Те, що на Кіровоградщині найродючіші землі, — факт, визнаний у світі. Високий урожай зернових, зібраних на наших полях, звичайно, є предметом гордості, але чому так вийшло, що овочеві культури витіснені зерновими та олійними. І тепер овочі ми вимушені купувати на ринках за шалено високими цінами? Чому ми годуємо дітей турецькими яблуками? Чому, зрештою, наші національні фрукти поступилися бананам? За відповідями на ці й інші запитання ми звернулися до заступника голови Кіровоградської облдержадміністрації Віктора Демченка, який курирує питання АПК.
— Вікторе Миколайовичу, чому на наших ринках продаються імпортні овочі?
— По-перше, ми знаходимося по сусідству з Миколаївською областю, де природно- кліматичні умови набагато кращі за наші, тому в них менше видатки для вирощування якісних і високої врожайності овочів. Але це абсолютно не означає, що Кіровоградщина не повинна займатися цими напрямками. Тим більше, що все це в нашому регіоні було. Але в минулому земля була в державній власності, а сьогодні вона в приватних руках, і кожний обирає ту діяльність, яка приносить йому найкращі результати. При цьому враховується, що наші землі є найкращими для вирощування зернових культур, кукурудзи, соняшника, сої, рапсу. А овочі — це невелика земельна ділянка, яка вимагає серйозного технічного оснащення та спеціальних знань. А крім того, розв’язання проблеми овочів треба починати з системи їхнього зберігання, особливо в зимовий період. Буквально в останні три місяці ми знайшли підприємця, який зайнявся будівництвом бази для зберігання овочів. Її вже збудовано поблизу селища Нового.
— А де наші колишні овочеві бази?
— Там, де й більшість інших підприємств. Так історично склалося, що в перехідний період від однієї формації до іншої держава багато чого втратила, а нового створити не зуміла. Нині для забезпечення області овочами ми визначили чотири пріоритетні напрямки розвитку, в тому числі впровадження краплинного зрошування. У області розроблено ряд програм. Одна з них — фінансова підтримка сільгоспвиробників. Вона виражається в здешевленні кредитних ресурсів. Виходить, що на рівні держави облікова ставка НБУ становить 12%, а на рівні області ми пропонуємо 5%, і такі кошти повинні бути закладені в кожному районі. У результаті виходить, що аграрій, вигравши конкурс на краплинне зрошування овочів, матиме нульову ставку за кредитом. Гадаю, що це вагомий аргумент на користь подібних проектів. Люди, які виявили бажання цим зайнятися вже є, і восени цього року в нас з’являться овочі, вирощені на землях Кіровоградщини.
— Але це ж починається не з нуля? Щось вже вирощують? Де корейці, які забезпечували нас цибулею?
— Вони є. Цибулю вирощують в Кіровоградському районі, в Ольшанському. Щоправда, не так багато, як раніше. Проблема та ж — зберігання. Це фінансовий витратний процес, який не може дозволити собі окремо взятий виробник овочів.
— Де наші сади?
— Є в нас сади.
— А де яблука? Немає консервних заводів?
— Абсолютно правильно. Коли розроблялася програма розвитку садівництва та виноградарства, чомусь не було враховано проблеми реалізації (або переробки) плодів. А грамотна реалізація — це 70% успіху.
Наведу деякі цифри. Ми плануємо зібрати близько 400 тисяч тонн зернят соняшника. Потужності регіону дозволяють переробити 520 тисяч. Цукровий буряк, відповідно, 540 тисяч тонн і 550 тисяч. Продовольче зерно — 850 тисяч тонн і 100 тисяч, але нам вистачає. Соя — 85 тисяч тон отримаємо, і 100 тисяч тонн зможемо переробити завдяки новому заводу. У цій таблиці немає кукурудзи, немає молока, тому що з переробкою цієї продукції в нас є проблеми, які можна вирішити, причому найближчим часом. А щодо плодоовочевої продукції — напевно, ще не прийшов час для серйозного інвестора, який зайнявся б будівництвом заводу. Це ніша, яку потрібно заповнювати. Запевняю вас, що ми всіляко підтримаємо ініціативу з будівництва будь-якого підприємства, яке, не завдаючи екологічної шкоди, перероблятиме продукцію, вирощену на території області.
— Тобто проблема переробки продукції не є суто кіровоградською?
— Ні, безумовно. Звикли ми критикувати Кіровоградщину. Ми, між іншим, до торішньої засухи посіли друге в Україні місце з виробництва сільгосппродукції на душу населення. Це про багато що свідчить.
