Цього року держави світу відзначатимуть 60-річчя Загальної декларації прав людини ООН, яка є міжнародним правовим кодексом, який суттєво вплинув на розвиток правової системи. На ній побудована й Конституція України, яка гарантує права та свободи нашим громадянам. Також, вступивши в 1995 р. до Ради Європи, наша держава зобов’язалася стати на захист демократичних цінностей. Ще одним важливим міжнародним правовим актом, який діє в Україні, є Європейська конвенція щодо захисту прав людини та фундаментальних свобод, прийнята більш, ніж півстоліття тому. Утім, ці документи багато не вартуватимуть, якщо громадяни країни не зможуть захищати свої права. Численні звернення українців до Європейського суду свідчать про те, що з побудовою правової держави у нас є ще великі проблеми, оскільки до міжнародного захисту громадяни звертаються у випадку, коли не змогли знайти правди в Україні. Так, лише торік Європейський суд виніс 104 рішення за позовами наших співвітчизників. Чи говорять ці цифри про те, що ми вже краще вміємо захищати свої права, і що потрібно для того, аби Україна стала правовою державою? Про це — в опитуванні експертів «Дня».
Семен ГЛУЗМАН, директор Україно-американського бюро по захисту прав людини:
— Українці тоді навчаться відстоювати свої права, коли не дозволятимуть владі їх порушувати. І це не означає, що у разі, якщо вчасно не видають зарплати або засудили невинного, слід звертатися до Україно-американського бюро по захисту прав людини чи шукати якусь іншу правозахисну організацію. На мою думку, захищати свої права це — вимагати, аби правосуддя справді було правосуддям, прокуратура займалася наглядом за дотриманням законів, а не політикою, міліція — охороняла права громадян, а не була слухняним інструментом влади. Стосовно громадських організацій, то вони, вважаю, не можуть замінити правосуддя. В радянські часи люди у нас були позбавлені можливості обирати собі владу. Нині ситуація інша — нам дається право вибору. Головне навіть не президентські вибори, а вибори органів місцевої влади, і тому до цього питання потрібно дуже серйозно ставитися. Аби суди справді захищали права громадян, необхідна судова реформа, яка не дозволяла би суддям безкарно скоювати злочини (я маю на увазі хабарництво). І що цікаво, при розгляді цивільних справ судді беруть хабарів від обох сторін процесу й перемагає та сторона, яка заплатила більше (але й іншій гроші назад також ніхто не повертає). А ще суди повинні обслуговувати громадян, а у нас вони і досі фактично продовжують обслуговувати державу. Аби змінити таку ситуацію, потрібно багато чинників, зокрема, модернізація системи вищої юридичної освіти, оскільки нині чимало комерційних вузів випускають юристів із слабкою професійною підготовкою. Загалом, проведення правової реформи — процес дуже складний і, видавши якийсь один законодавчий акт, стовідсоткового позитиву після цього годі чекати. А розпочинати правову реформу потрібно з кожного із нас, наприклад, із тих же виборів, до яких слід підходити дуже відповідально.
