Сьогодні на маршруті «Міст і місць» справді екзотична зупинка: Антананаріву, столиця Мадагаскару. Бесіда про це незвичайне й далеке місце відбулася з людиною, яка неодноразово бувала там, — поетом, публіцистом, мандрівником Ігорем СІДОМ (СИДОРЕНКОМ), що раніше вже розповів нам чимало цікавого про своє рідне місто Керч (див. «День» від 11 квітня цього року).
— Що таке Антананаріву?
— Якщо говорити про назву, то вона перекладається як «Місто тисячі воїнів». Неподалік, на пагорбі Амбухіманга, кілька сотень років тому було поселення королів, і одного разу напад другого племені довелося відбивати рівно тисячі воїнів, які піднялися на пагорб. Звідси й назва Антананаріву — довга, як зазвичай у малагасійців. Таким чином, у ній закладено незвичайне для місцевих мешканців значення.
— Чому незвичайне?
— Бо малагасійці — дуже мирний народ. Вони і в мовному, і в антропологічному сенсі є переважно спадкоємцями малайсько- індонезійської раси. Малагасійська мова має своїм найближчим родичем один із діалектів острова Калімантан. Відповідно, культура південно-східної Азії, коли всі кланяються, всі ритуально оформлюють свої стосунки, — в дещо зміненому вигляді збереглася і в малагасійців, особливо у тих із них, хто живе в Антананаріву. Зовні вони найбільше схожі на в’єтнамців, але через додавання крові різних племен, що припливали на острів, окремі етнічні спільноти на Мадагаскарі схожі часом навіть на індіанців. Антананаріву на острові — найбільш «азіатське» місто.
— Це досить дивно, адже Мадагаскар завжди сприймався ледве не як синонім Африки...
— З кінця ХIХ століття існує поняття про геополітичний розподіл народів на євразійців і атлантистів; наприклад, Росія і Китай — типово євразійські країни, а Франція і Велика Британія — атлантичні держави. На Мадагаскарі поступово перемогли «євразійці»; саме азіатська форма витіснила африканську й арабську. Острів відкрили давні авантюристи не більше, ніж 2 500 років тому, а всі попередні мільйони років існування людини острів був безлюдним. Першовідкривачі- протоіндонезійці були мореплавцями, мисливцями, торговцями, і вони тривалий час освоювали лише узбережжя, на величезні простори всередині острова не вибиралися — а саме там, у центрі, на високому плато, і знаходиться Антананаріву. Потім, у кінці першого — на початку другого тисячоліття нашої ери з боку Індонезії прибули нові авантюристи зі схожою мовою, але більш схильні до осілого життя. Вони принесли з собою рисівництво, помітно змінивши ландшафт.
— Яким чином?
— Вони випалювали на величезній території ліси для своїх рисових чек; через це, на жаль, від незайманих багатоярусних джунглів, що вкривали Мадагаскар на три чверті, лишилися невеликі масиви. Тож центральна частина країни — люди на полях, із близьким до китайського способом мислення, для яких важлива ієрархія. Антананаріву населяє плем’я Меріна — найбільш аристократичне, яке зуміло свого часу підкорити інші 18 племен острова. Саме з нащадками авантюристів, які не люблять сухопутне життя, вони сотні років конкурували. Найсильніше з прибережних племен називається Сакалава; навіть у французькій літературі, коли йдеться про Мадагаскар, найчастіше говорять не про Меріна, про яких французи майже не знали, а про Сакалава, що мешкали вздовж західного узбережжя, зверненого до континентальної Африки. Вони якраз були негроїдами, й тому довгий час вважалося, що на острові живуть саме негроїди — а це просто домішка на узбережжі. Столиця знаходиться на значній відстані від моря, відповідно, там переважає сухопутне мислення, на вигідних посадах як і раніше найчастіше люди або з племені Меріна, або з близької до нього народності Бецилеу. А найактивніші, найрухливіші племена узбережжя найчастіше займають у соціальній ієрархії нижчі місця. Столиця, за великим рахунком, не представляє етнічного різноманіття країни.
— А як давно Антананаріву стало столицею?
