Учора опозиціонери від Партії регіонів, як і обіцяли, провели в столиці і низці великих міст країни акції протесту проти «кульгавої» антикризової політики уряду Юлії Тимошенко. З одного боку, зрозуміло, на те вона й опозиція, щоб влада не дрімала, і з цього погляду соратники екс-прем’єра Януковича мають повне право організовувати різноманітні акції, мітинги, протести, маніфести. Однак з іншого боку, опозиціонери, незважаючи на публічну обіцянку Віктора Федоровича, озвучену ще 19 лютого, і до сьогодні так і не оприлюднили альтернативну концепцію виведення країни з кризового піке. Крім того, кому як не двічі колишньому керівнику Кабінету Міністрів — пану Януковичу знати, що ста днів для подолання такої «багатогранної» кризи не просто мало — катастрофічно мало.
Проте опозиціонери не збираються обмежуватися серією вуличних акцій протесту — в грядущий вівторок Партія регіонів може заблокувати парламент, і утримувати блокаду доти, доки влада не заявить про свою відставку. Такі плани «синьо-білих» озвучив заступник голови ПР Борис Колесніков.
«Події розвиватимуться так: 27 березня ми проводимо загальнонаціональний мітинг «Криза — стоп!» Якщо в понеділок, 30 березня, нам не нададуть на Погоджувальній раді ВР антикризовий план, а у вівторок не захистять його разом зі змінами до бюджету, то Верховна Рада буде заблокована, поки влада не піде у відставку», — заявив зокрема Борис Вікторович.
Почалася ця «наступальна» історія, нагадаємо, 11 грудня минулого року, коли пригнічений створенням нової коаліції Віктор Янукович оголосив «збанкрутілій помаранчевій владі» ультиматум: «У випадку, якщо влада за сто днів не наведе лад у країні, ми піднімемо всю країну. Це остання «помаранчева» зима!».
Тоді ж лідер ПР зазначив, що «так звана більшість у парламенті» не хоче розглядати антикризову програму, запропоновану Партією регіонів. «Це означає, що нас хочуть виключити з процесу», — скривджено підсумував лідер «синьо-білих». Зауважимо, що антикризової програми регіоналів до цього дня ніхто так і не бачив. 19 лютого Віктор Янукович пообіцяв журналістам «найближчими днями» оформити й оприлюднити опозиційні антикризові рецепти, однак обіцянка залишилася лише обіцянкою.
«Я знаю, що сьогодні уряд і прем’єра безпощадно критикують, але я хочу, щоб ви вірили, що в цих важких умовах, із цим усім критиканством і безвідповідальністю наших опонентів, ми все одно впевнено тримаємо країну в стані фінансових балансів», — заявила днями Юлія Тимошенко. Коментуючи вуличні акції протестів, ініційовані Партією регіонів, господиня Кабміну зазначила: «Я хочу повністю спростувати всі ці безпідставні крики опозиції, що антикризової програми не існує. Вона існує, вона ідентична антикризовим програмам в інших державах. І ми її виконуємо, хоч це і важко дається».
Політологи тим часом переконані: сьогодні в Україні немає політичної сили, яка б могла організувати могутні акції протесту. «Партії, яка може масово вивести народ на вулицю, влаштувати серйозний протест, немає. В умовах кризи люди не вийдуть на вулицю з акціями протесту, оскільки боятимуться втратити роботу. Вони, передусім, думають, як прогодувати свої сім’ї. Тож ніякої революції не буде. Революції відбуваються тоді, коли загалом непогано, але могло б бути краще», — зауважив директор Центру політичних досліджень і конфліктології Михайло Погребінський.
Керівник Школи політичної аналітики НаУКМА Олексій Гарань погоджується з колегою: «Соціальний протест можливий, він може бути й не контрольованим, якщо гіршатиме економічна ситуація. Але чи переросте це в політичну революцію? Я не впевнений. Коли яблуко падає, повинен бути хтось, хто підставить руки і схопить його. У нас цієї політичної сили, яка може піти на протестному електораті, немає».
