Передова доярка не побоялася вийти заміж за колишнього вояка УПА, який переховувався на горищі 27 років. На неї показували пальцями: «Ось вона. Ось вона! Дивіться!» Дітей у школі прозивали «бандерівцями»... І все тому, що жінка вийшла заміж за колишнього вояка УПА. Ніна Юхимівна Герасимчук-Куля вдовує вже 14-й рік, але Україна так і не визнала її чоловіка та його соратників борцями за волю і незалежність держави. Дружини вояків OУН-УПА теж не мають пошани, яку отримують рідні колишніх солдатів Радянської армії.
...Нова хата стоїть так само обабіч пожвавленого лаврівського шляху (в один бік — до Луцька, в інший — до рівненських райцентрів і знаменитих козацьких могил під Берестечком). Просторий дім дядько Грицько звів на тещиному городі, але трохи вище, ніж маленька, в одну кімнатку, хатина, в котрій тіснилися Ніна з мамою. Бо які покої могла звести самотня жінка (батька-інваліда забрали у трудармію) замість хати, спаленої фашистами? Лаврів знищили майже всiх за те, що у селі діяли групи бандерівців. Коли в 1947-му батько помер, меншій сестрі було лише три місяці, а Ніна ходила у другий клас. У цю маленьку хатину у чеканні автобуса завжди, навіть влітку, безцеремонно набивалося людей, як у рукавичку.
— Люди й трохи совісті не мали, — згадує тітка Ніна. — Було прийду з ферми — натомлюся. Взимку ще й намерзнуся. І не маю де на краєчку з тарілкою супу примоститися!
— У цю хатинку ви й дядька Гриця прийняли?
— А куди ж. У тій, на горищі якої ховався, жила його сестра. А хто у 30 років іде у чужу хату у невістки?! — сміється тітка Ніна.
Ми з нею землячки, тому мені не треба розказувати, який ажіотаж викликала поява на світі Божому на початку 70-х колишнього вояка УПА Грицька Кулі: на горищі батьківської хати переховувався аж 27 років. Крізь щілини у даху бачив батькові похорони, та попрощатися з ним не міг...
— Люди помічали, що у Люби, Грицькової сестри, хтось господарює. Вранці сусіди повстають — через ніч у полі Любина мішанка викошена... Або купа дров нарубаних... Робити це не було кому: батько уже помер, заміж удруге, боячись за брата, не пішла, а зять жив у Луцьку. Дехто бачив Грицька, як уночі виходив подихати. Бачили, як втікав у поле пшениці, коли в 1969-му з його ж вини загорівся у Кулів хлів, — пригадували у селі.
Про причини, які змусили понад три десятиліття сидіти у підпіллі, опісля Гриць Куля розказував племінниці свого побратима Леоніда Нікітюка.
— Коли дядько Гриць вийшов на волю, я працювала у колгоспній їдальні. А його призначили їздовим: возив найманим робітникам обіди на поле. Якось каже мені: «Ти чия будеш? Часом не Козакова?» «Козаками» нас звуть по-вуличному, — пригадує Раїса Нікітюк. — « Я, — каже, — із твоїм дядьком Льонькою був у Карпатах... Ми не хотіли іти з України, але куди було із загону діватися?..» Їм же скомандували, — коли сюди уже фронт наблизився, — перейти кордон і сховатися у Словаччині чи Угорщині. Вони вже дійшли до Карпатського перевалу й там заночували. Уранці проснулися: а нікого зі старшин нема! Гриць iз нашим Льонею тихенько відділилися, зговорилися втікати додому. Та потрапили у засаду НКВД... «Ми, — пригадував, — розбіглися, і більше я твого дядька не бачив...»
У бандерівському загоні Гриць Куля, за його словами, виконував господарську повинність. Ще з одним чоловіком, Степаном Войдюком, мали коників, підводу й по селах збирали харчі для повстанців.
— Він розказував, що хотів вийти значно раніше, — пригадує Ніна Юхимівна. — Ще відразу після смерті Сталіна. Та й потім не раз поривався. Але боялися рідні, й він, бідолаха, мусив сидіти.
Іти здаватися Грицько Куля збирався у... вишиванці. Коли сестрин зять привіз його у такому вигляді в Луцьк до іншої сестри, та ... злякалася! Ще було надто довго (1971 рік!) до того часу, щоб демонструвати своє українство вишитою сорочкою... Сестра Ніна дала чоловіків костюм, просту сорочку. Швагро Андрій і супроводив «підпільника» під двері міліції...
— Капітан iз КДБ, який ним займався, потім казав: йому стільки років тюрми не дали б, на скільки він сам себе присудив! — пригадує Ніна Юхимівна.