Андрій ДЯЧЕНКО, адвокат:
— В Україні захищати свої права люди можуть у межах передбачених чинним законодавством. А якщо в державі паралізований інститут судочинства, то нерідко громадяни виявляються беззахисними. Нині в Україні створена державна корпорація на зразок «а-ля прокуратура», яка не тільки займається обслуговуванням органів влади, а ще гірше — створює умови для вимагання хабарів. Така корупційна система в правоохоронних та судових органах діє знизу до самих верхів. За подібних умов людині, яка немає достатньо грошей чи впливових зв’язків, дуже важко добитися справедливості. Не зовсім просто пересічному громадянинові звернутися і до суду: правила подачі позовної заяви дуже обтяжені. А неузгодженість у законодавчих актах настільки велика, що навіть професійним адвокатам іноді важко визначити хоча б підсудність справи: куди подавати заяву — в Адміністративний суд чи Господарський. На мою думку, створенню правової держави у нас перешкоджає велика заангажованість суддів (навіть якщо і вдалося подати заяву до суду, то захистити свої права можна тільки у тому випадку, коли учасниками спору є громадяни, а коли ж у процес вступають державні органи — пересічному громадянинові виграти справу майже завжди безперспективно). Тому, аби змінити ситуацію, насамперед слід ввести відповідальність працівників правоохоронних органів та органів правосуддя за зловживання владою. Наприклад, вища інстанція скасувала кілька судових рішень — потрібно ставити питання про відповідність займаній посаді судді, який їх виносив. Зараз у нас фактично існує повна безкарність — працівники правосуддя самі порушують закон і це їм сходить з рук. А якби була відповідальність — аж до кримінальної, то випадків, коли судами виносяться завiдомо неправомірні рішення, значно зменшилося би. Саме через відсутність якісного правосуддя чимало українців звертаються до Європейського Суду із захисту прав людини. Там виграти справу за позовом до державних органів значно простіше, ніж у нас.
Андрій ОСІПОВ, голова Комітету протидії корупції та організованій злочинності:
— Нині в Україні ситуація така, що права людей порушуються, а вони нерідко при цьому навіть не чинять опору. На мою думку, Україна стане правовою державою лише тоді, коли для всіх без винятку (включаючи прокурорів і суддів) існуватиме невідворотність покарання. Наприклад, якщо суддя чи прокурор знатимуть, що за хабарництво їм стовідсотково загрожує позбавлення волі, то вони добре подумають, перш ніж порушувати закон. Сьогодні у нас виходить так, що суддя, якого затримали за хабарництво (випадки затримання, хоча і рідко, але трапляються) з свого боку дає хабара іншому судді і справа закінчується, як кажуть, легким переляком. Я вважаю, що будь- який закон по-справжньому діє лише тоді, коли за його порушення винні отримують реальне покарання. Нині в Україні достатньо законів, які захищають права громадян, але цей захист, на жаль, часто відбувається лише на папері. Для того, аби змінити ситуацію, потрібно змінитися самим українцям: відстоювати свої права слід конституційним шляхом, а не шляхом підкупу правоохоронців, як це часто відбувається. Адже судді не стоять перед судами із плакатами: «Без хабара не заходити», — і якби люди перестали давати «винагороду», то це явище поступово би зникло. Тому будівництво правової держави слід розпочинати із перебудови психології кожного із нас.
Катерина ЛЕВЧЕНКО, президент Міжнародного правозахисного центру «Ла Страда — Україна», радник міністра внутрішніх справ України:
— На жаль, у наших громадян ще немає чіткого розуміння своїх прав і того, як вони повинні дотримуватися. З іншого боку, в Україні залишається складною ситуація з інституціями, які покликані захищати права людей. Нині ситуація виглядає таким чином, що головним порушником прав людини у нас виступає держава, і тому громадяни повинні захищатися від неї — структури, яка сама має гарантувати захист своїм громадянам. Ця проблема — не суто українська, вона існує й в інших державах, навіть у тих, що вважають себе демократичними. Тому скрізь й створені інституції, покликані допомагати громадянам. Це — незалежні комісії, бюро, різноманітні структури моніторингу дотримання прав людини, громадські організації. Нині в Україні людині дуже важко захистити свої права у визначеному законодавством порядку. Саме тому до цього процесу підключаються правозахисні групи та організації. У мене особисто було чимало випадків, коли порушувались мої права, але навіть я, будучи освіченою людиною, до кінця їх не змогла відстояти. Єдиного рецепту для того, аби Україна врешті-решт стала правовою державою, вважаю, не існує. На мою думку, одним із головних кроків до верховенства в державі права має стати освіченість кожного українця в галузі прав людини, і ця освіта повинна даватися кожному з дитинства. Діти мають розуміти, що в них є права і обов’язки, яких неухильно слід дотримуватися. Адже від свідомої позиції кожного громадянина залежить дуже багато, тому я закликаю всіх: захищайте свої права. Також має бути політична воля української владної «верхівки», щоб керівники держави самі демонстрували позитивні приклади дотримання прав людини.