У свою чергу голова правління Центру прикладних політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко впевнений — для того, щоб відбулася революція або політичний бунт, повинен бути лідер, який закликатиме до насильної зміни влади. «Я дуже сумніваюся, що регіонали спроможні це зробити. Вони реалісти і розуміють, що якщо зібрати великий натовп, він, не дай Бог, звичайно, але може бути агресивним. А в них же свої будинки в центрі Києва, свої авто, свої бутіки. Хто ж захоче ризикувати своєю власністю?», — резюмує експерт.
Понад третина українців готові взяти участь в акціях протесту. Такі дані соціологічного опитування оприлюднив днями директор Національного інституту стратегічних досліджень Юрій Рубан. Про те, до чого може привести збіг: бажання опозиції вивести людей на вулицю з протестними настроями наших співвітчизників, «День» розмовляє з паном Рубаном.
— Юрію Григоровичу, сьогодні з подачі Партії регіонів у столиці та низці великих міст нашої країни стартують акції протесту проти політики уряду Юлії Тимошенко. Як ви вважаєте, наскільки, по-перше, виправдане, актуальне нині проведення мітингів, а по-друге, чи можуть вплинути вуличні акції на антикризову тактику Кабміну, з урахуванням того, що пані Тимошенко вже назвала їх оплаченими?
— Дозволю собі зробити наступне припущення: незважаючи на те, що третина українців висловлює готовність узяти участь у різноманітних вуличних протестах, це зовсім не означає, що в п’ятницю всі ці люди брали участь у заходах, ініційованих Партією регіонів. Тут усе набагато складніше. Готовність — не означає безпосередньої участі. Більше того, знаєте, складається стійке враження, що подібні акції в Україні перетворилися в налагоджені технології і кількість їхніх учасників залежить не стільки від благополуччя і настрою людей, скільки від економічних можливостей організаторів. Проте очевидним фактом є наступне: згідно з нашими дослідженнями, половина громадян України відчули на собі затримки зарплат, пенсій та інших бюджетних виплат. І це ми говоримо про перший квартал поточного року, а на перший квартал традиційно припадає всього до 20% усіх бюджетних виплат. Іншими словами, справжнє навантаження на бюджет почнеться в другому кварталі.
— Словом, поки наші співвітчизники не відчують могутній удар по власних гаманцях, навіть незважаючи на економічні можливості політичних сил, що ініціюють вуличні протести, нічого масового і дієвого в Україні не станеться? А потім, у другому півріччі, чого варто чекати?
— Насправді криза вже ударила по сімейних бюджетах українців, однак усе ж залишається деякий запас, якщо хочете — накопичення надій і очікувань. Поки що уряду (не буду, щоправда, говорити про механізми), в принципі, вдавалося виконувати бюджетні виплати. Але я стверджую, що якщо з бюджетними виплатами виникнуть проблеми, це створить абсолютно реальний потенціал не такого собі протесту на кухні (його й так удосталь), а потенціал готовності людей вийти на вулицю. Простіше кажучи, найменший збій бюджетних виплат означатиме, що без засобів до існування залишаться мільйони людей, які навряд чи сидітимуть, склавши руки.
— Ми сьогодні спостерігаємо за вуличними акціями і в низці європейських країн. Там і сльозоточивий газ, і сутички протестуючих із поліцією. У нас, навіть якщо люди вийдуть на вулиці, буде все спокійно чи все-таки є ризик..?
— Цікаве запитання. Дякую. Підтекст його читається ясно. Знаєте, один француз сказав, що революції насправді роблять не голодні люди, а ситі люди, яких вчасно не нагодували.
Із кризи кінця 1980-х українці не опускають руки і традиційно шукають вихід, нові способи для заробітків. Українці як нація заряджені на пошук, скажімо так, індивідуального виживання. Не можна сказати однозначно: погано це чи добре. Але мені, наприклад, ця риса подобається. На мій погляд, наш індивідуалізм наближає нас до європейців.
