Серед топ-новин останніх тижнів однією із центральних були підсумки українсько-російських переговорів щодо ціни на газ. Кремль, як пушкінська стара, вже не хоче бути тільки учасником модернізації української газотранспортної системи. За повідомленням ЗМІ, не названий російський високопосадовець озвучив бажання Росії стати співвласницею української ділянки «труби». Власність, як відомо, є правовою підставою для використання будь-яких засобів щодо її захисту, особливо якщо трапляється замах на неї. Приміром, підрив її якоюсь невстановленою особою або невідомо ким спровоковані суспільні заворушення біля неї. Це — крайність. Але в разі задоволення російських домагань став би невідворотнім політичний контроль Кремля над Києвом з усіма відповідними геополітичними наслідками. Поки що український Кабмін лавірує, шукаючи формули, прийнятної для Кремля, але й такої, що зберігає нашу ГТС у державній власності і при цьому забезпечує знижену ціну на газ. Та навряд чи можна сподіватися на милосердя північного сусіда: не для того він тривалий час «підгодовував» Україну знижками на енергоносії, супроводжуючи подачки розмазуванням сентиментальних шмарклів стосовно споконвічних братніх почуттів і терпляче вичікуючи, коли її енергозатратна економіка опиниться на грані краху, щоб тепер дати їй зірватися з гачка.
Та ціна на газ, на якій наполягають росіяни, створить такий дефіцит державного бюджету, який може бути закритий тільки зовнішніми вливаннями. Джерела цих вливань відомі. Насамперед, Міжнародний валютний фонд. Він готовий продовжити надавання Україні наступних траншів за умови виконання тих його вимог, що несумісні з популістськими намірами уряду. Вимоги МВФ завжди стимулюють країни-реципієнти до лібералізації їхніх економік, а відтак відмова виконувати ці вимоги може розглядатися як симптом схильності до методів державного регулювання виробництва і ринку — методів, чия ефективність може бути тільки тимчасовою, стратегічно безперспективних.
Український прем’єр позиціонує свою країну як бідну, але горду: мовляв, ставати перед МВФ на коліна (читай: виконувати його вимоги) не будемо. Він не може не передбачати наслідки такої позиції — зростання у євро-атлантичному співтоваристві розчарування в Україні та подальше збайдужіння до її долі. Паралельно саме прем’єр оголосив готовність України піти на такі поступки для Росії, які раніше вважалися немислимими.
Відзначимо, що президент, будучи патроном прем’єра, з приводу такої поступливості промовчав. Знак згоди? Але що тоді означає вибір ним Брюсселю як місця першого зарубіжного візиту у якості глави держави? І що тоді означав другий його жест — прилюдне дорікання віце-прем’єрові з гуманітарних питань за необачний виступ стосовно вірогідності входження України у союзну державу разом із Росією і Білоруссю? На дорікання у настільки жорстких висловах віце-прем’єр почав пояснювати, що його не так зрозуміли.
Співставляючи ці факти, можна припустити два варіанти. Перший — що проросійські жести нової влади є не більше, ніж засіб маскування насправді проєвропейського курсу. За такого варіанту розмови про участь Росії у модернізації української ГТС можуть вважатися маневруванням. Другий варіант — що, навпаки, проєвропейські жести приховують справжню мету — зробити Україну слухняним кремлівським вассалом хоч би в якій формі. Тоді шмагання віце-прем’єра слід вважати лише виявом невдоволення за завчасне «розкриття карт».
Політика здійснюється публічно, але планується утаємничено. (Приклад — інформація про останню зустріч українського і російського президентів, на якій обговорювалися «окремі питання українсько-російського співробітництва». Повідомлення своєю лаконічністю дає поживу для будь-яких найширших фантазій). Про справжні цілі й наміри влади можна тільки робити припущення, аналізуючи супровідні події, які зовні лише опосередковано стосуються політичного курсу режиму, але які складають симптоматику цього курсу. Завдання влади — не тільки вчинити заплановане, а й легітимізувати його і юридично, і, що ще важливіше, психологічно. Психологічна легітимізація владних дій досягається шляхом тривалої системної підготовки суспільної свідомості до їх позитивного сприйняття з тим, щоб населення вважало їх морально виправданими. У такому разі навіть юридичні порушення оцінюються як несуттєві, малозначимі у порівнянні з загальною суспільною потребою. Про справжні плани влади можуть свідчити її навіть обережні ідеологічні посили, покликані закласти у психологію мас чіткі установки на очікування саме тієї політичної стратегії, яку влада збирається реалізовувати.
