Що було далі добре відомо. Відмова Москви від Брестських домовленостей, більшовицький терор в Україні. Центральна Рада, роззброївши перед цим власні українізовані збройні формування, приймає вимушену військову допомогу проти більшовиків від Німеччини. Умову українського уряду про те, щоб німецькі частини не залишалися в центрі України, а лише зайняли лінію кордону з Росією, Берлін не виконує...
Попри все, наприкінці весни 1918 року сформовані в останні місяці існування Центральної Ради регулярні війська УНР проводять успішні бойові операції проти більшовиків на кримському й донецькому напрямках, а в травні — червні цього ж року разом із німецькими частинами займають позиції на кордоні з радянською Росією. На цей час московська делегація Х. Раковського вела переговори вже з урядом гетьмана П. Скоропадського. «Досягненням» цих затяжних і незавершених переговорів було встановлення демаркаційної лінії від Суража на півночі України (нині в складі Російської Федерації) до Куп’янська на півдні.
За Куп’янськом ішла Воронежчина, українське населення якої, у відповідності з ІІІ Універсалом Центральної Ради, саме мало вирішити — приєднуватися до України чи залишитись в Росії. Німці тут на власний розсуд встановили демаркаційну лінію й нізащо не погоджувалися йти далі, не дозволили Скоропадському направити українські з’єднання на Воронежчину і Подоння. Тому українські військові підрозділи зупинилися на лінії Куп’янськ — Ровеньки — Бондарівка (останні дві слободи нині належать Росії) — Кам’янка (зараз українське село) — Кантемирівка, хоча кордон, що його запропонувала українська сторона Росії, повинен був проходити по лінії Старий Оскол — Бутурлинівка — Новохоперськ і далі місцями розселення етнічних українців до Північного Кавказу. Сам П. Скоропадський з цього приводу дав емоційну, не властиву його образу русофіла, але типову для німецької маріонетки, оцінку діям союзників: «Німці ...не дійшли до кордонів України й Совдепії, які передбачалися, а провели демаркаційну лінію дещо раніше. Треба було бачити те горе, яке відчували люди, що приїжджали до мене після того, як дізнавалися, що поки що північніше демаркаційної лінії ми фактично не можемо керувати країною. Скільки сліз і відчаю визивала ця інформація, і все це були не поміщики, навіть не дрібні власники, які знали, що все їх добро буде спалене й ніхто не допоможе врятувати їхніх жінок і дітей. Я також був у відчаї, але німці нізащо не погоджувалися просуватися далі, але зі своєї точки зору вони були праві, так як вони і без того занадто розсіялися».
Бажання українців Воронежчини, Подоння й Кубані влитися в самостійну та незалежну Україну співпадало з намірами спочатку Центральної Ради, а згодом гетьмана П. Скоропадського, утворити державу в межах етнічного розселення українців. Наміри Києва з цього приводу віддзеркалювалися в ІV Універсалі, устремління ж українського населення вказаних етнічних територій відображалося в таких телеграмах: «Щиро вітаємо братів-товаришів! Нехай живе вільна Україна! Кохаємо надію, що засяє вільне сонечко неньки України. Кооператив «Товариська крамниця» слободи Пухової Острогожського повіту Вороніжської губерн. Рада Кооператива» (телеграма Харківському з’їзду представників українського народу Слобожанщини, квітень 1917 року). Подібного ж змісту й на ту ж адресу приходили звернення з Новохоперська (Воронежчина) та з нашої Приайдарщини — від осередку «Просвіти» села Нещеретова Старобільського повіту. Більш дієві були українці Кубані: депутати Законодавчої ради в січні 1918 року проголосили утворення Кубанської Народної Республіки і прийняли резолюцію про прилучення Кубані на федеративних засадах до України, яка на той час вже відокремилася від Росії. Серед факторів, які не дозволили зреалізувати бажання і устремління Воронежчини, Подоння й Кубані приєднатися до Великої України, був і стримувальний німецький фактор та маріонеткова нерішучість П. Скоропадського.
