Чи уявляли ми собі такий розвиток подій, коли йшли на виборчі дільниці 17 січня? Пам’ятаєте, як сперечалися про те, хто міг би стати альтернативою основним двом кандидатам? Багато хто тоді цю альтернативу побачив у «новому обличчі» Сергія Тігіпка. Проте він дуже швидко розвіяв надії виборців на його «новизну», відразу після виборів злітавши у Сочі для зустрічі «з людиною Медведєва», а потім погодившись на посаду віце-прем’єра в «багатовіцепрем’єрському» уряді Азарова. Як почуваються мільйони виборців Тігіпка, коли бачать, як їхній кандидат мовчки спостерігає (і чи тільки спостерігає?) за тим, як здаються національні інтереси? А які почуття у своїх виборців викликає «закиданий яйцями» Володимир Литвин, для якого, за його власним висловом, «харківські угоди були неминучі»?
Насправді поведінку всіх цих людей можна було спрогнозувати, зробивши хоча б поверховий аналіз новітньої історії України. Всі ми прекрасно знали, хто такий Литвин, і при бажанні могли б пригадати політичну біографію Тігіпка. На жаль, переважна більшість українських виборців, як сліпий кінь, ходить по електоральному колу, а меншість виглядає заручником обставин. Чи примусить українців ситуація з ЧФ і подальші події зробити висновки — надалі відповідальніше ставитись до свого вибору?
Ігор КОБИЛИНСЬКИЙ, менеджер середньої ланки, Київ:
— Я голосував за Тігіпка. Хоча й розумів, що він людина далеко не нова в українській політиці, проте сподівався, що він в політику принесе правила із сучасного бізнесу, які, мені здається, все ж більш цивілізовані й адекватні, ніж політичні. І якби Тігіпко пішов у жорстку опозицію, як це зробив, наприклад, Яценюк, у нього, може, й було б політичне майбутнє. Проте вчорашній день став жирною крапкою в політичній біографії Тігіпка. Відучора він для мене (та й думаю, для більшості своїх виборців) розчинився в антиукраїнській владі, яка зрадила національні інтереси. Здається, йому цей процес «розчинення» дався нелегко, бо виглядав він не дуже впевнено, проте характеру сказати «ні, товариші, тут нам не по дорозі» не вистачило. Мені шкода свого голосу. Бо фактично я та мільйони тих, хто за нього голосував, дали право Тігіпку розпоряджатися долею своєї країни. Але ще страшніше те, що альтернативи як такої я на виборах не бачив. Невже наше суспільство не здатне створити умови, в яких до влади йтимуть цікаві люди, здатні відстоювати власну позицію і працювати на користь держави?
Дмитро БИЛЬЄВ, студент четвертого курсу Одеського національного університету ім. І. І. Мечникова:
— Звичайно, не варто було чекати на диво, як багато аналітиків, які писали про те, що Партія регіонів і Янукович зокрема, не буде зацікавленою в крутому повороті геополітичного розвитку України, що для них більший інтерес являє європейський ринок і західний вектор. Янукович довів свою сутність. Але такої явної і такої зухвалої провокації та здачі національних інтересів України не міг чекати ніхто. Що стосується опозиції, то чіткої межі між Януковичем, Тимошенко і Ющенком я не бачу в сьогоднішньому розвитку подій, оскільки кожен із них несе свою частку в розвалі потенціалу та суверенітету України як такого. Що стосується кандидата, за якого я голосував, — Анатолія Гриценка — я вважаю, що він як дотримувався позиції українських інтересів і відстоював їх у кожному своєму виступі й під час його каденції в ролі міністра оборони, так він це робить і зараз. Інша річ, що люди не пішли за ним. Анатолій Гриценко взяв найбільш активну участь у спробі запобігти ратифікації харківських угод. Проте, дуже грамотно було зіграно зв’язку Янукович-Путін-Медведєв і блискавично завдано удару по основах суверенітету України. За чотири дні створити необхідну базу опору при сьогоднішньому рівні роз’єднаності демократичної опозиції, на мій погляд, навряд чи було можливо.
Сергій БАКЛАН, менеджер, Одеса:
— Чесно кажучи, Литвин завжди здавався мені людиною прагматичною. У певному сенсі він лавірував, але це лавірування можна було обгрунтувати не лише й не стільки кон’юнктурними міркуваннями, а й міркуваннями раціональної державної логіки. Перед президентськими виборами. Голосування щодо РЧФ свідчить про те, що кон’юнктурного в спікері значно більше, ніж усього іншого. Особливо це яскраво виражено в контексті законності самої процедури голосування. Адже вона була порушена. До того ж найгрубішим чином.
Головною відмітною рисою Литвина, як я гадав, була позиція людини, яка усвідомлює, що є національним українським шляхом. Було відчуття усвідомленості того, що він робить. А тепер він, по суті, став відповідальним за крок, що перекреслює дуже багато наших напрацювань у сфері досягнення національної Незалежності й відкидає країну назад на роки, зафіксовані в договорі. Адже український народ традиційно демократичний, орієнтований на християнські цінності. Ми можемо лише поспівчувати росіянам, яких ведуть у нікуди під імперськими символами, і для цієї фальшивої мети використовують і православну віру, і народні багатства. Україна не має імперських проблем Росії, але нам їх нав’язують за дешевий газ для ахметовських підприємств. Те, що сталося, — це ганьба й зрада. Причому зрада спікера Литвина набагато підліша, ніж свого часу зрада спікера Мороза. І Литвин, і Мороз, звичайно, вийшли з великої політичної гри. Але залишили проблеми для політики.
Надія КОЛЯДЮК, учителька старших класів, Ізмаїл:
— На тлі популізму Тимошенко Янукович виглядав дещо краще. Але його перші кроки на посаді Президента показали, що за дешеву сировину для своїх підприємств він не зупиниться ні перед чим. Зрозуміло, що цей вибір — не лише його. Свита грає короля. Чи є в команді Януковича люди, які розуміють, що таке національний сором? Без гідності немає особи. Без самоповаги немає суспільства. Без законів і принципів немає держави. Найбільша катастрофа для нації — мати керівників, які торгують її нерозмінними багатствами — честю і славою. Сором — те страшне поняття з біблейських часів, що гірше поразки. Там обіцяно соромом покрити голови тих, хто чинить зло й приниження.
Микола ГОРДИЧЕНКО, доцент кафедри соціально-гуманітарних дисциплін Дніпропетровської консерваторії ім. М. Глінки:
— Незважаючи на те, що в другому турі президентських виборів я підтримав В. Януковича, у мене викликає питання обѓрунтованість харківського договору щодо продовження оренди військово-морської бази в Севастополі. Адже в статті 17 Конституції України однозначно записано, що на території нашої країни «не допускається розміщення іноземних баз». Посилання на статтю 14 перехідних положень здається мені малопереконливими, оскільки вона явно суперечить статті 17 самій Конституції. Виходить, що стаття перехідних положень фактично «анулює» статтю Основного Закону, проте, такого не має бути. Тому логічніше було б провести з питання базування російського флоту всенародний референдум. Хай сам український народ вирішить — можна подовжувати термін оренди чи ні. Кулуарні домовленості політиків завжди викликають підозри, а тому такі стратегічно важливі питання мають вирішуватися відкрито. Крім того, референдум передбачає широку роз’яснювальну роботу, щоб громадяни розуміли всі наслідки прийнятого ними рішення. Взагалі, в такому важливому питанні, як розміщення іноземних баз, має бути повна ясність і не має бути жодних хитромудрих юридичних лазівок.