Євген ЗАХАРОВ, співголова Харківської правозахисної групи:
— Останнім часом українці нерідко захищають свої права не правовим шляхом, а корупційним (шляхом підкупу працівників правоохоронних та судових органів). Проте є певна частина людей, якi все ж таки звертаються за захистом своїх прав до правоохоронних органів, і це часто дає позитивний результат. Якщо подивитися на кількість судових позовів щодо незаконних дій або бездіяльності органів державної влади та посадових осіб, то за роки незалежності України таких збільшилося в 30 разів. Статистика свідчить про те, що багато подібних спорів громадяни виграють. Але, вважаю, чинне законодавство могло бути використане для захисту прав набагато краще, ніж це відбувається зараз. Аби Україна стала правовою державою, на мою думку, потрібно, щоб у громадян була довіра і повага до суду та правоохоронних органів. Але, найголовніше, повага має бути до закону в цілому. І це стосується кожного українця, незалежно від посади яку він займає. Окрім того, існує чимало міжнародних документів — Декларація прав людини ООН, Європейська Конвенція з прав людини і т.п. Але ці документи — прообраз того, що мало б бути, ідеал якого слід прагнути. У 1948 році такий міжнародний кодекс прав був втілений у декларацію, яка суттєво вплинула на розвиток правової системи у багатьох країнах світу. Але останнім часом цінностями у галузі прав людини нерідко зневажають і політики найчастіше обирають політичну доцільність, аніж права людини. Однак існує таке правило: режим, який порушує права людини, приречений на поразку.
Юлія МАТВЕЄВА, завідувачка Експериментальною навчальною лабораторією (правнича клініка) НАУКМА:
— На мою думку, протягом останніх років українці поволі починають вчитися захищати свої права. В Україні для захисту прав людини створено достатньо конституційних механізмів (досконалі вони чи ні, то вже інше питання), проте на бажання людей відстоювати свої права впливають чимало факторів. І найголовніший з них — ментальність. На відміну від американського чи західно-європейського громадянина, українці не відразу поспішають до суду скаржитися на сусіда чи неякісне обслуговування в магазині. Також успішному захисту прав у нас часто перешкоджає недостатній рівень правової культури населення. Разом iз тим неефективність (можна сказати — корумпованість) діяльності судової влади та правоохоронних органів породжують недовіру до них. Наприклад, і досі побутує думка, що головна роль адвокатів — домовитися з суддею чи прокурором. Хоча слід відмітити і те, що останнім часом ситуація із захисту прав у нас починає змінюватися на краще, про що можна зробити висновок із збільшення кількості звернень до судів. Зневірившись в українській системі правосуддя, українці нерідко звертаються й до Європейського Суду із захисту прав людини, де виграють справи проти держави України. Сам факт, що це можна зробити, вже багато чого значить. Тому, якщо людина хоче захистити свої права, то вона це зробить. Аби Україна стала правовою державою, на мою думку, розпочинати зміни слід із наведення порядку в діяльності вищих органів державної влади (зокрема, забезпечити чітку роботу Верховної Ради), що дозволило би завершити процес конституційної реформи та продовжити реформування в правовій сфері та судовій системі.
