Три роки тому Національний музей Тараса Шевченка було закрито на ремонт. Постало питання і про побудову нової експозиції. Саме тоді й почалася «велика війна» між тодішнім генеральним директором С. Гальченком та зав. біографічним відділом Н. Клименко. Колектив музею розколовся, поділився на ворогуючі групи. Власне, це було зіткнення двох концепцій побудови нової експозиції, протистояння двох вимірів бачення Великої постаті. Ця війна, виснажлива і довготривала, вихлюпувалась на сторінки ЗМІ й врешті закінчилася перемогою Клименко, яка невдовзі й зайняла місце генерального директора, а отже, завоювала право керувати побудовою нової експозиції Національного музею Тараса Шевченка. Наприкінці грудня минулого року музей нарешті було урочисто відкрито. Тепер кожен може завітати до Музею Тараса Шевченка, що на Бульварі Тараса Шевченка, 12 і ознайомитися з «оновленою» експозицією.
Так починає Ольга Шевченко свою статтю в редакцію. Далі ми друкуємо її з незначними скороченнями. Однак тему на цьому не закриваємо і готові вислухати інший погляд.
Унікальність Національного музею Тараса Шевченка полягає в тому, що він має нести подвійне навантаження і розповідати про Шевченка-поета і про Шевченка-художника. Зважаючи на цю особливість, музей уже з самого початку називали літературно-художнім. Перша експозиція музею була побудована 1949 року, в якій все було враховано. З цим нелегким завданням впоралась Глафіра Паламарчук, на той час заступник директора з наукової роботи. Використавши наробки В. Міяківського для Будинку-музею Шевченка, вона склала тематико-експозиційний план, який і став основою першої експозиції Державного музею Т.Г.Шевченка. Розгорнута біографія Т.Шевченка з висвітленням основних етапів життя, виокреслений ряд живописних творів художника, прижиттєві видання та найважливіші поетичні твори, проілюстровані радянськими художниками та сучасниками поета. Так, справді, це була ціла монографія про Кобзаря. Дуже багато цитат, полотна радянських художників і, звичайно, «правильна ідеологічна установка», як вимагав радянський час. Був окремий зал, присвячений темі «Шевченко і радянські революціонери-демократи», «Шевченко у Великій Вітчизняній війні» і таке інше.
Але дивним чином вся ця політизація сприймалась як щось паралельне та другорядне, як необхідна на той час данина режиму, і не більше. Основа, закладена в структуру експозиції, була наукова і правдива. І Шевченка- художника не могли затьмарити ні цитати Леніна, ні мармурові погруддя російських критиків та революціонерів-демократів. До музею йшли, приїздили з усіх куточків світу, стояли в чергах численні відвідувачі, аби прилучитися до таїни його творчості й якомога більше пізнати українського генія.
Згодом експозиція кілька разів перероблялася (оновлювалася), а під час ремонтно-реставраційних робіт у другій половині 80-х років постало питання і про те, як будувати новий музей, яку вибрати концепцію, як розказати всім — і дітям, і дорослим, численним гостям про Тараса Шевченка.
Пропонувалися різноманітні проекти художнього оформлення експозиції. Так, наприклад, московський художник Кропивницький подав на обговорення свій художній проект, у якому ключовою домінантою була призьба, яка б проходила через усі зали як символ української селянської хати. А над нею експонувалися шевченківські твори. Творча група на чолі з художником Тетяничем та архітектором Ігнащенком запропонувала глобальний космічний варіант, а саме: приміщення всього музею подати у вигляді космічного корабля, вікна і двері повинні були мати овальну форму на зразок біосфер. Експозиція мала закінчуватися залом, у якому стояло б крісло космонавта. І щоб кожен відвідувач міг би сісти у це крісло й побачити у телескоп планету «Кобзар».
Всі ці проекти були відкинуті науковим колективом музею, і було обрано художній проект оформлення нової експозиції, розроблений художником Анатолієм Гайдамакою, у вигляді великих рам та натягнутих на них струн, що символізували два обдарування Тараса Шевченка — художнє та поетичне. На струнах кріпилися експонати, переважно малярство.
Народжувалася експозиція 1989 року в творчій співпраці науковців всіх експозиційних відділів з групою художників. Всі проблемні питання, складні тематичні вузли, пропозиції щодо їхнього вирішення широко обговорювалися на нарадах з участю всього наукового колективу. Було вирішено залишити в основі побудови експозиції тематичну структуру 1949 року (попередню), але значно доповнити її й справді «розвантажити», де це необхідне.