— Уже років триста тому, невдовзі після свого виникнення. Проте до ХVIII столiття племена Сакалава ще мали можливість домогтися верховенства — тоді столиця була б морська, і Мадагаскар швидше переймав би новації європейської культури. А так досить довго збереглося протистояння, бо столиця далеко від моря, і цю відстань не менше 150 кілометрів треба пройти важкодоступною місцевістю. Через центральне місцеположення столиці острів створював додатковий буфер для проникнення західної цивілізації; у середині ХIХ столiття там навіть виявилася сильна антиєвропейська лінія, коли одна з королев знищила всіх християнських священиків. Утім, це останні сплески агресії на державному рівні. Уже наприкінці того ж столiття Антананаріву — місто багато в чому європейської колоніальної архітектури, і цей історичний центр там зберігся.
— І як ви познайомилися з містом?
— Перші два візити на Мадагаскар я здійснив на початку 90 х, на кораблі радянської Академії наук. Оскільки це були біологічні експедиції, ми не проникали далеко вглиб, вивчали рослинний і тваринний світ узбережжя на крайній Півночі та крайньому Півдні острова. І тоді, заочно знаючи про Антананаріву, я думав, що воно мені не сподобається. Та кілька років тому, коли я вже під абсолютно новим кутом почав ставитися до Мадагаскару як до об’єкту не наукового, а художнього дослідження, то в перший же приїзд опинився у столиці.
— Ваші побоювання підтвердилися?
— Навпаки. Коли ми прилетіли до аеропорту Івату, і джип віз нас у бік центру, мої партнери, котрі, як і я, побували в Індії, були вражені спільністю флори, тих же пальм, наприклад, і взагалі все виглядало точнісінько як в Індії, але не було гниючого сміття, і повітря чисте. Я чекав, що Антананаріву — таке саме, як яке-небудь із портових міст півдня, а воно виявилося охайним і якимсь просвітленим. Мій перший вечір там пройшов у центральному готелі, збудованому в колоніальному стилі. Затишні вузькі коридорчики, з вікна третього поверху видно вечірню площу, про щось перекрикуються торговці, що припинили торгувати, молодь уже починає бродити, веселитися, і просто під вікнами ростуть дерева з листям розміром із ноутбук... Якесь особливе відчуття затишку й того, що ти знаходишся в мультфільмі з виліпленими з пластиліну об’єктами. Бо дерево з таким листям — це ніби у багато разів збільшена трава.
— А які ще найяскравіші враження?
— Через те, що там висока вологість, небо дуже низьке. В Антананаріву майже завжди похмуро, і відчуття, що ти знаходишся в закритому приміщенні або в карстовій печері з білою вапняковою стелею. Це не давить, просто є відчуття закритості простору. Ландшафт там такий самий, як на всій центральній території острова, проте від міста відчуття таке, наче ти постійно у сні.
— Далеко не про всяке місто можна так сказати...
— В цілому Мадагаскар — абсолютно фантастичний набір унікальних феноменів, частина з яких уже зникла. Якщо говорити про тварин, то найбільші у світі лемури живуть тут; нинішні — завбільшки з шимпанзе, але раніше тут жили лемури розміром із віслюка. А серед птахів — епіорніс досягав трьох метрів у зріст, і назву мав «вуруна трана», що означає «птах-будинок».
— Напевно, на такому величезному острові й птахи мають бути відповідних розмірів...
— ...а ще кілька років тому було виведено за межі центру й розбито на кілька частин найбільший у світі ринок під відкритим небом. Він досягав багатьох сот метрів у довжину, називався «Зума», що в перекладі означає «п’ятниця», тому що спочатку працював лише по п’ятницях а потім щодня. Взагалі, ярмаркові дні в різних районах Мадагаскару, в тому числі в сусідніх, відбуваються в різні дні. Тому щодня натовпи селян із різними продуктами переміщалися з одного села в інше. На Мадагаскарі це традиція.
— Наскільки я зрозумів, столиця дуже сильно відрізняється від решти країни практично в усьому: зовсім інше населення, рельєф місцевості...
— За великим рахунком, Антананаріву, хоч у ньому всього лише мільйон мешканців, є мегаполісом зі старовинною центральною частиною та безліччю новобудівель, а на всій відстані до аеропорту невеликі групки будинків чергуються з рисовими полями, ландшафт китайсько-індонезійський, а ось пейзаж інших частин Острова зовсім інший. Центральна територія Мадагаскару, де знаходиться столиця, — це високе пласке нагір’я, близько півтора кілометри над рівнем моря, тому там не дуже спекотно, часто буває іній узимку й дуже рідко, раз на багато років, навіть сніг випадає ненадовго. Тобто на острові, що знаходиться неподалік від екватору, є великі прохолодні території, і багато малагасійців, що мене дуже здивувало, мають хутряні куртки, причому вдягають їх, коли вже +18 — для них це холодно. Але буває досить часто і +10 узимку — в ті місяці, коли у нас літо.