Перше, ніж оцінювати ідеологічні посили нової влади, хотілося б сказати кілька слів про її якісний стан. Ті, хто застав момент розпаду СРСР, мають пам’ятати, що він супроводжувався розколом правлячої тоді радянської партійно-господарської номенклатури: одна частина залишилися «твердою у вірі» і всіляко таврувала другу, прагматичну частину, яка клялася-божилася, що ненавидить командно-адміністративну систему, бо та сковувала її бізнес-талант і от в умовах незалежності й ринкових відносин комуністи-прагматики приведуть Україну на світовий рівень розвитку. Мовляв, дозвольте лише прибрати народне господарство до наших приватних рук.
Україна мовчазно погодилася, але замість очікуваного процвітання побачили руйнівні дії нових власників. Замість створення нових наукоємних видів промислової продукції світового рівня нові господарі України зосередилися на тих галузях, що не потребують технологій найвищого рівня і можуть забезпечувати їм заможне життя вижиманням залишків потужностей, створених за радянський період. «Тверда у вірі» частина номенклатури слала прокльони на адресу як своїх колишніх соратників, так і націоналістів, що «розвалили велику державу» і «передову радянську економіку».
Сказане стосується правлячого класу всієї України. Але до південно-східної еліти претензії особливі. Адже в їхніх руках опинилися не лише виробничі потужності, основні види сировини, матеріалів, а й інтелектуальний науково-технічний потенціал, здатний за умови інвестування в нього потрібних фінансів позмагатися з творцями відомих у світі брендів. Що ж говорить статистика? До основних видів промислової продукції Донецької області нині відносяться обладнання для металургійної промисловості, машини бурильні, електрообладнання, ну і, звичайно, метал, вугілля, руди, продукти хімії. В Луганській області це, знову таки, продукти хімії, метал, труби, електрообладнання. Наукоємна продукція до складу основної у статистичних повідомленнях обох областей не фігурує. І не дивно. Питома вага підприємств Донецької області, що впроваджували інновації, протягом 2000 — 2008 рр. впала з 21,7 до 9,4%, а питома вага реалізованої інноваційної продукції в обсязі всієї промислової продукції — з 23,0 до 4,6%. Статистика по Харківській області дає дані про зростання випуску наукоємної продукції, але без порівняння із загальним промисловим випуском— чи не тому, щоб не жахати таким порівнянням? (Наведені дані взято нами з офіційних сайтів відповідних обласних статуправлінь — http://donetskstat.gov.ua/statinform/index.php; http://www.lugastat.lg.ua/sinf/nauinv/rnauinv.htm; http://uprstat. kharkov.ukrtel.net/ua/socekonstan/ 2010rik.html).
Загальний технологічний стан південного сходу України говорить про безпідставність претензій нової влади на титул «професіоналів». Схоже, професіоналізм вона розуміє як вміння випрошувати у Росії дешевих енергоносіїв в обмін на геополітичні поступки. А Кремль очікує, коли український кіготь загрузне надійно. І є великі сумніви, що ця влада буде напружуватися, щоб кіготь витягти. Адже у коаліції з нею комуністи — та частина радянської номенклатури, яка демонструвала непримиренність до «зрадників комуністичної ідеї», а тепер розкрила їм свої обійми. Комуністи є відвертими у своїй проросійськості та у несприйнятті української незалежності. Якщо згадати, що уся колишня радянська номенклатура свого часу охоче мирилася з тим, що технологічний розвиток Української РСР визначався Москвою, то можна припустити й наступне — що технологічне оновлення України не відноситься до найглибших внутрішніх потреб нової влади. Відтак, є підстави вважати, що її проросійська риторика є не тільки декорацією. Інакше для чого нібито орієнтованому на євроатлантичний вектор президенту ліквідовувати комісію Україна—НАТО? Для чого гаранту незалежності домовлятися про участь у параді національних(!) збройних сил російського десантного підрозділу? Чи не для того, щоб привчити нас до присутності на території України майбутніх охоронців російської власності, вони ж «примушувачі до миру»?