НА «ЛІНІЇ ОБСАЖЕННЯ»
Південну частину встановленої німцями «лінії обсаження» (за термінологією тих часів) на проміжку південніше Куп’янська — Кантемирівка зайняв Запорозький корпус генерал-хорунжого Олександра Натієва: від слободи Кантемирівка через Новомарківку (зараз обоє в складі Воронежської області РФ), слободу Пантюшине (нині Новопсковського району Луганської області в Україні), через сусідню їй слободу Бондарівку (нині у Воронежській області РФ) і вище на слободу Ровеньки (в 1918 році Острогожського повіту Воронежської губернії, нині райцентр Бєлгородської області РФ). На правому крилі корпусу, в Новомарківці, була розташована кінна сотня 1-го Запорозького полку імені гетьмана Петра Дорошенка, в слободі Пантюшине та Бондарівці стояла піхота цього полку. Штаб і командир, полковник Олександр Загродський, знаходилися в слободі Кам’янці (нині Новопсковського району Луганської області). Полк дорошенківців, очікуючи результатів переговорів із російською делегацією, готовий був далі йти вглиб Богучарського повіту Воронежчини, який за проектом Центральної Ради, а потім уряду П. Скоропадського мав також входити до українського Подоння.
На захід від 1-го полку дорошенківців простір від Бондарівки в напрямку до Ровеньків (в селах Волоконівка і Вища Біла нинішньої Воронежської області, в селі Новобіла Новопсковського району Луганської області) займав 2-й Запорозький піхотний полк полковника Петра Болбочана.
По річці Айдар були розташовані 3-й Гайдамацький піхотний полк полковника Володимира Сікевича з штабом у Білолуцьку (Новопсковський район) і 1-й Запорозький імені кошового Кості Гордієнка полк кінних гайдамаків полковника Продьмо, який щойно замінив полковника генеральної булави Всеволода Петрова. Штаб останнього полку знаходився в слободі Павлівка під Білокуракіним (нині райцентр Луганської області). Йому підпорядковувався гарматний дивізіон полковника Алмазова.
Ще північніше по Айдару (по лінії слобода Ровеньки — слобода Айдар, нинішня Бєлгородщина) займав позиції 3-й Запорозький імені гетьмана Богдана Хмельницького полк полковника Олександра Шаповала. (Не змішувати з 3-м Гайдамацьким. Номери полків подані у відповідності з наказом військового міністерства за виданням І. Тиктора «Історія українського війська»).
В контексті історії України й Слобожанщини, зокрема, цікавими є деякі факти, пов’язані з цими військовими підрозділами та їхнім перебуванням на території північної Приайдарщини.
В кінці січня 1918 року витіснена більшовиками з Києва Центральна Рада переїхала до Житомира, де почала вживати негайних заходів по зміцненню обороноздатності. Уряди Німеччини й Австрії погодились відпустити в Україну галицькі військові частини з українців, що були на італійському фронті, й озброїти військовополонених українців колишньої царської армії, що знаходилися в Німеччині і Австрії (дід автора цих рядків, Каплун Іван Петрович, став вояком 1-ї дивізії Синьожупанників, сформованої з українців табору військовополонених колишньої царської армії). Але галицькі частини були далеко, а формування підрозділів із полонених тільки почалося, тому Центральна Рада пішла на небажаний і непопулярний крок — погодилася на допомогу німецькими регулярними частинами проти наступу більшовиків. Разом із тим, виправляючи власні помилки, Центральна Рада почала формувати свої українські збройні сили, серед яких особливе місце займає Окремий Запорозький Загін. Він був утворений 9 лютого 1918 року з виведених у січні цього ж року з Києва окремих українських частин. Через місяць його реорганізовано в Запорозьку дивізію, командування якою 3 березня було доручено Олександру Натієву, осетину, генерал-майору російської служби, який став генерал-хорунжим армії УНР і користувався великою прихильністю українських козаків.
6 квітня 1918 року дивізія вибила з Харкова більшовиків, поповнилася добровольцями, тому з наказу військового міністерства дивізія стала корпусом. За Гетьманату в серпні, під час перебування на Приайдарщині, «запорожців» знову реорганізували в окрему Запорозьку дивізію під командуванням непопулярного серед козаків генерал-хорунжого Борковського (О. Натієв відбув на Кавказ, де створював добровольчі формування для незалежної України. У 1919 році захоплений і страчений більшовиками в Батумі).
Після антигетьманського повстання, в кінці листопада 1918 року, з’єднання увійшло в резервну групу наказного отамана, якій 27 травня 1919 року присвоєна назва Запорозької групи.
Перебування окремої Запорозької дивізії на Луганщині завершилося в грудні 1918 року, коли підрозділи дивізії роззброюють і витискають з Приайдарщини деморалізованих революційними подіями в своїй державі німців, а потім запорожці самі відходять під натиском більшовиків з півночі та денікінців зі сходу.
