Грамотний економіст і політик ліберального штибу Ірина Хакамада днями вирішила відмовитися від політичної діяльності та присвятити себе літературі та викладанню. І хоч із бізнесом, як і з політикою, наразі відносини припинені, в Київ Хакамада прилетіла, щоб провести унікальний майстер-клас «Ай Кі До ділових переговорів». Про російсько-українські газові конфлікти, СОТ і олігархів Ірина Хакамада розповіла «Дню».
— Днями з’явилося повідомлення, що ви вийшли з правої політичної сили, з якою співробітничали, і зробили вибір на користь літературної та викладацької діяльності. Чи не плануєте ви повернутися в бізнес і наскільки це реально в Росії на даному етапі?
— Поки що ні. Мене захопила творчість. Бізнес — це все вже було, а зараз я всерйоз захопилася творчістю — кіно, книги, лекції...
— Коли ми вже заговорили про бізнес, чим, на вашу думку, відрізняється бізнес-середовище в Росії від українського?
— Воно, з одного боку, дуже схоже — все одно правлять балом великі компанії, але, на відміну від України, центр один, і він підім’яв усіх інших, а на Україні все ж таки центрів більше і вони доволі в однаковій конкурентній складовій.
— На чий бік ви зазвичай стаєте, коли між Росією та Україною виникають «газові» війни. Чи можливо уникнути цих конфліктів і якою, на вашу думку, буде в цьому роль нового глави російської держави?
— Частіше за все я встаю на бік України з однієї простої причини: я вважаю, що статус- кво сьогоднішніх кордонів повинен бути непорушним. У XXI сторіччі починати загарбницькі геополітичні ігри — річ небезпечна, не лише для України, але і для Росії — вона може залишитися в ізоляції, тому варто прибрати постімперські комплекси і спробувати налагодити дружні відносини. Поміняти настрій — поміняються і дії. Настрій же наразі не міняється, тому і дії такі. Я вважаю, що за газ з України можна брати ринкову ціну, тільки про це потрібно заздалегідь попереджати, щоб вона готувалася до цього і готувала перехідні переговорні контракти, а не робити це в залежності від настрою. Я вважаю, що втручатися в політичний процес на пострадянському просторі не можна, як це було на Україні в той час, коли йшли вибори. Тому в цьому плані я на боці України.
Але я вважаю, що це питання самої України: йти до НАТО чи не йти. Інша справа, що, якщо вона вирішить йти до НАТО, то вона зараз на даному етапі отримає безліч проблем. Я би зачекала. У даний момент немає політичної стабільності в самій Україні для того, щоб ухвалювати подібні рішення. Це роздовбає саму ж Україну.
Із приходом Медведєва до влади відносини можуть змінитися. Такий тренд може мати місце, але не зараз. Медведєву потрібен час, щоб пристосуватися до своєї нової позиції. Вона для нього досить складна, досвіду величезної політичної боротьби немає. Він, зазвичай, настроєний здебільшого по-європейськи, але він є частиною системи — система його породила, система його може і вбити. Інша справа, що він також може стати гравцем — для цього потрібен час і цей час покаже, захоче він ним стати чи ні. Прогнозувати ж поки що нічого неможливо. Але тренд зараз існує, тому Захід сприйняв на ура Медведєва.
— Чи бояться в Росії протидії України при вступі вашої країни до СОТ?
— Так, бояться. Вона може перешкоджати, накласти вето, з цим і пов’язані побоювання. А Росія прагне вступити до СОТ. Насправді, це в інтересах України, щоб Росія вступила до СОТ. Тому що членство в СОТ означає не лише права, це ще й обов’язки, виконання величезної кількості всіляких правил гри, які забезпечують максимальну свободу торгівлі. Україні це вигідно.
— І з чим, на вашу думку, пов’язані заяви про те, що Росія може заборонити ввезення на свою територію ряду українських товарів?
— Політичний тиск — як це було також із грузинським вином, так само і з молдавським — це все ігрища. Мені здається, що після невдалих експериментів із Грузією та Молдавією це, вірогідно, все ж таки швидше погрози.
— Наскільки на даний момент Росії необхідне членство в СОТ?
