Іноді збагнути суть історичних драм дозволяє не чергове, можливо, соте вже за ліком повторення трафаретних «прописних істин», а гострий, свіжий, несподіваний погляд противника — неприхованого ворога. Тому нам, українцям, слід не тільки засвоїти насущні уроки, в концентрованій формі викладені у спогадах Володимира Винниченка, Петра Скоропадського, Дмитра Дорошенка, статтях Симона Петлюри, інших творах основних дійових осіб грандіозної історичної драми 1917—1921 років, але й уважно вчитуватись у масив мемуарної літератури, що його залишили ті політики, військові лідери, письменники, люди культури, котрі були налаштовані вороже (часто — відверто вороже) до української державної самостійності. Ступінь таланту таких авторів є, безперечно, різною, проте нам не обійтися (якщо хочемо знати свою історію такою, якою вона насправді була, в усій її багатогранності, та йти в майбутнє не наосліп) без цих гірких, ба навіть ядучих ліків — не все ж ласувати «солодким медом» національної самозакоханості... Адже ж треба шукати чесні відповіді на фундаментальне запитання: чому тоді була втрачена державність?
Одним із найпомітніших творів у цьому ряду є, безумовно, 5-томні «Нариси російської смути» (Брюссель-Берлін, 1923 — 1926), що належать перу генерала Антона Івановича Денікіна (1872—1947). Мабуть, немає необхідності представляти читачеві цю непересічну історичну постать; зауважимо тільки, що інтерес до спадщини Денікіна підсилюють, окрім іншого, дві обставини. По-перше, це політично ангажована (м’яко кажучи) пропагандистська кампанія в російських ЗМІ навколо персони «генерала-патріота», додатково стимульована «красивим» державницьким жестом — відвіданням прем’єр-міністром Російської Федерації Володимиром Путіним могили Денікіна в Москві (з відверто антиукраїнським коментарем, зміст якого зводиться до того, що генерал цілком правильно тлумачив стосунки між Москвою та Києвом як «внутрішню проблему» єдиного «руського народа»). І, по-друге, слід визнати, що Денікін був наділений певним літературним даром; він умів писати чітко, ясно, прозоро і (не завжди, але в кращих розділах «Нарисів») досить чесно. При цьому генерал-письменник часто знаходить у собі сили приборкати почуття зловтіхи, описуючи руйнування української державності, хаос, анархію та розпад життєутворюючих соціальних інституцій на нашій землі. Навпаки, можна відчути своєрідний сум і гіркоту, з якими Денікін розповідає про цю трагедію — ймовірно, тому, що не сприймав Україну («Малу Росію») як окреме державне утворення, а, навпаки, відчував її, як щось «своє»...
Перш ніж коротко розповісти про зміст однієї зі складових частин «Нарисів російської смути» — «Гетьманство і Директорія в Україні» (1925 р.; саме цей розділ перебуватиме в центрі нашої уваги), необхідно ще раз відзначити, що війська Добровольчої армії та в цілому Збройних сил півдня Росії, якими командував Денікін, стояли на платформі «єдинонеподільної» великоросійської державності (хоч особисто генерал не оголошував себе монархістом-імперцем, не бажаючи, очевидно, випереджати події). Політик, журналіст і письменник Василь Шульгин, видавець сумнозвісної газети «Киевлянин», істерично заявив на початку вересня 1919 року, після захоплення Києва денікінськими військами (і це повністю збігалося з поглядами самого головнокомандувача): «Цей край російський, російський, російський... Сьогодні, після страшної грози, яка пронеслася над нами, відновлюючи «Киевлянин» на старому згарищі, я знову хочу повторити: так, Південно-Західний край (так у тексті. — І. С.) російський! Ми не віддамо його — ані українським зрадникам, які покрили його ганьбою, ані єврейським катам, що залили його кров’ю» (ставлення до українців коментарів не потребує — чорносотенне; таким же було ставлення до євреїв — дикі погроми, що їх влаштовували денікінці у Києві, «обѓрунтовувались», крім іншого, і національним складом співробітників органів ЧК). Це — ідеологія переконаного ворога української державності — і, вдаючись до масових розстрілів «українських сепаратистів», війська генерала реально виконували функцію колективного ката нашого народу. І на перших же сторінках «Гетьманства і Директорії в Україні» сам Денікін із цинічною відвертістю виклав своє кредо: «Україна повинна, зобов’язана стати, нарешті, на шлях російської державності, повинна, нарешті, пройти крізь вузьку щілину українського шовінізму (і це говорить переконаний російський націоналіст і шовініст! — І. С.) у широкі ворота вільної від більшовиків держави російської».
