Саме так, натискаючи на кнопки мобільників, робили багато хто з глядачів, подивившись «Останні луни» вахтанговців, вийшовши з Жовтневого палацу (МЦКМ)...
Це була вистава-потрясіння. Коли публіка забуває, що знаходиться в залі, співчуваючи двом немолодим людям, головна провина яких полягає в тому, що вони надто довго живуть на цьому світі, заважаючи, а часом і перешкоджаючи планам своїх дітей. У виставі тісно переплелося: майстерність режисера Рімаса Тумінаса, який об’єднав у своїй постановці два маловідомих твори — італійську п’єсу Ф. Бордона «Останні луни» та німецьку п’єсу «Тиха ніч» Г. Мюллера; і філігранно розставили акценти актори — у головних ролях виступили зірки Театру ім. Вахтангова — Василь Лановий та Ірина Купченко. Адже історії, що прозвучали зі сцени, не вигадані драматургами, навпаки, вони дуже життєві. В одній син (актор Олексій Зав’ялов) відправляє старого батька «на віллу до маразматиків» — будинок для людей похилого віку, щоб звільнити кімнату онуку, який вже підріс. Спочатку глядачам здається, що дід (В. Лановий), дійсно, не сповна розуму: голосно ввімкнувши музику Баха, збираючи речі в богадільню, він розмовляє з... привидом — дружиною, яка померла три десятиріччя тому і явилася йому (цю роль грає актриса Олена Сотникова). Саме в цих діалогах герой розкриває свою душу, зізнається як прив’язаний до сина та онуків, як боїться йти з рідного дому, розуміючи, що фактично назавжди прощається з цими стінами, де він був щасливий. До останньої секунди герой і ми, глядачі, чекаємо тієї заповітної фрази від сина: «Батько, залишайся!» — яка так і не прозвучала з його вуст... і від цієї безвиході неможливо втримати сльози...
Інша історія переносить нас уже в будинок для людей похилого віку. Тут на героїню також чекають гіркі хвилини, коли несподівано з’являється син (Сергій Юшкевич) і оголошує матері (Ірина Купченко), що Різдво їй доведеться святкувати в цих сірих стінах, тому що до нього на свято приїдуть зарубіжні партнери і місця в будинку для матері немає...
«Останні луни» — відверта розмова про те, що нічого хорошого в старості немає, але можна спробувати скрасити останні дні своїх рідних, якщо оточити їх теплом, увагою і турботою, а не отруювати їхнє існування, здавши в притулок, і фактично викинувши за поріг сімейного вогнища. Після вистави дере в горлі та коле серце, адже герої Ланового та Купченко нагадують нам, що попри шалений ритм життя, не можна черствіти душею, а треба пам’ятати про співчуття, милосердя, не скупитися на добрі слова та хороші вчинки, які ми нерідко забуваємо сказати і зробити своїм близьким. На жаль, ці старі й гіркі істини не мають географічних кордонів (зовсім не важливо: в Італії, Німеччині чи в якійсь іншій країні відбувається дія), але потрібно пам’ятати, що молодість швидкоплинна — всі ми смертні: хтось раніше, хтось пізніше піде назавжди. Тому поспішайте робити добро — адже можна й спізнитися...
Потрібно зазначити, що агентство «Прем’єра» подарувало киянам три найбільш аншлагові постановки московського Театру ім. Вахтангова: «Останні луни» — психологічна драма, «Царське полювання» — історична мелодрама, та «Амфітріон» — комедія.