Якщо ж говорити про ймовірність вуличних безладів в Україні, варто відзначити наступне. У нас є досвід помаранчевої революції, коли величезний за масштабами суспільний протест пройшов мирно, без насильства. Це дуже важливо! Пригадайте, мільйони людей були на вулицях, і жодна вітрина не була розбита. Я не думаю, що українці схильні до агресивних акцій протесту, тому просто технологією задаються заяви деякої нашої радикальної доброчесності з вусами, про те, що в певний день народні акції зметуть всіх. Особисто я до подібних заяв ставлюся досить скептично. Однак є ще один, на мій погляд, вельми важливий момент — відповідальність політичного класу. Адже насправді вихід з економічної кризи, в чому я глибоко переконаний, полягає не в потрясіннях і революціях (з економічного погляду потрясіння дуже дорого обходяться, і їх потім багато років відкашлюють), а в економічних реформах. Дуже важливо, щоб політичний клас продемонстрував, якщо хочете — мінімальний вияв самозбереження. А якщо говорити, скажімо так, у високому стилі, то мінімальний вияв відповідальності та патріотизму. Мені здається, і у Верховній Раді, і в уряді, і на Банковій є люди, готові до консолідації заради реформ, що дозволять вивести Україну з кризового піке. У такому випадку шанси вийти з глухого кута серйозно зростають.
— Це дуже важлива, однак, на жаль, напевно, не близька перспектива. Проте вчора вже стартували масові акції протесту, організовані Партією регіонів. На ваш погляд, чи має право апріорі на проведення таких акцій опозиція, яка не запропонувала (незважаючи на публічну обіцянку Віктора Януковича) альтернативної антикризової програми?
— Будь-яка опозиція, звичайно ж, намагається виграти на незадоволенні електорату і, як кажуть росіяни, затаврувати ганьбою владу. Я б сказав, що це, в принципі, нормальна поведінка опозиції. У тому, що прихильники опозиції виходять на вуличні акції протесту, також немає нічого страшного, адже ми — демократична держава, і, слава Богу, в нас не розганяють мирні демонстрації. Однак питання в тому, що коріння нинішньої кризи закладалося ще 2004 року, і нинішня опозиція має до цього пряме і безпосереднє відношення. Саме наприкінці 2004 року були порушені баланси, грубо кажучи, між економічним зростанням і зростанням добробуту людей, вибудовані в період із 1999—2002 рр. Давайте говорити відверто: саме нинішня опозиція в ході останніх президентських виборів розв’язала гонку — а хто ж більше наобіцяє суспільству? Тогочасний уряд Віктора Федоровича Януковича став на цей слизький шлях і повів за собою українську економіку. Тож нині опозиція відкриває людям очі на промахи нинішнього Кабміну (а промахи, щоправда, є, і проблема уряду полягає в тому, що він не має політичної волі для того, щоб зійти зі слизької стежки популізму) і мовчить про те, що старт був заданий ними ж.
І, до речі, коли теперішня опозиція була при владі 2006 року, вони продовжували цю неадекватну економічній ситуації популістську політику. Але, мені здається, ми сьогодні впритул підійшли до межі, коли неможливо продовжувати цю нескінченну боротьбу всіх проти всіх. До речі, сьогодні вже є ознаки «потепління», адже маємо ж ми приклад спільної роботи над Меморандумом із МВФ. Важко, з муками, проте триває робота зі внесення змін до бюджету тощо. Також існує спільна позиція Президента і прем’єр-міністра при обговоренні питання модернізації української ГТС. Бачите, поступово, але ми все-таки приходимо до усвідомлення того, що дві зовнішні політики однієї держави — це забагато буде. Так, ми вчимося на власних помилках, а не на чужих і дійсно важко засвоюємо уроки. Проте, я вважаю, що шанси для оптимізму є. Сподіваюся, наш політичний клас зможе досягнути хоча б мінімальної згоди. А ви, до речі, абсолютно справедливо кажете про те, що опозиція не пропонує чіткого, виразного, розгорненого плану дій щодо виходу з економічної кризи. Прем’єр Тимошенко говорить, мовляв, дайте мені всю владу, і все буде добре. За аналогічним принципом, на превеликий жаль, діють і опозиціонери, заявляючи, мовляв, дайте всю владу прем’єр-міністру Януковичу і країна вмить заживе щасливо й благополучно. Для політичних фанатів цих політиків, вочевидь, це непогані тези, але для багатьох українців, для бізнесменів, для представників промисловості, ці сигнали не є переконливими. Масові акції протесту також не дають виразних відповідей. Акції протесту — це стимул, щоб влада почала щось думати і робити. З цього погляду акції виправдані: нехай уряд заворушиться і побачить незадоволення людей.