— Я вважаю, що необхідне. Я як ліберал вважаю, що будь- яке членство Росії в західному клубі, яке примусить її внаслідок членства виконувати прозорі правила світового ринку, наближаючи Росію до більш прогресивного, в тому числі й політичного, розвитку.
— Ви відомі в Україні як грамотний економіст і політик ліберального штибу. Чи вважаєте ви, що Росії потрібно йти шляхом України в питанні повернення внесків Ощадбанку колишнього СРСР?
— Так, це було частиною моєї президентської кампанії. Лише так можна, по-перше, трохи покаятися, трохи внести соціальну справедливість і фактично повернути борги та довіру до влади. Але я гадаю, що Росія цього не робитиме. Чому? Та дуже просто — тому що народ прийняв нову владу і без цього. Нафта допомагає.
— Наскільки доцільною, з економічного погляду, була дана ініціатива українського уряду, адже багато експертів включають виплати в число причин високої інфляції в країні...
— У нас нічого не повертають, гроші відвалюють у фонд майбутніх поколінь, стерилізують зайву масу, а інфляція страшенна. Найголовніше, щоб це не було голим популізмом. Щоб повернути внески і не посилювати інфляції, можна здійснювати це в різних формах: це може здійснюватися в товарній формі, це може здійснюватися в пільговій іпотеці та придбанні земельних ділянок за іншими зовсім цінами, це може повертатися у вигляді спеціальних рахунків, які дають цю суму грошей, але її витрачати можна не зараз, а пізніше. Можна зробити гарну фінансову схему, не обманюючи людей. Головне — воля та професіоналізм. А якщо це голий популізм, щоб взяти голоси на цьому, а потім під виглядом інфляції все припинити — це черговий обман.
— Як ви ставитеся до російських олігархів узагалі й, зокрема, до тих, кого спіткала незавидна доля? Чи повинна держава, в тому числі й Україна, позбуватися олігархів або все ж таки варто стимулювати їх до співробітництва?
— Я вважаю, що олігархи як явище — це зло. Нічого персонального, нічого особистого: бізнес є бізнес. Влада, політика та бізнес повинні існувати окремо. Олігархія — це переплетіння політичного ресурсу, адміністративного ресурсу та ринкового. Це вбиває ринок і вбиває політику, тому до олігархів я ставлюся погано. А справа Ходорковського все ж таки носила виборчий характер — ув’язнювати потрібно було всіх або нікого. Щоб боротися з олігархією слід займатися не покаранням, — дуже багатьох доведеться карати, — це все вносить лише озлоблення, а варто змінити правила гри, встановити статус- кво. Якби я була президентом Росії — я б сказала: хто що нагріб, гаразд, усім усе нехай залишається, але далі починається конкуренція — і більше до мене ніхто не зайде. І, зрозуміло, що це несправедливо, що в одних буде більше, в інших — менше. Але ті, в кого більше, за те, що вони використали адміністративний ресурс, зможуть заплатити мито. Велике.
— Проте олігархія і політика на даному етапі є нібито нерозривними... Як ви гадаєте, чим в Росії й Україні відрізняються відносини між олігархами та владою?
— Так. Але тут є дві головні конкурентні сили. Олігархи тому й діляться на два табори. А в нас політичної конкуренції немає, тому всі вишикувалися в один ряд. До Володимира Володимировича Путіна.
— На ваш погляд, яким чином можна домогтися того, щоб бізнес був більш соціально направленим і наскільки це можливо в Україні та Росії?
— Звільнити соціальні благодійні витрати — меценатські та спонсорські — від податку, як це відбувається в західноєвропейських країнах. Рокфеллер побудував посеред Нью-Йорка весь цей каток із парками не просто так, ці витрати звільняються від податку. Безліч опікунських рад, до яких входить найбільший бізнес, фінансує на Заході провідні клініки, наукові дослідження, підтримують різні програми не просто так — ці витрати звільняються від податків. Тобто бізнесу це повинно бути ще й вигідно. В Україні не знаю, а в Росії я билася за це 13 років і не домоглася цього, але зараз мені натякнули, що це, в принципі, може бути можливим за Медведєва.