Згодом Запорозька група стала 1-ю Запорозькою стрілецькою дивізією. Підрозділ існував до кінця Визвольних змагань. Поряд із Січовими Стрільцями, дивізія була найбоєздатнішим з’єднанням української армії.
ШЛЯХ ОДНІЄЇ УКРАЇНСЬКОЇ БОЙОВОЇ ЧАСТИНИ
... Ще до утворення Запорозької дивізії 3-й Гайдамацький піхотний полк існував як Гайдамацький кіш Слобідської України, створений Симоном Петлюрою, що був його отаманом. У його складі були переважно юнаки військових шкіл та українці-добровольці з числа старшини колишньої царської армії, які пройшли бойове хрещення в обороні Києва від п’яних балтійських матросів Муравйова. Тому полк в бою був хоробрим і запеклим, як дітище Петлюри користувався повним довір’ям уряду В. Винниченка (обидва ліві соціал-демократи), чого не скажеш згодом про консерватора П. Скоропадського. Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 року, коли Запорозький корпус вже був на демаркаційній лінії (кордоні) з Росією, тільки віддаленість від Києва та страх оголити ділянку кордону врятували Гайдамацький полк від розформування як неблагонадійний щодо гетьмана (так, як це сталося з 1-ю дивізією Синьожупанників і полком Січових стрільців, особовий склад яких був національно свідомим і антигетьманськи налаштованим).
З цим полком пов’язана доля видатного українського поета Володимира Сосюри, який в листопаді 1918 року покидає в Бахмуті комендантську сотню Гетьманської варти (міліцію) і на хвилі антигетьманського повстання їде в Сватове, де в той час знаходився 3-й Гайдамацький полк, та стає в стрій 9-ї сотні полку.
У грудні 1918 року змінюється командир полку — замість В.Сікевича на підвищення пішов колишній сотник Гайдамацького Коша Омелян Волох (народився на Сватівщині). Вже під його командуванням в один із грудневих днів полк з боєм вибиває німців зі Сватового. Один із учасників бою — ройовий 9-ї сотні Гайдамацького полку В. Сосюра.
... Полк Січових Стрільців полковника Євгена Коновальця німці роззброїли напередодні гетьманського перевороту, коли полк перебував у Києві, охороняючи державні установи УНР. Абсолютна більшість січовиків після розформування полку відбула не в Галичину, а добровільно на схід, до Запорозького корпусу, де в травні 1918 року вони становили значну частину 2-го піхотного полку й обох гайдамацьких: 3-го піхотного і 1-го кінного. Таким чином, на півночі Луганщини й півдні Білгородщини влітку і восени 1918 року перебували герої національно-визвольної боротьби, оспівані в багатьох піснях «славні стрільці січовії». Вони залишили після себе в корпусі (дивізії) і серед місцевого населення добру згадку, бо були дисципліновані, підтримували моральний дух серед запорожців, протидіяли кримінальному елементу особового складу і місцевих, викривали тих старшин, хто був налаштований на «білий» Дон або до більшовиків. Так, січовики домоглись від командира 2-го полку розслідування в справі пограбувань курінним Зеленським одного з сіл над Айдаром, а тиск гайдамаків і січовиків на проденікінськи налаштованих старшин привів до втечі полковника Продьмо з 1-го полку кінних гайдамаків (полк гордієнківців) до Денікіна на Дон.
Комендатура місцевої Державної варти знаходилася в Новопскові. Ця гетьманська міліція закарбувалася в народній пам’яті публічним шмаганням і розстрілами більшовицьких ватажків й активних учасників розподілу майна великих землевласників і торгівців, як це було в слободі Осиновій. До поліцейських функцій Варти входило повернення розграбованого селянами майна колишнім власникам та збір податків, що підсилювало ненависть до гетьманської влади місцевого населення. Така ж ситуація була по всій Україні.
Національно свідома частина запорожців розуміла, що П. Скоропадський не та фігура, що приведе молоду державу до внутрішньої злагоди й незалежності від ворожих сусідів. Тому січовики з гайдамаками-гордієнківцями готували тут, в Приайдарщині, повстання проти гетьмана Скоропадського. Про це, зокрема, свідчить витяг з документа-рапорта начальника міліції (Державної варти) слободи Білокуракіне в Старобільськ (подається мовою оригіналу): «Доношу, что 25 и 26 июня в Белокуракино прибыли воинские части: 1-й конный гайдамацький кошевого атамана Кости Гордиенка полк, 1-й Украинский курень смерти, одна батарея... С прибытием, солдаты стали агитировать среди жителей против установленого на Украине государственного строя, против гетмана, против помещиков...»
