Подеколи виникає відчуття, що історична свідомість і політична кон’юнктура — речі нероздільні, як «сіамські близнюки», що поставити правду історії та мораль на місце цинічно зрозумілої «політичної доцільності», на догоду якої тенденційно тлумачаться факти, події, драми і трагічні колізії минулих десятиліть, минулих століть — це романтична, ледве не маниловська мрія, не більше. Але тих, хто думає виключно про «державні» (читай — імперські) інтереси обожнюваної наддержави (реально — про своє особливе місце в закритій і репресивній системі влади, що конструюється), тих, хто мислить тоталітарно — міфологічними абстракціями — не обходять долі мільйонів людей, по-звірячому закатованих. Якщо подібні лиходійства свого часу організував, благословив і освятив сам Вождь усіх народів (і до того ж, дохідливо пояснив, навіщо вони були необхідні) — то це вже аж ніяк не лиходійство, як слід визнати з позицій вічної людської моральності, а «сувора історична необхідність». І терор голодом, продумано і свідомо застосований вождем і його сатрапами проти українців у 1932 —1933 роках, — це зовсім не геноцид української нації, а «жорсткі, але вимушені заходи», викликані «невблаганною логікою класової боротьби».
І все частіше лунають роздратовані голоси: ну скільки можна писати, говорити, ставити вистави та випускати фільми про Голодомор? Це, мовляв, тільки відволікає від сьогоднішніх тривожних проблем... Емоційно зрозуміти тих, хто заявляє так, загалом можна, як можна зрозуміти вередливу дитину, яку дорослі змушують дивитися тяжкий, трагічний фільм, а їй хочеться «мультиків» (припустімо, що в такій позиції немає цинічного злого наміру). Але якщо по суті, то необхідно жорстко спитати: а що, невже майбутнім трагедіям, які можуть вирости з сьогоднішніх проблем, можна запобігти, не збагнувши й не засвоївши страшні уроки трагедій минулого? І хіба всі факти, документи, свідчення очевидців, жертв і катів геноциду стали відомі суспільству?
Багато опубліковано, проте не проаналізовано, не осмислено, не стало частиною нашої свідомості. У нас мова піде про вражаючий історичний документ (уперше оприлюднений лише 1995 року), де йдеться про страшні події того ж 1933 року, що відбувалися не на власне українській землі, а поряд, по сусідству, в Російській Федерації, на Дону (це, за адміністративним розподілом тих років, — територія Північно-Кавказького краю). А особливу цінність цьому свідченню додає прізвище автора-очевидця; це — Михайло Шолохов, всесвітньо відомий письменник, автор знаменитого роману-епопеї «Тихий Дон», в майбутньому — нобелівський лауреат. А тоді — прямий, безпосередній свідок масових репресій, звірств і голоду на Донській землі. А також — прізвище адресата — Сталін. Саме йому в Кремль, у Москву були надіслані два великі листи Шолохова: від 4 квітня і від 16 квітня 1933 року, де прославлений донський художник слова з властивою йому жорстокою правдивістю розповів тиранові про ті пекельні жахи, що коїлися довкола. Саме ці два надзвичайно цікаві листи (кожний за обсягом — як велика стаття) і стануть предметом нашого розгляду.
Але спершу — три короткі вступні зауваження. Перше: Шолохов (хоч і пом’якшивши барви, як визнають сучасні історики) намалював страшну картину терору, знущань, фактично — геноциду козацтва. Це важливо підкреслити, оскільки його порівняння з Голодомором-геноцидом 1932 — 1933 років в Україні дозволяє зробити справді повчальні висновки, особливо зважаючи на твердження офіційних російських істориків, котрі категорично заперечують кваліфікації Великого Голоду в Україні як геноциду на тій підставі, що в регіонах Росії (зокрема, на Дону) також був голод. Так, був — і про це сильно і страшно пише Шолохов. Але цей голод, штучно організований (як і в Україні), мав усі риси «геноциду, що точечно» направляється проти певного субетносу російського народу — донського козацтва. А факт цього геноциду (очевидний для кожного, хто уважно ознайомиться з листами Шолохова) не лише не спростовує, але, навпаки, дає додаткові аргументи на користь саме геноцидного характеру «терору кулею», «терору холодом» і «терору голодом» в обох випадках. Адже «почерк» тирана і там, і тут схожий, сталінський (хоч є і відмінності, про що нижче). По-друге, при всьому цьому Шолохов не зрікався «ідеалів» більшовизму, вірив у них — звідси його звернення саме до Сталіна з наївною надією на «підтримку» Вождя. І, по-третє, мова піде про відповідь Генсека ЦК ВКП(б), про те, якою виявилася ця підтримка... Це також дуже цікавий і повчальний момент.