Тим не менш оповідь про правління гетьмана Скоропадського, яка займає мало не половину загального обсягу «Гетьманства і Директорії в Україні», містить немало цікавих і об’єктивних думок. Відзначаючи, що «на боці гетьманської влади стояли ще досить широкі бездіяльні обивательські кола, які не розуміли змісту подій, що відбувалися, і прагнули спокою, безпеки і порядку — якою завгодно ціною». Денікін пише, що, крім того, Скоропадського підтримували Спілка хліборобів-власників (і взагалі великі земельні магнати, «весь сектор крайніх правих, земельна й фінансова еліта — максималісти в сфері класових цілей та інтернаціоналісти в способах їхнього досягнення» (елегантний вислів автора!). І, звичайно, величезну роль мала підтримка німецького окупаційного військового командування. Хоча Денікін явно перебільшує, коли пише про «цілковиту залежність України і повну підпорядкованість її німецькій загальній та економічній політиці, які за гетьмана не тільки не послабли, але навіть зросли». І тим більше неправдиві твердження генерала про «національний шовінізм і українізацію», які нібито «лягли в основу програми гетьманського уряду. Сам гетьман в офіційних виступах урочисто проголошував самостійність України на вічні часи і кляв Росію, «під ярмом якої Україна стогнала впродовж двох століть». Уряд у формах безглуздих і образливих поривав зв’язок із російською культурою і державністю». Це геть не відповідає історичній дійсності 1918 року — адже сам Денікін визнає, яку суттєву політичну підтримку надавала українському гетьману, приміром, великодержавна російська партія кадетів, що тоді окопалась у Києві...
Після уважного прочитання мемуарів Денікіна стає зрозумілим, в якому трагікомічному становищі опинився гетьман Павло Скоропадський, дедалі більше, в міру послаблення позицій берлінського кайзерівського уряду і німецької окупаційної армії, змушений опиратися, зокрема, на великодержавні проросійські кола в Києві (такі, як «Київський національний центр», що представляв затятих монархістів і, зокрема, проголошував і таке: «Українці — не нація, а політична партія, що зрощена Австро-Німеччиною; величезна більшість населення Малоросії вважає себе російським народом і свято, незмінно зберігає вірність розтерзаної Росії та її союзникам». І далі — думка, з котрою, при всій українофобії авторів, нелегко, на жаль, сперечатись: «І Центральна Рада, і гетьманський уряд цілковито відірвані від країни». Ось у цій відірваності — коріння усіх подальших подій...). І ось фінал Скоропадського: потрапляючи у залежність від таких одіозних шовіністичних рухів (сам Денікін пише, між іншим, що «до гетьмана та українського уряду Київський національний центр ставився з величезною ворожістю»), гетьман завершив своє правління декларацією про те, що «колишня міць і сила Російської держави має бути відновлена на засадах принципу федералізму. Україна має відіграти провідну роль у цій федерації, оскільки саме Україна показала приклад законності й порядку». І хай би якими словами про «не більшовицьку майбутню Росію» не супроводжувався цей цитований вище Указ гетьмана Скоропадського від 14 листопада 1918 року — така постановка питання говорить сама про себе...
