5 квітня 1710 р. в Бендерах, у присутності старшини, Гордієнкових запорожців та посланців від запорожців з Олешок, Пилипа Орлика обрано на гетьмана. Вже не вперше гетьмана обирали тоді, коли вже був призначений інший — Скоропадський. Таке часто траплялося в Україні під час сутичок доби Руїни 1660—70 х років. Проте ніколи ще не обирали гетьмана за кордоном. А головне: уперше новообраний гетьман укладав зі своїми виборцями офіційну угоду, де були чітко зазначені умови, на яких він перебирав владу. В українській історіографії цей документ шанобливо, хоча й не зовсім точно, називали «Бендерською конституцією».
Побудований на зразок pacta conventa — угод, що їх польська шляхта укладала зі своїми виборними королями, український документ, пишномовно названий «Пакти і Конституції прав й вольностей Війська Запорозького (Pacta et Constitutiones Legum Liberatatumgue Exersitus Zaporoviensis), складався з 16-ти статей, дуже різних за обсягом і значенням, які стосувалися переважно практичної політики, а не принципів. Проте за цими умовами стояли політичні погляди та інтереси не лише мазепинських емігрантів, а й багатьох їхніх однодумців, що залишилися в Україні. Цей документ, складений невеличкою групою дисидентів-вигнанців, зовсім не був звичайною теоретичною вправою чи намаганням видати бажане за дійсне. На той час, коли Pacta et Constitutiones були укладені, уже йшли приготування до нового походу проти царя. Таким чином, «Бендерська конституція» показувала, які зміни мазепинці сподівалися запровадити після повернення на Батьківщину.
Pacta et Constitutiones починаються з короткого огляду історії «народу бойового стародавнього козацького». Колись цей народ був могутній, загрожував навіть «Східній державі» (Візантії), але через гріхи свої потрапив під панування Польщі. Заради пригнобленої віри «славної пам’яті Богдан Хмельницький» підняв повстання проти поляків і, з тієї самої причини, прийняв зверхність Москви. Але царі прагнули знищити традиційні права та вольності козаків, отож Мазепа, «поставши правдою та ревністю за цілість Вітчизни», спробував зарадити лиху, порвавши з Москвою й уклавши союз зі шведами. Щоб завершити його справу, Військо Запорізьке обрало своїм гетьманом Пилипа Орлика.
Деякі історики вважали, що статті зібрані без жодного логічного впорядкування. Але детальніше вивчення документа показує, що 16 пунктів чітко розбиваються на чотири логічні категорії.
I. ПИТАННЯ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ УКРАЇНИ ЗАГАЛОМ (СТАТТІ 1-3)
У статті першій стверджується, що православ’я, заради якого Хмельницький прийняв московське заступництво (цей пункт неодноразово повторюється), має бути в країні панівною релігією. Жодна інша віра, особливо юдаїзм, не допускатиметься. Бажання порвати з Москвою підкреслювалося рекомендацією: аби піднести престиж Київського митрополита й усунути московський вплив, українці мають знову прийняти владу Константинопольського патріарха, оскільки «звитяжний народ козацький був просвічений у столиці апостольській Константинопольській». Очевидно, недавнє (1686 р.) підпорядкування Київського митрополита Московському патріархові ще обурювало українців, особливо духовенство, з яким Орлик підтримував добрі стосунки. Упродовж усієї своєї діяльності у вигнанні Орлик підтримуватиме також тісні зв’язки з Константинопольським патріархом, який кілька разів приходитиме на допомогу мазепинцям.
Характерно, що єдина, й до того ж непряма, згадка про Україну як державу з’являється у статті другій, де описано її кордони: «Як кожна держава (в документі вжито польський термін — панство) складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої та від Московської держави була». За прикладом Хмельницького, кордоном із поляками проголошено річку Случ. Одначе про точний кордон із Московією не згадано, бо це питання ставало проблематичним через Слобожанщину, яка мала переважно українське населення, але перебувала під російською юрисдикцією. У статті 3-й гетьмана уповноважено вести переговори про союз із Кримським ханством, «оскільки нам завжди потрібна сусідська приязнь Кримської держави». Ця заява означала: якщо Україна бажає триматися осторонь від Москви, такий союз мусить бути не тимчасовим, а постійним.