Отже, слово Шолохову. Перший із листів починається так: «Товаришу Сталін! Вешенський район (як відомо, рідний для письменника, І. С.), разом із багатьма іншими районами Північно-Кавказького краю, не виконав плану хлібозаготівлі й не засипав насіння. У цьому районі, як і в інших районах, зараз умирають від голоду колгоспники й одноосібники; дорослі й діти пухнуть і харчуються всім, чим не слід людині харчуватися, починаючи з падалі й закінчуючи дубовою корою і всіляким болотяним корінням». У чому ж, на думку Шолохова, полягали причини, «через які 99% трудящого населення терплять таке страшне лихо»?
«Зовнішня» відповідь, яка буцімто лежить на поверхні та яку дає Шолохов, — зловживання донського крайового керівництва, яке, звинувачуючи районну владу (зокрема, вешенську) у «злісному зменшенні врожайності», встановили такий план зерноздачі, який, по суті, означав голодну смерть для селян — бо такі норми хлібозаготівлі фактично призводили до повного вилучення хліба та всього продовольства у людей. Обвинувачення місцевої, крайової влади у свавіллі виглядає сьогодні, ясна річ, короткозорим, якщо не наївним, але пригадаймо, хто був адресатом Шолоховського листа... Сучасний підготовлений читач зуміє, втім, за цим «свавіллям» побачити саме систему влади. Влади тиранічної, безпощадної, готової на все.
«Особливі вповноважені», «надзвичайні представники» крайкому Овчинников, Шарапов і подібні до них, які прибули до рідної станиці Шолохова у середині грудня 1932 року, керувалися установкою: «Хліб треба взяти за будь-яку ціну! Тиснутимемо так, що кров бризне! Дров наламати, але хліб узяти!» Шолохов розповідає про те, що відбулося далі: «Почалися масові обшуки (що проводилися зазвичай ночами) з вилученням усього виявленого хліба... Установка особливого уповноваженого Овчинникова «дров наламати, але хліб взяти» була підхоплена крайовою газетою, яка дала «шапку»: «Будь-якою ціною, будь-якими засобами виконати план хлібозаготівлі й засипати насіння!» Після від’їзду Овчинникова до сусіднього району, — продовжує Шолохов, — «роботою почав керувати Шарапов. Ось установки, які він давав уповноваженим райкому, командирам агітколон, усім, хто заготовляв хліб: «Не дають хліб, не відкривають ям із зерном — оштрафуй господарств 10—15, забери у них усе майно до останнього зерна, картоплю, інвентар, викинь із хат, аби гади подихали на вулиці! А за дві години, якщо не буде зламу, знову скликай збори і знову викидай на мороз господарств десять. І так — доки всі не здадуться». І далі: «Виключення з партії, арешт і голод загрожували кожному комуністові, котрий не виявляв достатньої активності щодо застосування репресій, позаяк у розумінні Овчинникова й Шарапова лише ці методи мали давати хліб. І більшість тероризованих комуністів утратили почуття міри в застосуванні репресій. Колгоспами широкою хвилею покотилися перегини. Власне, те, що застосовувалося під час допитів і обшуків, ніяк не можна назвати перегинами; людей катували, як за часів середньовіччя, і не тільки катували в «комітетах», перетворених буквально на катівні, але і знущалися над тими, кого катували... За нездачу колгоспники виселялися з хат, їхнє майно роздавалося або розпродувалося. Я бачив таке, чого не можна забути до смерті, тов. Сталін: в одному хуторі вночі, на лютому вітрі, на морозі, коли навіть собаки ховаються від холоду, сім’ї викинутих із хат розпалювали у провулках багаття й сиділи біля вогню. Дітей загортали у лахміття і клали на підталу від вогню землю. Суцільний дитячий крик стояв над провулками. Та хіба ж можна так знущатися над людьми?» А ось як реагував на цю трагедію другий секретар крайкому Зімін, котрий приїхав до Вешенської. Дізнавшись, що козаки, які виселяються, ночують де доведеться, партійний чиновник мовив: «А повинні ночувати не в родичів, не у приміщеннях, а на вулиці!» Після цього у районі взяли лінію ще крутішу. І виселені почали замерзати», — пише Шолохов. І продовжує: «Кількість замерзлих не встановлена, оскільки цією статистикою ніхто не цікавився і не цікавиться; точнісінько так само, як ніхто не цікавиться кількістю померлих від голоду. Безперечно одне: чимало дорослих і «квітів життя» після двомісячної зимівлі на вулиці, після ночівлі на снігу підуть із цього життя разом з останнім снігом. А ті, які залишаться серед живих, будуть напівкаліками». Вже виразно видно моменти геноциду...