Навіть я, будучи у ті роки підлітком, пам’ятаю, скільки представників спецслужб наїхало у село... Про Кулю говорили у кожній хаті. Дивилися, наче повернувся з того світу. А потім звикли. Люди вже й признавалися, що його сестра декому приносила на сховок гроші: мовляв потім мені вишлете... Куди, навіщо?.. Від неї сахалися....
Після перевірки колишнього бандерівця швидко спровадили до звичної справи: до коней їздовим. Пам’ятаю його кремезну статуру. Дядько Гриць був майже ровесником моєї мами, не раз бував у нашій хаті.
— А ви не боялися колишнього бандерівця, котрий стільки рокiв у схроні на горищі просидів? — питаюся тітку Ніну. Наш з нею вік і народження на одній землі дозволяють обходитися у делікатній темі без реверансів.
— А чого мала б боятися! Вже знала, що принца на білому коні не буде, — сміється вона. — Я тобі, Наталю, знаєш, що хочу сказати?.. Про свій партквиток, про який і досі брешуть: наче його у мене, як за Гриця вийшла, забрали разом з орденами й медалями. Ніхто нічого не забирав.
Остаточно у тісну хатину передової колгоспної доярки вояк УПА перебрався у лютому 1972-го.
— На автобусній зупинці завжди багато людей. Я не могла за поріг вийти! Показували пальцями: он вона, он вона! Дивіться!.. Не раз у хаті і поплачу, але ж людина мусить мати терпіння і все винести?.. Якось одна жінка побачила мене, сама голосно розсміялася, щось людям сказала, і вони давай з мене насміхатися. Я на подвір’ї швиденько взяла, що мала брати — та в хату: аби мої вуха не чули... Увечері розказую Грицеві: ще такого мітингу біля моєї хати не було! Питає: «І ти промовчала?!» А що мала казати?.. Подумав і каже: «А тієї жінки чоловік у нашому загоні сотником був. Не так, як я, простим їздовим...» Діждалася я, коли та жінка знов на автобусну прийшла, і тихенько запитала: чого ви, тітко, створюєте з мене видовище? Ви забули, хто ваш чоловік був?..
Тодішній час відкривав перед Ніною Юхимівною великі перспективи. Хоч спочатку від доїння корів розпухали руки, боліли ноги, які не могла витягнути з багна на подвір’ї ферми, проте і в президіях попосиділа, орденів і медалей на груди начіпляли, у санаторії посилали... І усе це благополучне життя вона, не задумуючись, поклала до ніг вчорашньому бандерівцю, котрий до скону мав бути під пильним наглядом.
— Діти зі школи часто поверталися у сльозах. Питалися: «Мамо, хто такі бандерівці? Чому нас так прозивають?»
— І як ви пояснювали?
— Казала, що у війну була така організація, яка боролася за Україну. Просила терпіти. Діти то крепко страждали, їм увесь час батьком допікали. Але партійного квитка у мене за Гриця не забирали!
З квитком Компартії дружина бандерівця могла б діждати й української незалежності. Але дуже оперативно спрацювали земляки у Лаврові...
Добротне обійстя Кулів понад дорогою і нині притягує людські очі. Але вже тим, що у тітки Ніни дуже вже гарний квітник, чи не найраніше в селі побілені дерева і завжди доглянутий (як кажуть, вилизаний) город.
— Колись один iз колишніх бандерівців, який відсидів у таборах 18 рокiв, назвав мого Гриця «зрадником». Мовляв, він вийшов зі схрону на горищі — то, значить, здався. А що, мав досидіти там до смерті, аби заграбали, як пса, у канаві?! Гриць не раз казав: е, якби жив дід Іван! Батько його... Він не знав, як безболісно для родини витягнути сина з горища на сонце, і все зітхав: з Грицем зведеться фамілія! А син і дітей дождався, дім збудував, сад посадив, і ще 22 роки стажу мав.
— А що мав за те, що боровся за Україну?
— Нічого. З колишніми побратимами спілкувався мало, ні у які спілки колишніх бандерівців не вступав.
На зорі української незалежності Ніна Юхимівна ще з однією вдовицею вояка УПА звернулися до земляка, одного з активістів Народного Руху. Хотіли допевнитися, чи є якісь пільги їм, дружинам солдатів, які боролися за Українську державу. Родини ж солдатів Радянської армії засипають, образно кажучи, пільгами... Земляк порадив поїхати в Луцьк, де тоді активно відбувалися мітинги.
— Казав, що будуть великі люди, до них підійти... І так трапилося, що я геть випадково того дня таки опинилася в місті: треба було щось придбати дітям. Вулицю перекрили, ішла пішки, й попала на мітинг. Стала у перших рядах, слухала... Справді, виступали довго, говорили гарно. В кінці дехто з таких же наївних рвонув до ораторів. А ті — у вишиванках такі елегантні! — повернулися, ні на кого не глянули, сіли у гарні машини й від’їхали.