Повстання не вдалося, його час прийде в листопаді. Тим часом, 27 серпня з реорганізацією корпусу в дивізію прийшов наказ про прийняття запорожцями присяги на вірність гетьману. Не маючи ніякої прихильності до П. Скоропадського, Січові Стрільці в більшості своїй, щоб не бути розігнаними, змушені були прийняти присягу. Та не всі січовики погодилися з думкою більшості, що заради самостійності України треба відступитися від планів повстання проти гетьмана та німців, і біля тридцяти чоловік присяги не прийняли. Їх негайно увільнили з полку. Забігаючи наперед, принагідно слід відмітити, що пройде небагато часу, і 18 листопада 1918 року Січові Стрільці стануть основною силою, яка під Білою Церквою розгромить гетьманців і відновить Українську Народну Республіку.
1-й Запорозький полк кінних гайдамаків формувався з найкращих частин колишньої царської армії — гвардійської кавалерії. Це єдине формування з усіх українізованих частин колишньої царської армії, яке під командуванням полковника Всеволода Петрова не втратило свою бойову вартість в неспокійні дні 1917 і початку 1918 року. Полк назвали іменем українського патріота, соратника Івана Мазепи отамана Костя Гордієнка кошового Запорозької Січі, який більш ніж 200 років тому благословляв і відпускав запорозьких козаків до лав повстанців Кіндрата Булави на Дінець і Айдар. А ще служив у цьому полку хорунжий М.Скрипник, у майбутньому патріарх УАПЦ Мстислав. Історичне коло відомих імен, що боролися проти московського гніту, замкнулося на нашому Айдарі!
В рядах гордієнківців жив дух протесту й революційності, тому після гетьманського перевороту, перебуваючи на демаркаційній лінії з Росією, полк завжди потребував контролю вищого начальства.
У червні 1918 року змінилося керівництво полку: полковник Всеволод Петров, випускник академії Генштабу царської армії, був відряджений до новоствореної академії Генштабу української армії.
Незважаючи на неприхильність до гордієнківців П. Скоропадського та кадрові перестановки, полк у бойовому відношенні був незамінний. Це він разом із Гайдамацьким Кошем і Січовими Стрільцями у лютому 1918 року звільняв від більшовиків Київ, потім безстрашно робив глибокі рейди в тилу ворога на харківському й кримському напрямках боїв. Мав гарних і здорових коней, і ще кращих козаків. Відчувалася тверда і вміла рука полковника В.Петрова, який при відсутності боїв постійно проводив командно-штабні та польові навчання. У жителів Можняківки Новопсковського району, де деякий час перебували гайдамаки (найвірогідніше — гордієнківці), і по сьогодні збереглися перекази про перебування кінних гайдамаків на Майданах (степова околиця села з стародавніми курганами) і Бондарівці, про тренування кіннотників і вдосконалення майстерності стрибків на конях через полум’я та спеціально вириті рови, рубку шаблями пучків лози, закріплених на віхах.
Муштра проводилася кожного дня, бо значна частина вояків поповнилася в Харкові, Барвінковому, Макіївці, Костянтинівці, Сватовому селянами й робітниками, студентами та семінаристами, що не вміли сидіти на конях, орудувати шаблею та рушницею. Треба було їх із цивільних хлопців перекувати на вояків не тільки душею, а й тілом. Як розповідали сватівські старожили одному з дослідників гайдамацьких шляхів на Сватівщині, Володимиру Щербаченку (2001 р., Луганський педуніверситет), командир 3-го Гайдамацького полку проводив на центральному майдані Сватового збори, на яких закликав приєднуватися до української армії. «З усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися, і спокійно, як до церкви, йшли на смерть...» — писав В. Сосюра. До гайдамацьких лав вступали й місцеві приайдарські хлопці. Так, в Новобілій і Можняківці є сім’ї, де пам’ятають тих, хто пішов із гайдамаками «воювати за Україну».