Були зняті всі цитати класиків марксизму-ленінізму, роботи радянських художників, до мінімуму скоротили текстовий матеріал. Тому дивно читати у статті Людмили Таран: «Перевантаженість матеріалами, особливо текстовими, нагромадження їх у три-чотири поверхи — недолік експозиції зразка 1989 року...» («Тарас Шевченко: натягнуті струни». «Дзеркало Тижня», 27 січня 2006 рік).
Натомість в експозиції 1989 року були глибше представлені такі теми, як навчання в Академії мистецтв (привезені з Петербурга копії гіпсових статуй, про які неодноразово згадував Тарас Григорович), був побудований цілий тематичний зал «Шевченко- гравер», виділені найголовніші малярські твори, зокрема, картина «Катерина» та інші. Це те, що стосувалося теми Шевченко- художник. Але найскладніше було по-новому розкрити в музейній експозиції Шевченка-поета. Варто зважати на психологію відвідувача, який сприймає все візуально в музеї й не хоче переобтяжувати себе читанням довгих текстів та анотацій. Отже, треба так подати поетичний твір, щоб він запам’ятався, запав у душу, не залишив байдужим. Як це зробити?! Як виконати це складне завдання і розкрити музейною мовою одну з найголовніших шевченкових поем — політичну сатиру «Сон». Цей твір найбільше приніс поетові горя, відібрав у нього свободу, перелякав жандармів, обурив російського імператора. Цю поему повинен знати кожен українець. І було знайдено цікаве рішення: проілюструвати поему роботами видатного французького художника, сучасника Т. Шевченка, Оноре Дом’є (1808—1879), який так само, як і український поет, зобразив російського царя у вигляді недолугого ведмедя. Отут уже відбувся справжній перегук Франції та України.
Одним із найскладніших завдань і для науковців, і для художників був перший зал, де необхідно було розповісти мовою експонатів про велику подію — народження українського генія. І це завдання було успішно вирішено. Замість знаменитої й обов’язкової цитати Леніна про жахи кріпосного права повісили ікони XIX століття, а під ними шевченкові олівцеві малюнки з портретами його діда, батька та кирилівської хати. По центру на великому столі, покритому українським килимом, як і годилося в Україні на великі свята, була покладена метрична книга із записом про народження Тараса Шевченка.
У процесі монтування експозиції науковці відкрили для себе деякі закони її успішної побудови — це глибокі знання біографії поета, епохи, тогочасної історії, а також вміння знайти потрібне, саме «своє» місце кожному експонату, згідно з логікою викладу.
Експозиція 1989 року витримала екзамен. Її оглядало кілька комісій — з методичного відділу Мінкультури, науковці Академії наук України, директори музеїв Києва. Як позитив, відзначалось — науковість, доступність викладу, високий художній рівень оформлення.
Відкриття нової експозиції Державного музею Тараса Шевченка 1989 року стало подією в культурному житті не тільки Києва, а й усієї України. Тодішній директор музею Ольга Іванівна Поляничко, художник Анатолій Васильович Гайдамака та група наукових працівників за побудову цієї експозиції були відзначені державними нагородами.
В умовах незалежної демократичної Української держави з’явилось набагато більше можливостей, аби відтворити в експозиції правдивий образ Кобзаря. Як же скористалися цими можливостями науковці музею на чолі з генеральним директором? Без перебільшення, так звана оновлена експозиція «вражає» від першого до останнього залу.
Порушена структура викладу матеріалу, усунуті найголовніші теми, розбиті підтеми та тематичні вузли. Ось кілька прикладів. У першому залі замість ікон, що висіли над портретами батька, діда Тараса Шевченка та кирилівської хати, де він виріс, тепер висить великий плакат із зображенням підводи, запряженої конячкою, а внизу під рисунками розташувався такий же плакат із зображенням великої рогатої худоби, себто волів, майже в натуральну величину. А метрика із записом про народження Тараса Шевченка лежить вже не на святково прибраному столі, а на буденному, лише застеленому рушником, який так ніколи не клали в Україні. Якщо підемо далі по залах, то побачимо багато подібних несподіванок. Розпорошено та хаотично подана тема «Кобзар 1840-го року та становлення нової української літератури». У якомусь дивному шаховому порядку розвішані портрети класиків літератури, та ще й на простінках. «Розлучені» представники родини Рєпніних. Їхні портрети невідомо чому висять на різних стінах у різних залах. Це унеможливлює розповідь про Шевченка і сім’ю Рєпніних. Не дізнаєтесь ви і про участь Т.Шевченка в Київській археографічній комісії, яка діяла в Києві й за дорученням якої Тарас Шевченко створив цілу серію архітектурних пейзажів у різних губерніях України.