Політика регіону не може різнитися від політики держави, а економіка — тим більше. Якщо сьогодні вигідно сіяти рапс, його сіятимуть. На жаль, переробка його в Україні не здійснюється на достатньому рівні, але цю проблему, я гадаю, держава вирішить. І не варто побоюватися, що всі поля найближчим часом будуть засіяні рапсом, тому що його закупівельна ціна досить висока. Економіка все врегулює. Вона, як жінка: любить ласкаве до себе відношення і здатна вирішити найскладніші проблеми.
— Виходить, що держава віддала бажаючим землю й сказала: «Беріть, вирощуйте що-небудь, збагачуйтеся, нам від вас нічого не потрібно». А зобов’язати вирощувати певну культуру на певній площі не пробували?
— Я не згоден із такою позицією. Держава повинна економічними важелями впливати на виробництво того чи іншого виду продукції. Певною мірою я згоден із тим, що на ті чи інші види продукції може бути введено певні обмеження. Але якщо чогось не вистачає, то причина в недосконалості нашого законодавства в плані стимуляції сільгоспвиробника з вирощування певного виду продукції.
Узагалі, проблему потрібно формулювати інакше: куди реалізувати продукцію. Питання виробництва продукції зніметься з порядку денного протягом найближчих трьох років. Сьогодні в нас немає проблем із зерном, соняшником, горохом, ні з чим. Залишилася проблема з овочами. Тому через ті стимулюючі чинники, про які я говорив, питання повинне регулюватися. Нікого не варто примушувати, ринок сам розставить акценти і визначить пріоритети.
— Ми ж не стали їсти менше. Раніше вирощували більше і все реалізовувалося.
— Ми створюємо абсолютно нову систему управління аграрним комплексом держави. Зрозуміло, що при створенні чогось нового виникають певні проблеми. Одну з проблем ми сьогодні бачимо і з вами обговорюємо. Впевнений, що вже наступного року ми думатимемо, куди реалізувати вирощені в достатній кількості овочі.
Головна проблема ринку — збут продукції. На мій погляд, сьогодні є величезна проблема, пов’язана з введенням квоти на експорт зерна. В області близько 140 тисяч тонн продовольчої пшениці. З урахуванням корму й інших культур ми маємо запаси близько півмільйона тонн. Я вважаю, що заборона експортувати цю продукцію завдає величезної шкоди сільгоспвиробникам і державі, оскільки ми втрачаємо нашу нішу з поставок зерна за кордон. А подібна ніша незайнятою не залишиться. Начебто добру справу зробили, залишили зерно в Україні, знизили трохи ціну на внутрішньому ринку, але втратили колосальні кошти, які держава повинна повертати сільгоспвиробникам.
Запевняю, що восени в нас буде проблема. Якщо соняшник, рапс, кукурудзу ми реалізовуємо, то що робитимемо з пшеницею, я не знаю. Саме тому я категорично проти ручного регулювання економіки.
— Для чого існує Міністерство АПК? Щоб створювати перешкоди сільгоспвиробникам?
— Воно називається Міністерством аграрної політики та здійснює державну політику в галузі сільського господарства. Я завжди говорю, що й міністерство, і наше управління агропромислового розвитку не сіє і не прибирає, а займається розробкою стратегії концепції розвитку аграрного сектора економіки. А сюди в останню чергу входить «сіяти та збирати врожай». Ми повинні створювати модель цього сектора, щоб людям було комфортно: була робота, заробіток, розвивалася соціальна структура сільського господарства, комунальна й інше. У ідеалі це виглядає так: ми повинні зробити максимальну кількість продукції, переробити її на території області, щоб мати на внутрішньому ринку власні продукти харчування, при цьому забезпечити людей роботою, забезпечити податки від цієї діяльності. Чиновника не повинні помічати, повинні помічати позитивні зсуви від його діяльності.
— Хто ж все ж таки створює перешкоди для аграріїв? Кого мають на увазі, коли говорять «держава не врегулювала» або «незавершене законодавство»?
— Я би не хотів і, напевно, не маю права говорити сьогодні про конкретних людях. Скажу так — політична ситуація. Можливо, формування політичного бомонду сьогодні не є довершеним.
Це черговий етап в історії нашої країни, і не потрібно робити з цього трагедії. Ми переживали багато чого, але нація збереглася, і вона має своє бачення подальшого розвитку. Пройде якийсь час і все стабілізується.
