Те, що нині відбувається в Україні, називають стабільною нестабільністю. Українці хронічно не впевнені у завтрашньому дні, не довіряють владі, багато хто за сприятливих умов виїхав би жити й працювати за межі держави. Схоже на те, що майже нікому немає справи до майбутнього країни, слово «патріотизм» стало неактуальним, і всі поголовно розчаровані життям. Але й навіть за таких умов є люди, які в нашому негативі бачать плюси та можливості для конструктивних змін. Один із них — голова Міжнародного інституту менеджменту (Київ) та Міжнародного центру перспективних досліджень, відомий вчений і консультант з питань бізнесу та міжнародних відносин у понад 70 країнах, іноземний член Академії наук України та член Ради Всесвітньої академії мистецтв і науки, громадянин Швейцарії родом з України, який понад 20 років працює для нашої країни, Богдан ГАВРИЛИШИН. 26 травня відбудеться презентація третього видання його книжки «До ефективних суспільств. Дороговкази в майбутнє», в якій автор «стисло виклав аналіз того, де ми перебували, як ми туди прийшли, а також окремі пропозиції щодо можливих напрямів розвитку до ефективніших суспільств». На чому грунтується його оптимізм з приводу майбутнього України, відомий економіст розповів «Дню».
— Богдане Дмитровичу, як би ви оцінили стан, в якому перебуває сучасна Україна? Що є доброго в такому становищі та, взагалі, від якого часу вести відлік — від помаранчевої революції?
— Помаранчева революція була унікальною подією не тільки в історії українського народу, а й в історії цілого світу. Насправді рідко були революції мирні, де вимоги людей були на такій високій моральній планці. Люди хотіли тільки правди й свободи. І те, в якому настрої це відбувалося, показало певний характер нашого народу — коли стрічали своїх опонентів не камінням, а квітами, так само як декорували квітами охоронців. І співали... Для українців характерно, що вони вміють зберігати життєрадісність в надзвичайно складних ситуаціях. Як подумати, що наш народ прожив, навіть в минулому столітті... а він ще й зберіг життєрадісність, мирність, братерство і взаємодопомогу. Коли відбувалась Французька революція, то там не було того братерства — вони стинали одне одному голови. Тоді ж Україна справді була епіцентром уваги цілого світу. Я знаю, бо був і на Майдані, й за кордоном. Одначе вже під час самої революції поганим було те, що люди, які стали лідерами революції, почали забагато обіцяти. Наприклад, п’ять мільйонів робочих місць за п’ять років; що візьмемо всіх, хто фальшував вибори, в тюрму, ну й багато іншого. Люди ж цього не вимагали... І тому зараз ми бачимо дегресію нашого політичного життя, як і економічного, що дуже вже відчувається. Це є розчаруванням для людей і втратою довіри до політичних лідерів. Основна причина — конфлікти між союзниками через змагання зберегтися при владі чи стати президентом. Ці речі дуже розчаровують...
— Нині багато експертів говорять, що в суспільстві високий рівень протестних настроїв. На вашу думку, вони можуть вилитися у щось позитивне чи це буде деструктивною активністю?
— Теперішній політичний та економічний стан України є дуже поганим, але перспективи, якщо взяти на середній строк 8 — 10 років, є добрими. Себто ця криза ще більше переконає людей, що нам потрібна політична еліта, якої в нас немає. Бо в значній мірі при владі залишилася стара номенклатура і бюрократія.