Підстави для такої думки можна відшукати у тих ідеологічних посилах нової влади, з яких проглядає її бачення найбільш сприятливої для своїх планів загальної психологічної атмосфери у країні. Систему освіти і виховання віддано в руки людини, яка вважає західних українців та їхні цінності такими, що не мають нічого спільного з рештою України. Нагадаємо основні західноукраїнські цінності — незалежність і соборність України, інтеграція до Європи, ринкові відносини, демократія, відродження і утвердження української мови і культури, подолання наслідків їхньої дискримінації, як і загалом наслідків колоніального становища України в минулому. Якщо все несумісне з рештою України, то влада, за логікою заперечення неприйнятного, мусить утверджувати все абсолютно протилежне. У тому числі і в тій частині, що стосується геостратегічного вибору, а також щодо права народу на повстання проти тиранії і державного тероризму. (Побіжно варто відзначити, що своєю риторикою керівник виховного процесу в Україні по суті відродив прийом комуністичної антисіоністської пропаганди, коли євреї західних країн оголошувалися такими, що не мають нічого спільного з радянськими євреями — носіями радянських цінностей і активними учасниками будівництва комунізму).
Інший посил — ініціатива представників владної партії щодо передавання Інституту національної пам’яті у відомство Держархіву. Про суто інституціональну безглуздість такої ініціативи провідні фахівці вже висловилися... Наголосимо лише на тій красномовній обставині, що керівництво архівною справою в Україні передано в руки представниці Компартії, що не залишає сумнівів щодо спрямованості діяльності інституту в разі реалізації ініціативи регіоналів.
Паралельно подано ще один посил — кампанія за скасування указу попереднього президента про присвоєння звання Героя України Степану Бандері. Указ був не першим у ряду нагородження історичних діячів минулого — раніше звання героя удостоювалися і Августин Волошин, і Роман Шухевич. Недоцільність таких нагород очевидна, хоча б тому, що мета, до якої йшли ті ж Шухевич і Бандера, і нинішня державна реальність мають мало спільного, крім факту незалежності України. Чи зголосилися б вони самі бути героями країни, у якій заправляють люди, спроможні тільки розкрадати національне надбання, як це було протягом усіх років незалежності?
Вочевидь, нова влада переймається не правовою обѓрунтованістю указу щодо Бандери, а побоюванням, що антибандерівські стереотипи, насаджені радянською пропагандою, дедалі втрачатимуть своїх носіїв і свій вплив на масову свідомість. Між тим, саме з допомогою цих стереотипів регіоналам вдається утримувати свій електорат, виставляючи себе гарантом захисту населення сходу від «бандерівської загрози» і змушуючи його миритися з результатами свого господарювання.
Найбільш усталені антибандерівські стереотипи — «зрадництво» і «тероризм» (або «бандитизм») Української повстанської армії. Саме в оцінках УПА, а не постаті Бандери центральне питання полеміки. У дискусіях про роль УПА під час Другої світової війни наведено достатньо аргументів щодо її патріотичної антиімперіалістичної (в сенсі антинацистської і антирадянської) функції борця за незалежність України. Тим не менше ярлики «зрадників» і «бандитів» постійно вішаються на повстанців.