Та влітку, перебуваючи на демаркаційній лінії, обставини для Запорозької дивізії стали змінюватися на гірше. Про це в своїх спогадах пише один із гайдамаків 1-го гордієнківського полку Григорій Маслівець: «...Резерви вже вичерпані. З Києва було обіцяно, що до всіх частин Запорозького корпусу будуть регулярно додавати гроші, харчі, овес, сіно, збрую, амуніцію, одяг і взуття. Обіцянки цієї гетьманський уряд не дотримував ні перед присягою ні по ній. Харчувався Гордієнківський кінний полк у тих селян, що по їхніх подвір’ях із кіньми був розташований. Щоб не бути для господарів дармоїдом, кожен старшина та козак мусив допомагати їм у праці на полі й свого коня до такої праці вживати. Отож навчання та муштра припинилися, та припинити охорону кордону ніяк не можна було. На протилежному боці почали з’являтися озброєні та у військовій уніформі люди щораз більшими групами. Почали у нічній темряві грабувати околишніх селян, а на ранок зникати. Від того часу охорону з нашого боку посилили, пости та патрулі були розтрушені густіше. А гетьман тим часом навіть їсти не дає ні людям, ні коням...»
А далі ще гірше. Г. Маслівець згадує і ніби в майбутнє посилає свою пересторогу: «Не помагали вже пильні руки зичливих дівчат та молодиць, що наших козаків обпирали, латали їм сорочки... Час робив своє, надходила холодна осінь. Командування полку не ставило жодного спротиву, коли хтось із старшин чи козаків, передавши коня з сідлом, від’їжджав з полку геть. Мабуть, полковник Продьмо мав із Києва інструкції, бо наскільки в інших відношеннях він був твердий, настільки тут був лагідний та зичливий. Кінний полк із дня на день зменшувався й зменшувався. Це, очевидно, сходилось з бажанням гетьманської влади, яка хотіла таким своїм поступуванням довести до того, щоб єдине в ті часи сильне духом та великою кількістю свідоме з’єднання перестало існувати...»
Отож, прийшовши до влади при підтримці німців, колишній царський ад’ютант, русофіл П. Скоропадський поступово послаблював позиції на українсько-російському кордоні не на користь своєї держави. У тому ж руслі діяла й деяка частина козацької старшини. У своїх спогадах колишній січовик 2-го Запорозького полку сотник І. Андрух розповідає про негативний вплив на командування полку старшин із числа москалів та їхніх жінок, що займалися різними інтригами проти свідомих українських старшин «...за те, що ті намагалися українізувати (!) Запорозький полк».
Та все ж дивізія діяла. Із боку Кантемирівки (південно-східний фланг дивізії) відбувалися сутички з денікінцями, на протилежному фланзі, з боку Валуйок — з більшовицькими загонами. Пізньої осені роззброювали та з боями вибивали з окремих населених пунктів недавніх союзників гетьмана — німців.
ПЕРЕТВОРИЛИСЬ НА ЛЕГЕНДУ: ХРЕСТ
...В наш час пенсіонери — колишні хлопчаки 40-х років ХХ століття з усмішкою згадували епізоди, пов’язані з перебуванням гайдамаків у Можняківці. Не один десяток років передавалася з покоління в покоління легенда про скарби, залишені гайдамаками в селі. Були тут «на постої», проводили навчання і муштру, та одного ранку село проснулося, а гайдамаки непомітно з села щезли. Як водиться — з кіньми, зброєю... Залишили тільки закопаний скарб. І хоча військо зникло потайки, та чомусь все село знало, що скарб закопаний на сільському пасовищі проти нинішньої вулиці 1 Травня (якраз на місці тренування рубки лози кінними гайдамаками), на невеличкому пагорбі, який зберігся по сьогодні на заболоченій місцині. Земля на ньому скарбошукачами перекопувалася неодноразово, спочатку легковірними дорослими, а потім підлітками. Востаннє — на початку 50-х років минулого століття (Дзюбан Борис, Вітька Гузій і Коренів Миколка). Більше спроб не було й про скарби зараз всі згадують з усмішкою!
Про козаків Запорозького корпусу (дивізії) у Приайдарщині залишилися не тільки спогади, а й матеріальні свідки: пошкоджена гайдамацька могила в степу, над крутим обривом степової балки за Можняківкою, на перехресті Малого і Великого (Гетьманського) шляхів. Поруч знаходяться німі сусіди хреста і кам’яної плити на могилі останніх українських козаків-лицарів — древній курган на розораному полі і залишки землянки, командного пункту Можняківського військово-польового аеродрому, який діяв поруч у 1942—1943 роках.
