Цей молодий письменник народився 15 серпня 1974 року в місті Саки (Крим). Закінчив філологічний факультет (українське відділення) Таврійського національного університету ім. В. Вернадського. Займається дослідженням української та російської емігрантської поезії ХХ століття. З 2003 р. В’ячеслав Гук — член Національної спілки письменників України. Він видав п’ять книжок поезій, зокрема «Гроти душі», «Плач Єремії», «Восьмий день тижня», романи: «Синдром дитячих спогадів» і «Сад Галатеї». За «Синдром дитячих спогадів» Гук отримав президентський грант як молодий письменник. Щоправда, В’ячеслав вважає більш важливим для творчого зростання свій другий роман «Сад Галатеї», тому що «Синдром дитячих спогадів» — роман, присвячений родинній драмі, що розгортається на тлі радянсько-фінської війни 1940 року (він написаний ще під впливом фільму за сценарієм Інгмара Бергмана «Благі наміри» та творчості Кнута Гамсуна).
Слід зазначити, що письмо Гука відрізняється якоюсь вишуканою «європейськістю» та кінематографічністю образів...
— У якому віці ви відчули, що хочете бути письменником?
— Я мріяв стати не письменником, а кінорежисером. Мені було років із сім-вісім. Мати привезла з Польщі гарно проілюстрований фотоальбом, зроблений за фільмом Інгмара Бергмана «Шепотіння і крики». Вона його купила на ринку і якось провезла через кордон, пояснивши мені, що картини Бергмана — найвизначніший здобуток європейського кіно, про який у нас майже ніхто не знає. Мене відразу ж привабила якась прихована трагічність змісту цього фотоальбому, а ще — шляхетність кадру, виваженість форм і світло — як воно розташовувалося по всій довжині та ширині світлин... Після того, як 2003 р. я написав статтю для однієї кримської газети під назвою «Інгмар Бергман: доторк до вічності», головний редактор порадив мені спробувати писати прозу. Тобто в мою долю таємним чином втручається Бергман і ніби керує нею...
— Чому вас так привертає північний захід Європи: країни Балтії, Фінляндія, Норвегія? Ви бували в якій-небудь із цих країн? Чим їхня психологія відрізняється, на вашу думку, від нашої, східноєвропейської?
— Часто уві сні я чомусь спілкуюся з іншими людьми або шведською, або норвезькою, або англійською. Коли прокидаюся, мені навіть боляче десь у гортані, ніби я втомився вимовляти малозрозумілі, але такі мелодійні слова. В Ризі я був у дитинстві — старе місто мене просто вразило своєю архітектурою... Вже потім це була одна з причин — давні дитячі враження — того, що я написав роман саме про Латвію. Може, якби я потрапив у дитинстві, скажімо, до Таллінна, написав би про Естонію. Хтозна. 2003 року я видав поетичну збірку під назвою «Шепотіння, лід і гагари» — там є вірші й про шведський острів Готланд, і про естонський острів Сааремаа. А ще мені хотілося б трошки пожити у Швеції, десь поблизу Гетеборга, на самоті, й написати про сучасну Швецію, як я її відчуваю і розумію. Мене вабить психологія тих людей — вони не відірвалися від природи, а живуть у гармонії з нею. Вивчив я її за шведською та норвезькою поезією, творами Біргітти Тротсіг, Андерса Естерлінга, Гуннара Екельофа та — звичайно — видатного норвезького поета Стейна Мерена, який, до речі, перегукується у своїх творах десь із прозою Гессе, а десь — із поезією Еліота. Отаке шалене сплетіння.
— Звідки з’явилася назва роману — «Сад Галатеї» і що вона символізує?
— Була ніч. У загальному зошиті я написав слова «Сад Галатеї», потім — «роман», і відразу ж почав писати, без попередньої підготовки, так, просто: «Сьогодні, 4 листопада 2006 року, покінчила життя самогубством пані Марта Юхансон». Текст ішов сам: швидко і якось безболісно. 100 сторінок я написав взагалі за півмісяця. Я не мав на той час певного сюжету і не знав, чим усе це закінчиться... А потім почалася довга робота над дослідженням матеріалів Нюрнберзького процесу, списав 12 загальних зошитів, і лише тоді поставив останню крапку в романі... Мені хочеться, щоб цей роман став візитною карткою України в Європі, й, можливо, був би колись, наприклад, надрукований німецькою мовою у видавництві Олександра Феста. Для цього шукаю людей за кордоном, хто небайдужий до сучасної української літератури. Переконаний, що письменник усе повинен робити сам: від написання книги до її оприлюднення, піару, презентацій, а також пошуку перекладачів і закордонних видавництв, яким би було це цікаво. І, звісна річ, друк цієї речі в сучасній Латвії, бо ж роман — про Латвію, тож це логічно. Я вийшов навіть на видавництво в Ризі, «Vieda», якому це цікаво, але воно дуже маленьке, і я розумію, що проект типу «Сад Галатеї» латиською для Латвії — це важко, потрібна підтримка відділу культури посольств двох країн або зацікавлений спонсор. І все-таки колись цей роман вийде й латиською — потрібен тільки час. Це моя заповітна мрія. До речі, я завершую його переклад російською мовою: хочу, щоб і російський читач дізнався, про що пишуть у сучасній Україні. Закінчення теж прийшло само: у мене там присутній образ зерна, а зерно, за повір’ям, якщо воно сниться, передрікає людині смерть. Що я думаю про назву роману — нехай залишиться моєю таємницею.
— Як ви працюєте над новим твором?
— Спочатку з’являється назва. А вже потім — виринає десь із глибин підсвідомості сам сюжет та герої. Пишу в зошиті, а потім переношу все в комп’ютер. Але перед тим, як сісти писати, я довго щось учу напам’ять (я просто так звик і роблю це протягом багатьох років щодня), а вже потім — пишу, увімкнувши музику. А це: «Місячна соната» Бетховена, органні твори Букстегуде, саундтреки фільмів «Піаніно» чи «Список Шиндлера». Є багато різних моментів щодо організації власного творчого дня.
— Ви позиціонуєте себе в творчості як екзистенціаліст? Ваші романи за настроєм можна порівняти з «Нудотою» Ж.-П. Сартра...
— До жодних із філософських течій я не належу у своїх творах. А ось про літературні течії — знаєте, цікаве було б питання. Мене вже назвали «символістом», хоча я й сам не можу визначити той стиль, у якому працюю, до яких «-ізмів» належу: можливо, все, що було до мене, в моїй творчості сплелося, бо ж і сюрреалізм теж вабить мене. Вабить сильно. Як тоді бути?
— Ви родом з російськомовного Криму. Які обставини спонукали вас досконально вивчити українську мову і писати нею?
— Спрацювали гени (але в мені намішано багато різної крові, й не лише української). Так, напевно, буває, коли так комусь потрібно на небі. А також — неймовірно сильне бажання донести до людей те, що я відчуваю...
— Яким темам буде присвячений ваш новий роман?
— Один про сучасну Норвегію та Україну, про біль, самотність, зраду йі самогубство, а дія другого відбуватиметься у сучасному Сімферополі та Німеччині — це психологічна драма про одного німецького орнітолога. До речі, орнітологія дуже близька мені, як і медицина: я вивчав свого часу птахів.
— Яка, на ваш погляд, роль письменника в сучасному суспільстві?
— Найважливіша. У багатьох країнах література — це візитівка країни, і яка література — така й країна...