Звинувачення бандерівців у зрадництві обѓрунтовується їхньою співпрацею («колабораціонізмом») із нацистським режимом. Треба зважати на те, що співпраця Організації українських націоналістів із гітлерівським режимом тривала з різним ступенем інтенсивності протягом 1930-х років паралельно із значно масштабнішою співпрацею з ним Радянського Союзу. Два українських охоронних підрозділи в складі СС були створені в роки найтіснішого воєнно-політичного співробітництва між Москвою та Берліном і швидко зникли з початком радянсько-німецької війни, коли оунівці побачили брак користі від цієї співпраці. Оунівці співробітничали з нацистами в наївних сподіваннях здобути з їхньою допомогою незалежність України, а радянська імперія — заради розширення своїх меж.
Адептами сталінізму дії передвоєнного радянського керівництва підносяться як втілення зовнішньополітичної мудрості у вимушених обставинах, а такі самі дії ОУН — як антинародний колабораціонізм із нацистами. Мотивація подвійної оцінки очевидна: співробітництво з нацизмом виправдане, якщо при цьому зберігається і розширюється імперія, і мусить бути засудженим, якщо воно має на меті національну незалежність. Але така мотивація може бути природною тільки для тієї політичної сили, яка сам факт нинішнього незалежного статусу України сприймає як неминучу, але докучливу даність, якої можна і бажано позбутися за слушної нагоди. Із комуністами тут усе зрозуміло. А «з ким ви, товариші регіонами та литвинівці»?
Інше звинувачення у бік бандерівців — у тероризмі. Дійсно, серед них були люди, які у боротьбі з тими, кого вони вважали пособниками сталінської тиранії, часом переходили норми людяності. Однак, огульні звинувачення у злочинах проти людяності у бік усього бандерівського руху можуть означати тільки одне — виправдання державного тероризму, здійснюваного сталінським режимом, заперечення права народу на збройний опір тиранії, на самозахист від неї.
Нинішня кампанія по дискредитації борців за національну незалежність в Україні не є першою. Відразу по закінченні Громадянської війни український визвольних рух 1927 — 1920 років почали зображувати як бандитський і винятково погромницький. Такими прийомами запобігалася національна мобілізація українців, знищувався психологічний потенціал їхньої здатності до опору діям влади. Плоди цієї кампанії влада збирала протягом 1930-х років. Під час Голодомору українці покірно дивилися, як у них забирають останній шматок хліба, не наважуючись (за незначною часткою) підняти руку на тих місцевих активістів, які за вказівкою з центру прирікали їх на голодну смерть, а взамін отримували шанс для кар’єрного зростання. Якщо бідолахи і брали в руку зброю, то щоб вбити когось із себе, навіть дітей, і їсти людське м’ясо аби врятуватися від смерті. Під час Великого терору вони покірно дивилися, як по ночах забирають їхніх рідних, а потім за вказівкою партійних органів зрікалися їх, аби не повторити їхню долю і слухняно підтримували рішення мітингів про нещадне покарання «ворогів народу».
Звісно, з такою масовою психологією сталінській владі було зручно. Але у 1939 р. з’ясувалося, що є в Україні населення, яке не стане терпіти знущання і терор, яке не втратило почуття ані національної, ані особистої гідності. Спочатку його переламали збройно. Потім сорок років намагалися переламати психологічно. Не вийшло. Залишається одне — тримати психологічно зламаною решту українців, дискредитуючи тих, хто подавав приклад жертовності у боротьбі з тиранією.
Відзначимо, що антинаціоналістичні кампанії зазвичай синхронно здійснювалися пропагандистськими службами і Росії, і України. Так було в минулому, так відбувається і зараз. На території Росії, де ніколи (як і на більшій частині України) не бачили живого бандерівця, звідки жодну людину не було відправлено на лісоповал в Карпати або в уранові рудники у степову Україну, антибандерівська риторика невпинно лунає від перших днів після розпаду СРСР.