Потім письменник перераховує способи, за допомогою яких «вибивалися» спущені згори планові показники: масове побиття колгоспників та одноосібників, «саджання» допитуваного на розжарену плиту, імітування розстрілів (дуже натуральне). Вливання насильно в рот води, змішаної з салом, пшеницею та гасом тощо. «З 50000 населення голодує аж ніяк не менше 49000», — пише Шолохов. І далі: «Слів немає, не всі перемруть навіть у тому випадку, якщо держава зовсім нічого не дасть. Деякі сім’ї живуть без хліба на водяних горіхах і не падали з самого грудня місяця (1932 р. — І. С.). А таких «деяких» якраз більшість. Наразі на правобережжі Дону з’явилися ховрахи, і багато хто рішуче «ожив»: їдять ховрахів, варених і смажених, на скотомогильники за падаллю не ходять, а нещодавно пожирали не лише свіжу падаль, але і пристрелених сапних коней, і собак, і кішок, і навіть виварену на салотопці, позбавлену будь-якої поживності падаль...» Закінчуються страшні листи Шолохова (і зараз, за сім із половиною десятиліть, їх неможливо читати байдуже) відчайдушним закликом до Господаря: «Обійти мовчанням те, що протягом трьох місяців коїлося у Вешенському та Верхньо-Донському районах, не можна. Лише на Вас надія».
І Сталін «виправдав» надію. Він надіслав письменнику жорстку, як удар батога, і наскрізь брехливу відповідь. Наведемо її повністю, бо цей текст чудово характеризує людську суть Вождя і політичну суть його режиму. «6 травня 1933 р. Дорогий тов. Шолохов! Обидва Ваші листи отримані, як Вам відомо. Допомогу, якої вимагали, надано вже. Для розбору справи прибуде до Вас, до Вешенського району, т. Шкірятов (вірний «ланцюговий пес» Сталіна. — І. С.), якому, дуже прошу Вас, надати допомогу.
Це так. Але це не все, т. Шолохов. Річ у тім, що Ваші листи справляють дещо однобоке враження. Про це я хочу написати Вам кілька слів. Я подякував Вам за листи, оскільки вони розкривають болячку нашої партійно-радянської роботи (дивовижно: називати умисно спровокований голод «болячкою»! — І. С.), розкривають те, як інколи наші працівники, бажаючи приборкувати ворога, б’ють ненавмисно по друзях і докочуються до садизму. Але це не означає, що я в усьому згодний із Вами. Ви бачите один бік, бачите непогано. Але це лише один бік справи. Аби не помилитися в політиці (Ваші листи — не белетристика, а суцільна політика), треба побачити, треба вміти бачити й інший бік. А інший бік полягає в тому, що шановані хлібороби вашого району (і не тільки вашого району) проводили «італійку» (саботаж!) і не проти були залишити робітників, Червону армію — без хліба. Той факт, що саботаж був тихий і зовні невинний (без крові), — цей факт не змінює того, що шановані хлібороби, по суті, вели «тиху» війну з Радянською владою. Війну на змор, дорогий тов. Шолохов...
Звісно, ця обставина жодним чином не може виправдати ті неподобства, які були допущені, як запевняєте Ви, нашими працівниками. І винні в цих неподобствах мають бути належно покарані. Але все ж зрозуміло, як божий день, що шановані хлібороби не такі вже й невинні люди, як це могло б здатися здалеку. Ну, всього найкращого і тисну Вашу руку. Ваш Й. Сталін».
І це писалося про тих «хліборобів», у яких відібрали й без того жебрацьку норму хліба, прирікаючи людей на голодну смерть. Чи потрібні тут якісь коментарі? І чи можна переконливіше засвідчити, що в листах Шолохова йшлося, по суті, аж ніяк не про «зловживання місцевої влади», як вважав (або примусив себе повірити) письменник, а про чудово сплановану кампанію терору. Терору, санкціонованого на найвищому рівні. Вражає ще й те, що «захисники» Вождя і в нас, і в Росії досі повторюють фактично ті самі, так би мовити, аргументи, до яких вдавався Сталін у травні 1933 року. Нічого нового...
У Російській Федерації Сталін — практично на офіційному рівні — визнаний «ефективним державним менеджером». Отже, не може йтися про адекватну кваліфікацію його політики 1933 року (підкреслимо: стосовно Росії, одного з її регіонів — Дону! А ця політика містить низку явних елементів геноциду — звичайно, не проти всього російського народу — це було неможливо, — але проти одного з його яскравих і своєрідних субетносів, козацтва Донського і, додамо, Кубанського, у своїй більшості етнічно українського). Отже, тут наявне прагнення виправдати, обілити лиходійства тирана, принаймні «пояснити» його дії.
Але це справа Росії, її політиків та істориків. Наша, українців, справа — наполегливо ставити крапки над «і» й доводити цивілізованому світу аргументи, що дозволяють кваліфікувати голодомор 1932 — 1933 років саме як геноцид, провести типологічний аналіз спільного та відмінного у практиці «терору голодом» власне в Україні, на Дону й на Кубані (це складна наукова проблема). Звернімо лишень увагу на одну обставину: якщо офіційна влада і наука Росії не дає поки належної оцінки терору проти своїх співгромадян — то що й казати про Україну?