Частково це сталося через Рух, який раніше розбився на багато різних рухів: замість того щоб мати одного кандидата на президентські вибори, їх було, здається, семеро... Україна не мала досвіду керувати країною, бо досвід за радянських часів був дуже незначним і невідповідним. Нині люди усвідомлюють, що в нашій політиці є забагато політиків, багато є таких, що хочуть набити свої кишені, й тільки деякі хочуть робити добро для суспільства. Але вони — в меншості й не мають серйозного впливу. Гамаю, криза доведе до того, що довіра до влади буде ще меншою і більше буде думок, що в політику мусять іти нові люди, на яких немає перевантаження радянського досвіду, хоча дещо з нього було б варто зберегти: охорону здоров’я, систему науки чи освіти — це були добрі речі. Але як поводитися, як ставитися до своєї країни, мови, культури, світу — не було жодного належного досвіту. Тепер люди підростають: я спілкуюся з людьми із різних середовищ і різного віку та бачу це. Особливо мене цікавлять люди від 20 до 35 років, і я бачу, що вони вже знають мови. Уявіть собі: жоден з трьох останніх президентів України не знає англійської мови! Теж — із прем’єр-міністрами: тільки один Євген Марчук знав її. Я був присутній на спілкуванні наших високопосадовців, коли вони мали зустрічі з головами держав, і бачив, як це незручно, тим більше, що в нас були жахливі перекладачі. Неможливо встановити контакт з людиною, з якою не можете напряму поспілкуватися. В молоді вже нема ілюзій про так званий цивілізований світ (також я вважаю, що в нас є багато речей, яких у тому всіті ніколи не було й які ми можемо привнести в той цивілізований світ). Я кажу про молодих людей, які спілкуються сучасними методами, мають мережу знайомств, і вони вже хочуть іти у владу, аби служити суспільству. Паростки тої еліти є, але нині, якщо хтось хоче поодиноко прийти в політику, його втягують в те багно... Нам потрібно мати критичну масу, яка би була справжньою елітою. Це забере трохи часу. Тому найкраща для нас перспектива — середньострокова. Нам потрібні нові партії, бо з тих, що ми маємо, дуже мало мають справжні програми дії. Нам потрібно п’ять — сім справжніх партій, справжніх соціалістів і справжніх консерваторів, щоб був баланс. Але — з нормальними програмами. Це мають бути партії не кишенькові, не якоїсь людини, а партії програм.
— Кого із молодих політиків ви могли б виділити, кого б хотіли бачити у владі?
— Мені незручно їх називати, але вони є. Я, коли приїхав в Україну 1988 року, встановив собі два правила поведінки. По-перше, я ніколи не буду заробляти грошей в Україні, й донині все, що я роблю, все самостійно фінансую — чи то офіс, чи квартиру, чи помічників, чи подорожі. Тепер я знаю, що якби я не захотів бути таким майже «святим», я міг би привабити в Україну дуже багато інвестицій, бо в мене були бодай сотні колишніх випускників із інституту в Женеві, які були головами величезних підприємств на багатьох континентах. Можу навести приклад: коли я творив Міжнародний інституту менеджменту і написав не до всіх їх, а тільки до 25 про це, я нічого не просив. Вони ж відгукнулися і запитали, чи можна якось допомогти... По-друге, я вирішив, що в Україні ніколи не буду балотуватись. Я думав, що тільки люди, які жили весь час тут, мають іти у владу. Це було теж не дуже мудро, бо, як ми бачили з досвіду деяких балтійських країн, добре, якщо хтось, хто побачив той світ, є у країні при владі. А мені пропонували у 1991 році... Тому, не називаючи імен, я чекаю на те, щоб з’явилася достатня кількість таких молодих політиків, які думатимуть про державу, щоб вони могли домінувати у Верховній Раді й уряді. Я вірю, що такий час прийде.
— Ви говорите, що у владу мають прийти люди освічені. А як би ви оцінили стан нашої вищої освіти? Наскільки мені відомо, вам імпонує система навчання і виховання молоді в Острозькій академії...
— Нам потрібні добрі фахівці як в природничих, так і в гуманітарних й соціальних науках. Я знаю, що, окрім того, що в Острозькій академії справді дістають добру освіту, там є ще той дух, який колись панував в університетах: коли там є інше спілкування, коли там виховуються патріоти Батьківщини. Це — середовище, де патріотизм стає для студентів більш зрозумілим. Це має бути характеристикою еліти — патріотизм. Я не кажу про шовінізм чи крайній націоналізм, бо ми є плюроетнічна держава, і ми такою залишимося. Треба толерантно ставитися до інших культур і мов, але треба й щоб корінний народ знав свою мову і культуру, так само треба, щоб етнічні меншини знали державну мову і, зберігаючи свою культуру, були інтегрованими в культурне, соціальне та політичне життя України.
— На вашу думку, яка роль ЗМІ в тому, щоб серед українського народу дозрівала критична маса?