— Чий культурний вплив там відчувається сильніше?
— Наприкінці ХIХ столiття Мадагаскар після довгих спроб завоювали французи. Тому друга державна мова — французька, й архітектура відповідно колоніальна — у себе вдома, до речі, на Середземноморському узбережжі, французи будують трохи інакше хоч б тому, що там набагато менше дощів. У Антананаріву зараз мало дерев’яних будівель, усе з каменю — бо дерево гниє, і терміти з’їдають дуже швидко, якщо не просочити смолою. Мені здалося дивним, що Антананаріву — дуже гарне, дуже виразне за своєю архітектурою місто, хоч і невисоке. Навіть у 60—70-ті, в роки великої дружби з СРСР, наша естетика 16 поверхових багатоповерхівок туди не проникла. Єдиним серйозним розчаруванням було відвідання давньої резиденції мадагаскарських королів у Амбухіманга. Там дуже невибаглива аристократична побутова культура. Традиційні будинки малагасійських королів дуже примітивно оббудовані: просто такі дерев’яні полаті на триметровій висоті. Король піднімався до себе на ліжко простенькими сходами, і тільки висота цього ліжка, а не додаткове оздоблення, свідчили про те, що людина займає високе соціальне положення. Іншими словами, це піднята до рівня королів естетика не злиднів, а саме бідності — малагасійський феномен. Зустрінеш де-небудь серед безкраїх саван замурзаного старого в дірявій накидці й порваному солом’яному капелюсі, а потім з’ясовується, що це дуже багата людина, й у нього 500 корів, але він ніяк цього не демонструє, а корів цих заколють лише на його похорон. Але і простий народ живе в маленьких будинках, дерев’яних або зв’язаних із листя великих рослин, що швидко руйнуються. Характерно, що навіть у сухих місцях Мадагаскару будинки робляться на невисоких палях, заввишки 30—50 сантиметрів, і кури або собаки під час спеки ховаються під підлогою хатини. Розраховано так, що в цій місцевості зливові потоки в сезон дощів досягнуть 20 або 30 сантиметрів — а палі обов’язково на 10 сантиметрів вищі, тому в будинку відносно сухо. Але якщо ми говоримо про міські будівлі, сильних відмінностей від європейського містобудування немає.
— На що схоже життя там?
— Якщо відсутність небезпеки — це нудьга, то в цьому сенсі Антананаріву, і взагалі Мадагаскар —нудне місце! На всьому острові немає хижака більшого за кішку, лише у воді є крокодили, та й тих здебільшого з’їли. Крокодили вирощуються на фермах, і є ще священні озера зі священними крокодилами, яких годують м’ясом биків, яких спеціально вирощують. Єдина небезпека в Антананаріву — кишенькові злодії, але там їх не більше, ніж деінде. На острові майже немає серйозної злочинності.
— Аж так усе добре?
— Припустімо, футбольні матчі роблять молодь такою ж агресивною, як і в усьому світі. Я сам бачив скривавлених молодих людей, котрі йшли перекрикуючись і готові знову зчепитися. Піти їм не дуже і є куди. Антананаріву — не те щоб музей, а такий собі заповідник неквапної, передколоніальної ментальності. Зараз, щоправда, вже кілька справжніх білдингів у центрі стоїть, але поки що це досить чужорідно. Загалом це патріархальне місто.
— І який же типовий... антананарівець?
— Швидше можна сказати, типовий танець.
—?
— Малагасійці, на німецький манер, маючи схильність мови до дуже довгих слів, у розмові проковтують більшість складів, і тому Антананаріву в розмові майже завжди звучить як Тана, а мешканець столиці, відповідно, українською — танець. Це вельми різношерстий народ. Я був у гостях у кавалера французького ордену Почесного легіону, професора, який є одним із найвідоміших нейрофізіологів. Він лікує дітей з церебральними відхиленнями. Має своїх дітей і внуків, йому зараз близько 70, але він час від часу всиновлює бездомних хлопчиків. Просто з вулиці бере хлопчика, який там жебракує. Безбатченки там поширене явище, особливо в селах. У малагасійців розвинуте соціальне мислення, збереглася певна общинність і взаємовиручка — феномен великої сім’ї. Якщо померла людина, і в неї лишився брат — то жінки покійного можуть перейти до його брата...