Важко повірити такому «розвантаженню», але факт: вилучені всі експонати, що розкривали і пояснювали один із шедеврів світової політичної поезії — сатиричну поему «Сон», якій була присвячена центральна стіна у шостому залі. А й справді, навіщо ображати російського імператора й демонструвати відвідувачам політичні карикатури якогось там француза Дом’є та Шевченкові сатиричні рядки про «царя-ведмедя»?
«Шевченко написал новую поэму «Иоанн Гус». Я поневоле приятно призадумался над тем, какого гениального человека мы имеем в Тарасе Григорьевиче, ибо только гений посредством одного глубокого чувства способен угадывать и потребности народа и даже целого века, к чему не приведет никакая наука, ни знания, без огня поэтического и вместе религиозного», — писав кирило-мефодієвець Василь Білозерський. Проте і цю поему ви не знайдете в оновленій експозиції, хіба що два листочки факсимільних копій автографа й маленький портрет Шафарика у вітрині — та й усе.
Всі ці твори з рукописної збірки «Три літа» Т.Г. Шевченко читав на засіданнях таємної політичної організації «Кирило- мефодіївське братство», у якій брала участь патріотично налаштована українська інтелігенція і яка становила загрозу для устрою Російської імперії. Проте ця тема як другорядна, на думку оновлювачів експозиції, розміщена також у вітрині, скромно і малопомітно. Таким чином, випали з експозиції чудові олійні портрети XIX століття членів Братства — П. Куліша, М. Гулака, О. Навроцького, які експонувалися раніше. А у вітрині подаються фоторепродукції з цих портретів. Сумно і в наступних залах. Відсутні такі тематичні вузли, як «Шевченко і Марко Вовчок», «Шевченко і Акакій Церетелі» та інше. Вкрай невдало скомпонована у 15-му залі розповідь про смерть, поховання та перепоховання Тараса Шевченка. Нагромадження другорядних експонатів, плакатів, які ми вже бачили в попередніх залах. Замість лаконічної розповіді — чотириярусна композиція: особисті речі Тараса Шевченка, над ними автограф останнього вірша, який неможливо прочитати, над ним посмертна маска поета, а над нею терновий вінець. Все це почеплено на червоній килимовій доріжці, яка не відповідає темі. В експозиції немає жодного малюнка художників М. Микешина, Ф. Верещагіна, Л. Жемчужникова, М. Дмитрієва, П. Ейснера, що малювали в труні Тараса Шевченка в церкві в Академії мистецтв.
Закінчується розповідь про Тараса Шевченка його портретом, що виконав Федір Кричевський у 1936 році та розкиданими листочками із «Захалявної книжечки», яку ми вже бачили в темі заслання. Очевидно, на більше фантазії не вистачило.
Але що найбільше вражає в «оновленій» експозиції, то це, звичайно, банери. Що таке банер, спитаєте ви? Це нове слово і означає воно — рекламний плакат. В даному випадку це збільшені у сотні разів акварелі та сепії Тараса Шевченка і розвішані у залах від підлоги до самісінької стелі, а поверх них скромно і, знову ж таки, малопомітно висять вже оригінали Тараса Шевченка. Оце, мабуть, і сам Тарас Шевченко здивувався б. Куди його маленьким за розмірами акварелям братися до цих гігантів-банерів! Окрім плакатів із шевченковим живописом та автографами, так само висять збільшені листівки з видами Кирилівки, гравюри з видами Петербурга, Києва, гравюри Сластьона, ікони, козаки-мамаї. Вони вражають своєю масштабністю і глушать оригінали. Оглянувши таку експозицію, навряд чи ви запам’ятаєте хоч один малярський твір Шевченка чи глибше пізнаєте його як геніального поета. Зовсім ні. Запам’ятовуються найбільше якраз саме ці гігантські банери.
Зараз поспіхом експозицію доповнюють новими банерами, блискучі банери замінюють на матові. На банерах додають ще шевченкові тексти, написані жирним чорним шрифтом. Одне слово, порожню банерну експозицію наповнюють якимось змістом. Деякі банери міняють місцями, так, наприклад, у першому залі банерних волів перевісили з першої на четверту стіну, а їхнє місце зайняли вже коні, що у полі біля копиці сіна.
Проте ні доповнення, ні заміна одних банерів на інші, ні їх перевішування з однієї стіни на другу суттєво вже нічого змінити не можуть.
Дирекція музею заохочує відвідувачів, журналістів, міністерських чиновників, письменників до схвальної оцінки оновленої експозиції. Але, якщо нам не байдужий образ Тараса Шевченка та його творчість, і ми не хочемо, щоб його оригінали поховали під банерами, давайте говорити правду і називати речі своїми іменами.