Хрест згнив в 50-х роках. Час був такий, що нікому й на думку не спало відновити його. Хоча про той хрест і сьогодні залишилася бувальщина про те, як він врятував життя в люту хуртовину бабці-повитусі, що верталася пізно ввечері з Білолуцька додому в Можняківку й збилась в заметілі з дороги, зайшла аж у степ. Набрівши на могилу, знесилена, перехрестилася і вирішила: якщо вже замерзати, то хоч на хресті. Так і заснула на гайдамацькій могилі, обійнявши хрест. А вранці, як стихла хуртовина, проїжджали Малим шляхом з Некритівки (хутір в степу між Можняківкою і Кам’янкою, щез із карти в 50-х роках) на санях селяни і побачили жінку, що спала, обійнявши хрест. Найзагадковіше, що живило пам’ять про цю бувальщину до наших днів, це відсутність у жінки будь-яких обморожень і слідів застуди. Та ще залишилося напівмістичне ставлення до гайдамацької могили.
Цей могильний хрест використовував у своїх обрядах священик і віруючі Можняківської Свято-Геогієвської церкви до її закриття в 1931 році. Згадувала пенсіонерка Коренева Зінаїда Євдокимівна (1935 р. н.) розповіді своєї мами, Слюсар Лукерії Корніївни, про хресні ходи, в яких брала участь її мама в 20-х роках минулого століття: коли довго не було дощу, колона прихожан з хоругвами, на чолі з «батюшкою», йшли на схід в степ, доходили до гайдамацької могили, читали молитви. Поверталися назад і через деякий час ішов дощ .
Згадані події відбувалися ще до колективізації. Після хреста з могили зник камінь. Білолуцьке лісництво у 1972—1973 роках розорювало краї полів та ярів для протиерозійних лісосмуг. Хтось з місцевих механізаторів показав трактористу з лісництва на могилу, розташовану над яром — об’їдь, люди ж поховані! Та плуг пройшовся по могилі, вивернув плоский камінь, який згодом хтось підібрав для фундаменту.
Гайдамацька могила з’явилася в кінці літа — початку осени 1918 року, коли Запорозький корпус, який на цей час став окремою Запорозькою дивізією, вів бої з більшовиками та денікінцями на демаркаційній лінії Української держави й Росії. По суті, це найперша знайдена і поки що єдина в нашому краї козацька могила, поховання тих, хто зі зброєю в руках захищав незалежність України, відстоював принципи державотворчого ІV Універсалу й міжнародних Брестських угод. Невідомо, скільки поховано запорожців у цій могилі. А ось те, що її в Можняківці називають «гайдамацькою», і що в селі були розташовані кінні гайдамаки, говорить, що це — поховання козаків одного з двох полків, які носили в своїй назві слово «гайдамацький»: 3-го піхотного (полковника В. Сікевича) або 1-го кінного імені К. Гордієнка (полковника В. Петрова). Цій версії відповідає і те, що дислокація цих полків на демаркаційній лінії відповідає географічній близькості до Можняківки. Та з розповіді старожилів села про кінних гайдамаків однозначно випливає перебування саме гордієнківців в цьому селі. Отож, і могила — поховання гордієнківців? Ставимо знак питання, бо документальних даних немає, архіви Запорозької дивізії десь в Канаді...
IV Універсалу, Брестським угодам, перебуванню військ УНР в наших краях виповнилося 90 років. Подобаються вони кому, чи ні, але вони були, ті події й люди. До поховання у можняківців ставлення толерантне: «Гайдамаки? Вони теж люди, християни...» Тим більше, що поганої згадки про себе не залишили. Місце поховання серед вирослої акації допомогли встановити старожили, а впорядкували могилу і встановили 4 жовтня 1998 року освячений дубовий хрест члени Можняківських осередків Української Народної партії та товариства «Просвіта», Новопсковської організації українського козацтва «Айдарська сотня», та учні Можняківської середньої школи. Освятив хрест і могилу в присутності сільчан і численних гостей отець Олександр з Святотроїцької церкви Білолуцька, який закликав «...зробити традиційними поминальні зустрічі біля могили захисників своєї землі».
... Нині Україна — суверенний суб’єкт міжнародного права, її кордони, на яких 90 років тому знаходилися й їх захищали війська незалежної України, непорушні, що гарантується цим правом. Основи цього закладалися в далекому 1918 році й наша Приайдарщина має до цього пряме відношення.