Доходить до смішного. За сценарієм загалом чудового телесеріалу «Ліквідація» виходить, що у 1946 році бійці УПА намагалися взяти штурмом не Львів, не Станіслав (Івано-Франківськ), не Тернопіль, а (уявляєте!?) — Одесу. Що змусило автора, явно не дурну людину, вставити у сценарій подібний ідіотизм? Із цієї ж серії документальний фільм про Україну В.Меньшова, у якому він радісно сповіщає, що в архівах Вермахту немає даних про його бої з УПА (мовляв, соромтеся ті, хто стверджує, що УПА воювала з гітлерівцями). Звісно, немає і не могло бути, бо Вермахт воював на фронті, а у його тилу боротьбу з партизанами вели загони СС. Що це — невігластво чи шарлатанство? Відомий історик спецслужб Л.Млечін на каналі RTVI, анонсуючи свій фільм (оскільки дивився передачу не від початку, то тільки зрозумів з її контексту, що фільм стосується Бандери і УПА), на запитання — чому західноукраїнське населення і досі позитивно оцінює повстанців? — відповідає, що це, мовляв, вияв хуторянського націоналізму. Нам не залишається нічого іншого, як вважати антиподом хуторянському націоналізму міський інтернаціоналізм. В історичній пам’яті західних українців і досі зберігаються спогади про те, що він їм приніс.
М.Салтиков-Щедрін колись написав: «Злодейства крупные и серьезные нередко именуются блестящими и в качестве таковых заносятся на скрижали Истории. Злодейства же малые и шуточные именуются срамными, и не только Историю в заблуждение не вводят, но и от современников не получают похвалы». Далекий від наміру вважати злочини, вчинені з боку УПА, дрібними, але вони незрівнянні за масштабом з тими злодійствами і звірствами, що чинилися проти західноукраїнського населення.
До речі, в самій Росії оцінки своїх терористів не є такими вбивчими. Так, терор народовольців чи есерів може засуджуватися як неефективна тактика, але ніхто не заперечуватиме, що Желябов, Перовська, Засулич чи Гриневицький є постатями героїчними. Куди до них якомусь Бандері, який взяв участь у замаху на нікому в Росії невідомого міністра якоїсь там Польщі. Ніхто вже не називає бандитами денікінців чи білокозаків, хоча кривавий слід за тими й другими більший, ніж за бандерівцями чи тими ж петлюрівцями. Дійсно, якось ніяково і непристойно називати бандитами тих, хто боровся за «єдину і неділиму». Це ж не якісь кляті сепаратисти; от цих можна таврувати як завгодно.
Що ж змушує російських пропагандистів і навіть творчу інтелігенцію вдаватися до аргументів, позначених невіглаством, підтасовуваннями і подвійними стандартами? Судячи з усього, бажання догодити владі, потрапити в актуальну ідеологічну струю. А який же інтерес у дискредитації бандерівців у самої російської влади? Боїться, що нащадки упівців із штурмовими драбинами підійдуть під стіни Кремля? Абсурд. Чи все ж таки сподівається на створення союзної держави і хоче знову нав’язати українцям психологію покірності? Цілком можливо. Тим більше, що і новій українській владі краще мати справу з покірним населенням незалежно від того, чи буде ця влада самостійною, чи виконуватиме роль московських маріонеток. Щодо вірогідності другого варіанту, то треба бути дуже пильними. Адже в Росії вистачає нових молотових, хрущових, кагановичів для «наведення порядку» в Україні. Так само в Україні вистачає нових постишевих, косіорів, чубарів, згодних «здати» незалежність в обмін на власне благополуччя. Не кажучи про безліч «активістів» у вигляді номенклатурних клонів, які не встигли на розподіл пирога при розпаді СРСР і сподіваються надолужити втрачене при його реставрації.
Можливо, висловлені припущення є надто похмурими, а влада є щирою у своїх проєвропейських запевняннях і обіцянках технологічно модернізувати країну, вивільнити її від цінової залежності щодо газу, тобто від головного важеля російського тиску на Україну. Та мене життя навчило ставитися до кожної нової влади так, як вчив свого племінника ставитися до кожного нового знайомого Адуєв-старший із романа І.Гончарова «Звичайна історія» : мовляв, познайомившися з кимось, відразу вважай його шахраєм; виявиться таким — похвалиш себе за проникливість, а виявиться порядною людиною — приємно помилишся. Звичайно, краще було б приємно помилитися, ніж знову виходити на Майдан.