З іншим моїм приятелем, водієм-гідом, — він возить там франкофонних туристів, — ми якось у центрі саме в день матчу біля готелю «Хілтон» побачили скривавленого хлопця з кастетом. Мій приятель підійшов до нього і спокійно з ним поговорив. Я в нього потім спитав: «А якби він тобі врізав?..» А він цілком спокійно відповідає: «Це моє місто». Мене це так здивувало. Він знав, як говорити з тим хлопцем. Цю фразу я запам’ятав.
— Напевно, у вашого друга просто залізна витримка.
— Повторюся, в цілому малагасійці — дуже мирний народ. Вони якимсь чином розгубили ту агресію, яка спочатку була необхідна їхнім предкам, аби долати великі відстані, освоювати нові території. Вони стали мирними домосідами, рисоїдами. Звісно, танці в соціальному плані активніші, ніж мешканці інших регіонів, але все одно розмірене життя міста підтверджує, що весь острів живе в жанрі «мура-мура» — буквально «легко-легко». Малагасійці завжди про себе жартують, що вони живуть під ярмом цього «легко-легко». Антананаріву рухається швидше, там зараз будівництво відбувається, та для ока європейця це все одно мир і спокій, сонне царство. Це одна з найбільш уповільнених країн. І взагалі оберненість малагасійців у минуле, до предків, можливо, й утримує їх від дуже великої любові до прогресу, бо вони знають, що потойбічний світ — це дуже важлива частина реальності, й потрібно з цим розбиратися.
— Тобто там присутня своя особлива містика?
— Антананаріву, хоч і є бастіоном старовини, містики має не більше, ніж інші столиці світу. А ось у селах важливу роль відіграють чаклуни, з якими французи дуже сильно боролися через те, що ті мали духовний вплив на маси. Але в цілому малагасійці за своїм менталітетом дуже налаштовані на постійний контакт із містичною стороною життя і постійно спілкуються з померлими. Для них той світ набагато більш зримий і реальний, аніж для європейців. Малагасієць готовий усе життя жити бідно, щоб виростити трохи биків, і всіх їх він заріже на похорон матері або батька, або навіть під власну смерть вирощуватиме. Половина малагасійців — християни, та навіть вони використовують духів предків як кращих медіаторів із Господом. Якщо ми звертаємося до Нього за допомогою святих, то малагасійці — через померлих бабусь-дідусів, щоразу через когось конкретно. Вважається, що ті, хто помер, клопочуться за своїх родичів.
— Наскільки я чув, на Мадагаскарі є якийсь дивний ритуал перепоховання...
— Він називається Фамадіхана, проте в Антананаріву й околицях практично зник. Під час перепоховання дістають кістки своїх предків зі склепу — навіть якщо людина померла всього два-три роки тому; кістки миють, переодягають у новий одяг, який досить дорого коштує, і ховають знову. Єдине, що мені подобається в цьому обряді, — що в день зустрічі з кістками предка належить не просто не сумувати, а бути весь час веселим, адже ми сьогодні побачимося з бабусею, вона буде рада, ми їй новий саван подаруємо — дуже гарна штука, називається «ламба міна», одяг для мертвих. Така групова психотерапія. Звісно, коли вмирає родич, малагасієць плаче. Однак потім дуже швидко його виховане з дитинства ставлення до того, що померлий усе одно з тобою залишається, бере верх, і людина далі вже не плаче про своїх предків, вона з ними в постійному контакті, і, більш того, до багатьох малагасійців, наскільки я знаю, постійно приходять уві сні їхні предки, і вони з ними розмовляють, просять допомогти порадами або передати прохання Господові. Мені дуже подобається таке ставлення, я в цьому сенсі сам малагасієць, я вважаю, що люди не вмирають — тіло вмирає, але це ще далеко не все, і спілкуватися необхідно з тими, хто помер, хоч би тому, що вони бачать звідти більше, ніж ми тут. Хоч би уявити собі цей можливий контакт дуже важливо, аби зрозуміти, що ти робиш не так. Без такого контакту в тебе менше точок зору, ти не бачиш об’ємно те, що твориш у житті.
— Яку тварину ви б обрали символом Антананаріву?
— Мабуть, черепаху! Південніше Тани на Острові живе дуже гарна промениста черепаха — вона повільно повзає, харчується травою; ось і місто таке — плоске, як черепаха, повільно, неохоче заповзає у світову історію і ховає голову від надто гучного шуму...