— Трохи раніше ви сказали про необхідність консолідації представників нинішньої влади і опозиції задля виведення країни з кризового піке. А як ви вважаєте, які шанси дає криза новим політичним гравцям, таким, скажімо, як екс-спікер Яценюк, колишній лідер пропрезидентської фракції Кириленко, екс-міністр оборони Гриценко та іншим?
— Економічна криза дійсно змінює політичний ландшафт. І недавні вибори в Тернополі, до речі, зайве підтвердження цієї гіпотези. Щоправда, не вважаю, що ці вибори можна й потрібно екстраполювати на всю Україну, проте вони багато про що свідчать. Однак українське суспільство досить консервативне, і бути молодим, енергійним, професійним для того, щоб уже сьогодні вступити в рівноцінне змагання з тими, хто не один рік створював стійку електоральну базу, мало. До речі, в, як ви кажете, нових гравців, часто рейтинги вищі, ніж у нинішньої політичної топ-трійки. Але симпатії електорату в нас великою мірою перетинаються. Скажімо, перетинається електорат Партії регіонів і комуністів, БЮТ і «Нашої України» тощо. З цього погляду шанси нових осіб в українській політиці ослабляються. Крім того, запевняю, у них буде надзвичайно висока ціна електоральної помилки, адже в них, якщо можна так сказати, — дебют у серйозних політичних конкурсах. Ви вірно в цьому контексті згадали екс-спікера, колишнього міністра оборони і колишнього керівника «Нашої України». Однак давайте відверто: їх же ніхто по-справжньому ще не рвав. Я добре пам’ятаю парламентські вибори 2002 року, коли по-дорослому рвали Віктора Ющенка. А що відбувалося на президентських виборах 2004 року!? Я до чого? До того, що нових гравців потрібно побачити як бійців. Адже одна річ виступати по п’ятницях на «Свободі слова», і абсолютно інша — боротися, коли проти вас мільйонними тиражами друкують компромати, висмоктані з пальця, коли вас не пускають на жодний телеканал і коли всі телеканали поливають вас брудом.
ПОГЛЯД ЗІ СТОРОНИ
У світі мало політичних еліт, які справляють таке цинічне враження, як українська. Таку думку на своїх сторінках висловила днями віденська газета «Die Presse», коментуючи економічну кризу і політичну ситуацію в Україні.
«Сигнал тривоги звучить усе голосніше через економічні показники, що драматично гіршають. А політики стоять на землі, яку трясе, і сваряться, сваряться, неначе їх не стосуються економічні та соціальні безладдя. У світі мало політичних еліт, які справляють таке цинічне враження», — зазначається в редакційному матеріалі.
«Політики «помаранчевого табору», яких із таким захопленням сприймали на Заході, зрештою, показали себе передусім популістами, а не самовідданими реформаторами, які працюють на благо країни», — цитує «Німецька хвиля» віденське видання. «У результаті купа уламків, на яких танцюють, лаючись, Президент Віктор Ющенко, прем’єр-міністр Юлія Тимошенко і лідер опозиції Віктор Янукович, стає все більшою. І всі троє прагнуть зробити хороше па, оскільки кожний із них хоче, щоб його обрали президентом. А депутати в парламенті б’ються, блокують трибуну або запускають кульки», — зазначається в статті.
На думку «Die Presse», «слово «цирк» дуже невинне для цих сумних парламентських ігор».
«Український народ бачить це все і з огидою відвертається. Останні соціологічні опитування демонструють низьку підтримку влади. Можливо, фрустрація незабаром досягне такого рівня, що навіть з цього терплячого суспільства буде досить», — підсумовує видання.
