«...Раз речь зашла о драматургах-хищниках, не лишним будет указать на таких же хищников в малорусской драматургии. Первое место должно быть отведено господину Старицкому, знаменитому творцу Гамлета в постолах. Он — самый плодовитый, самый популярный и... самый бесцеремонный среди малорусских драматургов. Приемы его творческой работы не сложны. Прочтет или увидит господин Старицкий пьесу, понравится она ему, и через недельку-другую малорусская драматургия обогащается новым произведением. В одной пьесе он переменит название, в другой прибавит какой-нибудь третьесортный персонаж или кого-нибудь выбросит из нея, или переоденет бабу в чоловика, и преблагополучно получает авторский гонорар...». Саме так «поцінував» творчість корифея журналіст Ізмаїл Александровський у статті «Драматурги-хищники».
Відомий український письменник, один із фундаторів українського професійного театру — Михайло Петрович Старицький (1840—1904) майже все життя присвятив служінню мистецтву, не шкодуючи ані власних сил, ані коштів. Адже, щоб поставити на високий рівень першу українську професійну трупу, він продав власний маєток та сухарний завод... Але на той час український театр потребував не лише коштів, бракувало і творів для постановки. Написання оригінальних п’єс було справою тривалою, саме тому Старицький узявся до переробок — брав не придатні для постановок твори інших драматургів або прозові твори та переробляв, тобто робив сценічними. Звичайно, лише зі згоди першого автора й зазначаючи на афішах та у текстах лібрето його ім’я. Утім, саме запозичення сюжетів стало приводом для звинувачення Старицького у плагіаті. Справа закінчилася першим в історії українського театрального мистецтва та літератури судовим позовом письменника проти журналіста, що відбувся на початку ХХ століття.
Михайло Старицький вже тривалий час потерпав від наклепів, які друкувалися на шпальтах газет. Перша вигадка з’явилася після появи його перекладу трагедії Шекспіра «Гамлет» 1882 року (до речі, першого в історії нашої літератури). Анонімний дописувач переконував читачів, що в україномовному варіанті Старицького монолог «Бути чи не бути...» звучить як: «Бути чи не бути — вот так заковика». Насправді вираз було подано: «Жити чи не жити? Ось в чім річ...» Михайло Петрович неодноразово звертався до редакції газети з листами та скаргами, але всі вони залишались без уваги. «Неоднократно заявлял я в бывших киевских газетах «Зоря» и «Труд», что пущенная неким вашим сотрудником (неизвестным) «закавыка» с сопричастными речениями, находящимися якобы в моем переводе «Гамлета», есть наглый вымысел...» А злісне глузування продовжувало з’являтись на сторінках київських часописів. Неіснуюча «заковика» фігурувала при першій-ліпшій нагоді. Наприклад: «Из сюжета пьесы видно, сколько в ней может быть интересных ситуаций... но за дело взялся автор бессмертной гамлетовской «закавыки» и вышло нечто аляповатое и неуклюжее...» — Саме так було рецензовано п’єсу «Циганка Аза». Згодом «заковика» доповнилася іншими, не менш образливими, вигадками. Найбільшого болю драматургові завдавало звинувачення у крадіжках сюжетів. Він надсилав до редакцій часописів листи зі скаргами на несправедливі звинувачення журналістів, але, як і раніше, вони залишалися поза увагою видавців. Останньою краплиною, що підштовхнула Старицького до більш рішучих кроків, стала зловісна стаття «Драматурги-хищники», уривок із якої цитується на початку.
Метою її автора Ізмаїла Александровського було начебто викриття «підступності» українського драматурга. Журналіст переконував читачів, що Михайло Старицький видає переробки за власні оригінальні твори, друкує їх та отримує гонорар, співпрацюючи з агентами з російського драматичного товариства. Крім того, займаючись переписуванням чужих творів, він, як писав Александровський «...не щадит ни живых, ни мертвых», вдається до «крадіжок творів» не лише українських, а й світових письменників. Поряд наводилися назви п’єс, які було навіть не перероблено, а зовсім «украдено», серед яких була й драма «Не судилось» («Не так сталось, як жадалось»), яку аж ніяким чином, на розсуд Александровського, не можна було вважати драмою Михайла Петровича, а тільки «копією» твору М. Л. Кропивницького «Доки сонце зійде, роса очі виїсть». Отже, Старицькому закидали інтелектуальний злочин, за який передбачалася відповідальність перед законом. Факти, що наводив Ізмаїл Александровський, були настільки суперечливі, що жодна з київських газет, навіть відомих жорстоким шовіністичним напрямком, відмовилась її друкувати. І лише петербурзька газета «Петербургские отголоски» погодилася розмістити на власних шпальтах скандальний матеріал.