Ринат МУХАМЕДЖАНОВ, співголова Дніпропетровського обласного центру захисту прав людини:
— Усе залежить від того, про чиї права йдеться. У мене складається враження, що захистити права простих людей в Україні стає все важчою справою. Найгнітючіша картина постає в судах. Якщо виграєш справу в суді першої інстанції, то апеляційна або касаційна інстанція все скасують. І так можеш ходити по колу хоч до кінця життя. Якщо в протилежної сторони є влада або гроші, то виграти справу практично неможливо. Невеликою віддушиною є Європейський суд, однак достукатися туди надто важко — і там все настільки складно, що без допомоги фахівців додержати процедуру подання скарги важко. У нас в області подібних прикладів кілька — особисто я пам’ятаю один такий випадок, коли позивачу вдалося пройти через усі етапи й отримати позитивне рішення. А суть полягала в тому, що його «забули» запросити на розгляд апеляційної скарги. Українська сторона намагалася надати якусь повістку, але в Європейському суді справу вирішили на користь пересічного громадянина й зобов’язали виплатити йому моральний збиток у розмірі дві тисячі євро. Однак усе це стало можливим завдяки винятковій наполегливості самого громадянина. На мій погляд, справжньою бідою є те, що сьогодні суддею може стати буквально будь-хто. За гроші вступають до юридичних ВНЗ та отримують дипломи. І так само часто пробиваються в судді. Я знаю один випадок, коли кваліфікований фахівець не зміг стати суддею, оскільки в нього не було необхідної суми. Крім того, у суддів радянського загартування є один істотний недолік — підкорення начальству в них просто в крові, на генетичному рівні. Передбачена начебто атестація суддів, але хто її проводить — ті самі судді. Хоча, на мою думку, там повинні бути присутні й мати право голосу представники громадськості, наприклад, ті ж правозахисники. Взагалі, якщо вчитатися в Конституцію, виходить, що влада належить народу, але призначають суддів Президент і Верховна Рада. Причому, довічно. У нормальній європейській державі Конституція — це механізм захисту громадянського суспільства від свавілля чиновників і держави. А в нас усе навпаки — в Конституції фактично закріплені права держави й чиновників. Просто над цим українці не задумуються і Конституція пишеться й переписується не на догоду народу, а за розсудом чиновників.
Валерій ДАНИЛЕВСЬКИЙ, політолог, м. Донецьк:
— Декларація з прав людини, Конституція України, що визнана однією з найпрофесійніших і найдемократичніших, інші закони приймалися в нашій країні дуже непросто, але все ж вони були ретельно підготовлені. Так що головна проблема України — не у відсутності необхідних законів, а у виконанні тих, якi вже існують. Найбільша проблема — це невиконання законів, рішень, постанов. Це національна проблема, тісно пов’язана з нашим українським, або навіть слов’янським менталітетом. І тому можна констатувати, що Декларація з прав людини носить саме декларативний характер — на рівні протоколу про наміри, не більше. І річ не в тім, що українці не вміють захищати свої права, річ у тім, що зневажання цими правами зустрічається так часто, що охопити всі випадки навіть не завжди можливо. Ми знаємо, як зневажаються права наших громадян на всіх рівнях — починаючи від начальника ЖЕКу, і закінчуючи представниками вищих органів державної влади. Громадяни особливо тяжко шукають правди в правоохоронних органах, у судах... Тобто зараз у сучасній Україні громадянину фактично нікуди звернутися для відстоювання своїх законних прав та інтересів — правий той, у кого більше прав, і в кого більше грошей.
Звичайно, в порівнянні з процесами, що відбуваються сьогодні в Росії, Україна все ж є прогресуючою державою — і в напрямі захисту прав людини в тому числі. Та й загалом на фоні інших країн на пострадянському просторі ми виглядаємо набагато краще, але в порівнянні з європейськими країнами в нас, на жаль, абсолютно неправова держава. І ті самі проблеми скінхедів, нерозкриття вбивств, непроста криміногенна ситуація загалом у країні, проблеми шахтарів, які гинуть у шахтах, і безкарності власників цих шахт... Усе це все свідчить, що наша країна перебуває поки що в перехідному періоді щодо всіх питань, і ча стково, у сфері відстоювання прав людини. Ця Декларація для нас дуже важлива, але, на жаль, у нашій країні поки що мало робиться для становлення правової держави і виконання намірів, що були в ній відмічені.