— Нинішні ЗМІ є замало конструктивними, а деякі є дуже деструктивними. Насамперед я маю на увазі телебачення — ці політичні цирки, що відбуваються на дебатах. Бо що робиться? Робиться ампліфікація яких-небудь суспільних різниць чи конфліктів. Це так само, як під’юджують до конфліктів між Сходом і Заходом. А я знаю людей, наприклад, професора з російським прізвищем, котрий мешкає в Луганську, який чудово володіє українською мовою, і йому дуже цікавим є Івано-Франківськ, де виникла нова літературна школа... Як послухати тих людей на телебаченні, то бачимо, що це люди з іншого світу. На телебаченні є забагато того. Критика потрібна, але замало конструктивізму. Також у статтях часом забагато аналізу, чому є щось погано, а замало позитивізму. Я кілька днів тому був на прес-конференції в Женеві, бо там був наш президент і говорив про те, яким нині є потенціал нашої країни, які є перспективи. Бачте: можна говорити правду, в якій — дати місце для конструктивізму, тому що треба зберігати віру людей в те, що Україна може стати кращою. Тоді легше буде цій новій еліті виникнути — люди повірять, що це може статися. А коли люди вірять, тоді це стається. Преса у нас є дуже вільною, критикують президента чи прем’єра як хочуть, журналістів не вбивають і немає «темників». Чудово! Хоча є зловживання, але це не тільки наша хвороба. У світі — теж. Якщо, наприклад, слухати «Євроновини», то про що чуєш? Катастрофи, скандали і так далі. Такі ж продукуються фільми — з криміналом. Забагато негативу. Якщо дивитися на це все, то виглядає, ніби це — норма, бо ЗМІ встановляють норму... Це недобре.
— Наприклад, нині всі ЗМІ говорять про скандал з Луценком. Це нормально — так багато уваги приділяти цьому випадку в аеропорту?
— Сказати суспільству — нормально. Але питання, скільки про це говорити і яка користь з того. Гадаю, якщо він зробив щось погано — потрібна сильна санкція, але тільки якщо повідомляти людям достовірну інформацію та говорити по суті. І — досить. Санкція потрібна, бо якщо міністр може брехати чи неправильно поводитися, то це зможе робити кожен міліціянт чи людина в міністерстві. Але я вірю, що там є порядні люди, як і всюди в Україні. Можу навести приклад зі свого життя. Деяким студентам я давав стипендію, я деяким — безпроцентову позику, приміром, на навчання. І це не було зроблено з норатем. Коли приходив час віддавати гроші, моя помічниця не ганялася за ними, аби вони повернули кошти. Був лише єдиний випадок, коли незнайома дівчина попросила грошей на адвоката для свого брата і зникла, отримавши гроші. А я мав справу із сотнями... Тобто в Україні є люди, з якими можна мати справу.
— У нас є порядні та професійні люди, і це — великий капітал. А на що ще Україні потрібно ставити, аби розвиватися, а не йти крок — уперед, два — назад?
— Нам потрібно мати чітку економічну політику, особливо в хліборобстві, бо це — одне з наших найбільших багатств для світу. В нас такий чорнозем, що ми можемо продукувати у три рази більше зерна, ніж продукує світ. А світ дедалі більше буде голодний на пшеницю, бо коли добробут росте, тоді люди переходять на пшеницю. Ми ж досі не маємо мудрої політики. По-друге, — не субсидувати підприємства минулого, але субсидувати підприємства майбутнього: у нас є авіація, розвинута космічна галузь, є кібернетика, є величезні потужності для розвитку інформаційних технологій. А найважливіше — провадити мудру політику щодо енергоносіїв. Ми би могли дуже легко за три роки зменшити вживання, наприклад, газу — бодай на 40% і не мусили б купувати 70 мільярдів кубометрів газу на рік. Ми самі продукуємо 20 мільярдів, і якщо збільшити видобуток в Україні (а це можливо) і видобувати ще стільки ж, ми могли б навіть газ експортувати. Ця проблема торкає всі інші сектори... І ще потрібно, щоб було більше роботи, а менше балачок про Євросоюз. Нам важливо, щоб ми були кваліфіковані згідно із копенгагськими критеріями: нам треба піднести ефективність економіки, підняти соціальні стандарти — ми тоді були б абсолютно нормальною державою і мали вільний ринок із ЄС. Навіть якби з якихось причин й не ставали членом ЄС.
— І все це можливо, на вашу думку, за середньострокову перспективу — вісім — десять років?
— На мою думку, нам потрібно пройти ще дві серії виборів, бо в державі ще немає тієї критичною маси, яка змінить країну. Я не вірю, що Верховна Рада вже аж так зміниться за наступні вибори чи відбудуться великі зрушення, коли Україна обере наступного президента.. Але для життя країни це не є довгий період. Важливо ще й зберігати віру й упевненість у те, що все зміниться, щоб людям, які є кваліфіковані й які готові піти в політику, повторюю, було б легше це зробити.