II. ПИТАННЯ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ЗАПОРОЖЦІВ (СТАТТІ 4-5)
Оскільки запорожці становили в Бендерах переважну більшість, їхні інтереси дуже чітко представлено в Pacta et Constitutiones. У статті 4 йдеться про їхню головну турботу — російську присутність у пониззі Дніпра. Протягом останніх десятиліть XVII ст. царі побудували уздовж Дніпра та Самари низку укріплень, головним чином задля захисту від татар. Запорожців дуже дратувало, що ці форти давали змогу росіянам втручатися й у їхні внутрішні справи. Тому козаки наполягали, що коли під час майбутнього походу «Запорізьке військо не очистить тих грунтів своїх і Дніпра од московського насильства», гетьман повинен спробувати переконати шведського короля, якщо той підписуватиме мирну угоду з царем, домогтися виведення російських військ із цих земель. У наступній статті під контроль запорожців передбачалось передати Терехтемирів, місто, що віддавна слугувало їм за шпиталь і місце для старих і недужих. Сповнені рішучості втримати пониззя Дніпра як свою заповідну територію, запорожці прагнули одержати кілька ключових міст регіону, а також гетьманове зобов’язання допомагати їм і не допускати втручань у їхні внутрішні справи. По суті, ці статті надавали запорожцям автономію, якої інші гетьмани визнавати не хотіли.
III. ПИТАННЯ, ЩО СТОСУЮТЬСЯ ГЕТЬМАНОВОЇ ВЛАДИ (СТАТТІ 6-10)
Центральну тему цієї частини документа відкриває риторичне запитання: якщо в автократичних державах постійно проводяться наради і якщо навіть самодержці користуються порадами своїх міністрів, то чому в такого вільного народу, як козаки, обрані керівники не повинні радитися, тим більше ж коли так було заведено в минулому? Проблема виникла тоді, вважають автори статті, коли гетьмани потрапили під вплив самодержавних правителів і узаконили самовладне право: «Так хочу, так повеліваю!». Не доводиться сумніватися, хто були автори цих статей: генеральна старшина, яка вже давно обурювалася, що її усунено від процесу прийняття рішень у Гетьманщині, дістала тепер шанс знову здобути політичний вплив. Аби тримати майбутніх гетьманів під контролем, вона вимагала запровадження дорадчого права. Зокрема від гетьманів вимагалося, щоб вони радилися з генеральною старшиною та полковниками щодо всіх важливих питань, особливо тих, що стосувалися закордонних справ. Окрім того, кожен полк мав обирати «по одній значній старовинній, добророзумній та заслуженій особі». Передбачалося, що ці представники братимуть участь у дорадчих зібраннях, які проводитимуться тричі на рік. У політичному сенсі стаття 6 була найважливішою в Конституції, оскільки дозволяла старшині контролювати гетьманів, подібно до того, як польська шляхта контролювала своїх королів. У цьому була певна логіка, адже старшина виступала проти Мазепиних самодержавних методів, керуючись тими самими мотивами, з яких гетьман відкидав абсолютизм царя.
На дорадчому праві прерогативи старшини не закінчувалися. Расtа еt Соnstitutiones також забороняли гетьманам карати тих, хто ображав їхню честь: ці справи мав розглядати спеціальний трибунал старшини (стаття 7). В усіх справах, що стосувалися Війська (тут ясно проглядається спроба старшини чітко розмежувати громадський і приватний сектори), гетьман мав використовувати відповідних чиновників війська, а не своїх особистих слуг (стаття 8). Після суперечки за Мазепині багатства старшина особливо прагнула розмежувати доходи Війська і гетьмана. Задля цього запроваджено посаду генерального підскарбія, на яку могла бути обрана лише «людина значна й заслужена, маєтна і добросовісна» (стаття 9). Гетьмана позбавлено доступу до державних коштів; він мав жити тільки з власних земель, спеціально виділених для його посади. Кожен полк також повинен був обирати двох підскарбіїв з аналогічними обов’язками. Таким чином і в економічному, і в політичному сенсі ці статті радикально обмежували гетьманові прерогативи.