У Північній столиці події отримали продовження, оскільки, щоб припинити знущання та встановити справедливість, Михайло Старицький подав скаргу до прокуратури Санкт-петербурзького окружного суду. Але розслідування за позовом М. П. Старицького затягнулось. Нарешті 18 листопада 1901 року в Києві відбулося слухання справи за звинуваченням «малоруським» письменником М. П. Старицьким кореспондента газети «Мировые отголоски» І. Александровського у наклепах та злослів’ї. У судовій залі третього громадського відділку зібралися представники української інтелігенції, студентської молоді. Через хворобу Михайло Петрович до суду не з’явився. Інтереси письменника представляла його донька — Людмила Старицька-Черняхівська. Як свідки були присутні Володимир Науменко, Марко Кропивницький, Ольга Косач (Олена Пчілка), Микола Тобілевич (Микола Садовський), Микола Лисенко.
Під час розслідування справи встановили: звинувачення Александровського є безпідставними, збудовані на вигаданих фактах. Позивач довів, що переробки усіх п’єс зроблено лише з дозволу автора, із зазначенням його імені та назви першотвору. На підтвердження того письменник представив дві книги: М. П. Старицький «Малоруський театр». Издание Розсохина 1890 та 1893 років та каталог п’єс членів російського драматичного товариства, в яких значилося: «Ніч під Івана Купала» написано за мотивами «Набросків карандашом» Шабельської, «Крути та не перекручуй» взято із «Перемудрив» Мирного, «За двома зайцями» складено Старицьким та Левицьким, і так далі. Крім усього, Михайло Петрович зазначав прізвище співавтора й на афішах. Захист вперто посилався на каталог п’єс 1887 року, де власні п’єси й переробки Старицького об’єднано під однією назвою — твори, апелював до афіш, на яких не було вказівки на першотекст. У відповідь драматург надав посвідчення «Общества» російських драматичних письменників від 19 листопада 1900 р. Документ підтверджував: Михайло Старицький не раз звертався до комітету «Общества» зі скаргами, що антрепренери та товариства допускають помилки й неточності, супротивні цензурним правилам, коли друкують афіші та заголовки його п’єс, забуваючи вказати прізвище співавтора. Там же йшлося про те, що оригінальні речі та переробки об’єднано в одну категорію — «твори», відповідно до тогочасного уставу (1884 р.), за яким і перші, й другі вважалися власними творами. З 1891 р., за новим порядком, усі переробки за розміром авторської винагороди відносилися до категорії п’єс перекладених. Отже, те, що у каталозі за 1887 рік та на деяких афішах їх видано за власні твори Старицького, не є виною драматурга, як наголошував Александровський. Відповідно не можна казати про неправомірне присвоювання, як не може йти мови й про авторський гонорар, про який теж писалося у статтях.
У результаті суд визнав безпідставність звинувачень письменника в плагіаті, як і те, що напади Александровського мали характер особистої антипатії. Кореспондента було визнано винним. Залишалося визначити розмір покарання, яке могло дорівнювати, відповідно до тодішнього законодавства, від 2-х до 8-ми місяців позбавлення волі. Та, по-перше, беручи до уваги заяву приватного повіреного М. П. Старицького, який оголосив, що письменника не цікавить розмір покарання, оскільки найголовніше для нього — повернення доброго імені, а також, по-друге, врахувавши легковажність (саме легковажність — так писалося в газетах, що висвітлювали процес) підсудного, яку він виявив, друкуючи свої статті, було винесено вирок: позбавлення волі на сім днів та відшкодування витрат на судову справу. Але з боку відповідача надійшла апеляція. Старицькому довелося клопотатися про повторний перегляд справи, що затягнувся на три роки. Але навесні 1904 року ситуація прояснилася, цього разу мало що могло врятувати Александровського від покарання. Саме тому він звернувся до Михайла Петровича з проханням забрати позов, натомість обіцяв надрукувати в київських газетах статті з власними вибаченнями і визнанням помилок щодо оцінки творчості драматурга. Старицький погодився. Журналіст дотримався слова. Старицький нарешті отримав бажаний спокій і повернув собі чесне ім’я. Але вже за кілька тижнів, 27 квітня 1904 року, письменник, стан здоров’я якого погіршувався з кожним днем, помер...
Хоч проблема авторства багатьох творів Старицького завдавала чимало прикрощів драматургу, саме завдяки його старанням український театр отримав твори, постановки яких були найпопулярнішими як за життя драматурга, так і в наші часи... Наприклад, «За двома зайцями».
Ілюстрації з книги: Михайло Старицький. Вибрані твори. Київ, Дніпро, 1971