Тепер про ставлення автора «Історії російської смути» до Українського національного союзу на чолі з Винниченком і Петлюрою. Цікавий аспект: як пише Денікін, «в очах громадських діячів і просто обивателів (очевидно, «істинно руських»! — І. С.) Україна Винниченка мало відрізнялась від України радянської». Легко зрозуміти, що для «єдинонеделимця» Денікіна Директорія, Українська Народна Республіка, українська соборна державність як така — це щось апріорі злочинне, політично вороже, абсолютно неприйнятне, це «малоросійський сепаратизм», «злодійське розчленування Великої Росії». (До того ж, Антон Іванович постійно «таврує» Винниченка й Петлюру за «авантюрну змову з більшовиками». Зміст переговорів українських національних лідерів із Москвою, зрештою, як і достовірність самого факту таких переговорів є темою окремої дискусії, зараз же зауважимо тільки, що принаймні дивно чути такі звинувачення з вуст Денікіна, діяча, дуже залежного тоді від військової та політичної підтримки держав Антанти, в першу чергу Франції, при всій патріотичній риториці).
Проте, коли Денікін пише, що однією з основних причин поразки Української Народної Республіки було передовсім те, що «від самого початку на русі Винниченка — Петлюри був відбиток анархії» — то це, необхідно визнати, жорстока правда історії, а не злісна вигадка ворога. До того ж, це така правда, усвідомлення якої нам сьогодні особливо необхідне. А саме: головним чинником руйнування української державності (і в добу Хмельниччини та Руїни, і в епоху, що розглядається, і в наші дні теж!) є аж ніяк не «брак демократії», а, навпаки, нездатність і неспроможність панівного політичного класу нації до консолідації влади, хронічна українська хвороба «семигетьманщини». Думаймо ж, робимо висновки, поки ще не фатально пізно...
Дуже колоритно описує генерал Денікін той хаос, що запанував на теренах України наприкінці 1918 — на початку 1919 року. Так, про ситуацію в Катеринославі, який (подібно до Києва) безліч разів переходив «з рук у руки» й змінював владу, читаємо буквально таке: «Український хаос якнайкраще характеризується станом справ у нещасному Катеринославі; про нього зведення повідомляло у середині листопада наступне: «Місто розділене на п’ять районів. У верхній частині розташувалися добровольчі дружини; в районі міської думи — єврейська самооборона; далі — кільцем охоплюють німці; добровольців, самооборону і німців оточують петлюрівці, і, нарешті, усе місто у кільці більшовиків та махновців». Якщо тут Денікін і дещо перебільшує (що, звичайно, є цілком можливим), то, схоже, не занадто.
Денікін прагне проаналізувати не тільки суто військово-політичний, але й соціальний зміст подій Української Революції. Він пише: «Винниченко оголошував декрети цілковито більшовицького ѓатунку про соціалізацію, націоналізацію, вилучення «буржуйських» цінностей; ці заклики знаходили відповідний грунт у краї, котрий ще не пройшов усього кола більшовицького досвіду. Директорія розпалювала соціальну пожежу задля свого утвердження, не маючи потім змоги локалізувати його задля свого існування. Напівбільшовизм Директорії не задовольняв геть нікого і, природно, котився по інерції у бік більшовизму Рад». І хоча далі автор вдається до безапеляційно й неймовірно категоричного узагальнення: «Люди, що спостерігали життя України того часу, в один голос, задовго до перевороту, пророкували правлінню Директорії долю короткого й безславного етапу на шляху до більшовизму і, за загальним визнанням, цей етап, коли він нарешті здійснився, мав найбільш анархічний характер з усіх дев’яти «режимів», що змінилися в Україні» — попри цю безапеляційність пожива для роздумів є...
Відома давня, дуже стара, проте мудра порада: вчитися можна й треба навіть у ворогів (більше того, іноді в першу чергу в них!). Книга Денікіна — переконливий приклад того, що ця істина, як і раніше, повною мірою є актуальною.