IV. СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ЗЛОВЖИВАННЯ В ГЕТЬМАНЩИНІ (СТАТТІ 10-16)
Якщо в попередніх частинах Конституції легко вирізнити впливи запорожців та старшини, то в цій її частині не відбилися інтереси якоїсь специфічної групи українського суспільства. Справді, незважаючи на вплив старшини в Бендерах, до Конституції ввійшли деякі статті, які безпосередньо зачіпали інтереси козацької верхівки. Можливо, ці статті введено з пропагандистською метою, аби привернути на свій бік українські маси, однак це малоймовірно, оскільки немає жодних свідчень того, що статті взагалі розповсюджувалися. Ймовірно, що інтереси нижніх верств обстоювали запорожці, більшість яких вийшла з цих верств, однак це не пояснює, чому в даних статтях порушено такі питання, як корупція посадових осіб і безрадісне становище міст. Тому можна припустити, що статті відбивали бажання їхніх авторів виправити деякі з найразючіших вад Гетьманщини навіть за рахунок власних станових інтересів.
Стаття 10 застерігає старшину, щоб вона не використовувала своїх посад задля визиску козаків, селян і ремісників. Заборонялася практика купівлі посад, оскільки «всілякі утиски та здирства бідним людям походять здебільшого від владолюбних накупнів». Щоб запобігти такій практиці, гетьман зобов’язувався стежити за тим, аби всі посади, особливо полковницькі, були виборними. Турботу про нижні верстви суспільства висловлено в статтях 11, 12 і 14, згідно з якими родини козаків, що перебували в поході, вдови й сироти звільнялися від сплати податків та виконання різноманітних повинностей, обмежувалася, зокрема, обтяжлива для селян повинність забезпечувати перевезення чиновників Війська й передбачалося вжиття заходів, які полегшували б податковий тягар для найбідніших селян. З огляду на те, що в Україні, як і в усій Східній Європі, відносини між місцевою знаттю та містами були вкрай напружені, особливо вражає стаття 13, в якій звертається увага на зубожіння міст і пропонується, щоб «столичне місто Київ та інші українські городи» зберегли свої права та привілеї, тобто самоврядування згідно з Магдебурзьким правом. У двох останніх статтях знову пропонуються заходи для полегшення долі бідноти. Стаття 15 передбачала, що податки з селян, які утримували гетьманські компанійські та сердюцькі полки, мають бути скасовані, а остання 16 стаття зобов’язує гетьмана пильнувати, щоб індуктарі та їхні фактори не збирали з ярмаркових торговців таких високих податків, «через які неможливо взагалі убогій людині вільно з’явитись на ярмарок».
З погляду тогочасних вартостей, Расtа еt Соnctitutiones сповнені духу просвітництва й добрих намірів. Цей документ визнає права старшини, простолюду, запорожців і міст. Він засуджує абсолютистські прояви в діяльності гетьмана, стверджує принцип виборності, засуджує корупцію й проводить межу між державною та приватною сферами. Готовність старшини боротися із зловживаннями в суспільстві, в якому вона домінувала, — добрий знак для територіальної еліти. Ця готовність мала в тогочасній Східній Європі небагато паралелей.
Проте, на думку іноземного члена НАН України Ореста Субтельного, аналіз Конституції викликає водночас і певний скептицизм. Можна сказати, що автори документа поступалися речами, якими не володіли. Наприклад, Конституція різко обмежувала прерогативи гетьмана, але гетьман у вигнанні багатьма з цих прерогатив користуватися не міг; у деяких статтях старшина погоджувалася утримуватися від корупції та визиску селян і козаків, але на такі поступки їй не важко було зважитися, оскільки вона нічим не володіла, окрім хіба що одягу на своїх плечах; запорожцям обіцяно землі в пониззі Дніпра, але тими землями володіла Росія. Отже, хоча наміри мазепинців гідні похвали, не варто поспішати з висновками щодо того, наскільки реальними були пропоновані заходи й чи могли вони бути здійснені.
Слід відзначити, що, окрім славнозвісної Конституції Орлика, з ім’ям цього видатного політичного діяча, дипломата й мислителя пов’язаний ще один, дуже важливий та цікавий документ концептуального плану — «Політичний меморіал» (як він називався у 1712 році, під час написання), йменований «Вивід прав України». Цей Меморіал обгрунтовує національно-державні права України та її народу і за рівнем фактичної аргументації є рідкісною, мало не унікальною пам’яткою вітчизняної історико-правової думки.
На основі вражаючої кількості досконало перевірених даних, фактів й подій історії Пилип Орлик відстоює думку про невід’ємне право України на державну самостійність та суверенітет — адже, як переконаний гетьман, ще з часів Богдана Хмельницького наша країна була вільним незалежним князівством, суспільні стани якого вільно обирали гетьманів згідно зі своїм уподобанням. Пилип Орлик підкреслив, що «найсильнішим, найпереможнішим аргументом суверенності України є урочистий союзний договір (не акт «возз’єднання», а саме союзний договір! — І. С. ), укладений між царем Олексієм Михайловичем, з одного боку, та гетьманом Хмельницьким та станами України — з другого. Трактат цей створений 1654 р. і підписаний уповноваженими представниками. Цей, такий урочистий і докладний трактат, названий вічним, повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вольності й лад в Україні. Це дійсно так і було б, якби цар так само сумлінно виконував би його, як у це вірили козаки. Вони передали московському війську свої твердині й злучили свої війська з царським задля успіху загальної справи, але царські генерали, скориставшись довір’ям названої нації, хитрощами захопили велику кількість інших укріплень і потім почали командувати, мовби господарі, в цілій країні».
Особливу цінність «Виводу прав України» надає те, що саме в цій пам’ятці наведено основні положення договору Мазепи і Карла ХII 1709 року. Пилип Орлик стверджує, що основним змістом документа є звільнення з неволі «припіченої України». Гетьман у вигнанні нагадує про те, що згідно з умовами договору Україна має стати самостійною державою, яку Карл ХII зобов’язався боронити. Шведський король також урочисто підтвердив, що «Іван Мазепа, законний князь України, жодним способом не може бути нарушений у володінні цим князівством до його смерті. Стани України заховають оці вольності згідно зі своїми правами та стародавніми законами».
Орлик визнавав, що одним із найсильніших спонукальних мотивів до створення «Виводу прав України» було прагнення дати гідну відповідь брехливим твердженням поплічників Петра І, що нібито «Україна ніколи не була незалежною, а з-під ярма невірних визволила її переможна зброя Його царського величества». Можна, поза сумнівом, стверджувати, що традиції, закладені Бендерською конституцією Орлика та його ж «Виводом прав України», отримали дальший логічний розвиток у наступних документах українського конституціоналізму та державно- правової думки: матеріалах Кирило-Мефодіївського товариства, працях М. Міхновського, В. Липинського, IV Універсалі Центральної Ради Конституції УНР 1918 року, «Законі про тимчасовий державний устрій України» Павла Скоропадського... І, звичайно ж, у Конституції України 1996 року.
ДОВІДКА «Дня»
Основні етапи українського державно-правового та конституційного процесу (від середньовіччя до наших днів)
1. «Руська Правда» Ярослава Мудрого (перша половина ХII ст., також називалась «Правда Ярослава» або «Найдавніша Правда») — кодифікація законів Київської Русі, в основу якої було покладене давньоруське звичаєве право.
2. «Литовські статути» — найвідоміші кодекси феодального права Великого князівства Литовського, що діяли й на інкорпорованих до нього українських землях. Відомо три такі статути: 1529 р. («Старий»), 1566 р. («Волинський»), 1588 р. («Новий»).
3. Конституція Пилипа Орлика (або Бендерська Конституція) 1710 р.
4. Права, за якими судиться малоросійський народ — звід правових актів, норм, що діяли в Лівобережній Україні у першій половині XVIII ст. Укладені на основі актів Магдебурзького права, звичаєвого права, судової практики. Створювались з 1728 по 1744 рік на засіданнях спеціальних кодифікаційних комісій.
5. Конституція Української Народної Республіки. Прийнята Центральною Радою 29 квітня 1918 р. «Відновивши своє державне право як Українська Народна Республіка — декларувалося в документі — Україна для кращої оборони свого краю, для певнішого забезпечення права й охорони вольностей, культури і добробуту своїх громадян проголосила себе і нині є державою суверенною, самостійною і ні від кого не залежною». За змістом з цим доленосним документом тісно пов’язана Конституція Західноукраїнської народної республіки (ЗУНР) від 13 листопада 1918 р.
6. Конституції УРСР (1919, 1929, 1937, 1978 рр.).
7. Конституція України, прийнята 28 червня 1996 р. (зі змінами від 8 грудня 2004 р.).
Огляд основного змісту Конституції Пилипа Орлика з використанням праць М. Грушевського, О. Субтельного, І. Крип’якевича, «Української юридичної енциклопедії» підготував Ігор СЮНДЮКОВ, «День»
