Упродовж десяти років збирав у архівах, краєзнавчих публікаціях, словниках матеріали про край «Богдана і Тараса», а 2008 року відвідав 700 сіл Черкаської області, зробивши близько п’яти тисяч фотосвітлин. Нині завершив універсальну енциклопедію «Черкащина», яка містить понад 10 000 статей про історію області, її міст і сіл, про природу краю та його адміністративний поділ. Включені довідки про всі райони та села, історичні міські вулиці, козаччину, гайдамаччину, отаманів Холодного Яру, пам’ятки архітектури, археології, писемності, меморіальні об’єкти, великі підприємства та установи й організації, товариства, заклади науки й культури, ЗМІ й громадські організації тощо. Велику інформацію подано про відомих осіб. Особливу увагу приділено життю й творчості Б.Хмельницького, Т. Шевченка і всьому, що пов’язано з Кобзарем (підготував на 200 сторінок наукову розвідку «Іду за Кобзарем: від Києва до Канева»). У книзі понад 40 карт-документів і картосхем. Енциклопедія — це близько 1 500 сторінок тексту й 240 сторінок кольорових тематичних вкладок. Такого видання (після «Історії міст і сіл України» П.Тронька) не має жодна область України. Допоки коштів на видання немає — звертався до губернатора, народних депутатів, Черкаського земляцтва «Шевченків край» у Києві, голів райдержадміністрацій — ніхто навіть не відповів, виродилися серед земляків меценати. Але нині мова про інше — про нашу історичну пам’ять. Точніше, — про безпам’ятство...
...Читаючи біографії відомих особистостей, життя і творчість яких були пов’язані з долею Черкащини, знаючи, як багато вони зробили для моєї Малої Батьківщини, подумки цілую їхні руки й низько схиляю голову в пошані з синівською дякою за зроблене. І не знав, куди подіти очі, коли, проїхавши вздовж і впоперек міст і сіл краю, побачив, що, окрім класиків, імен більшості, також відомих та блискучих митців, вчених, громадських і державних діячів, уже не знають земляки. Забули, що ніяк не можна йти вперед, не озирнувшись назад. Що померлі нас ніколи не залишають, і ми маємо про це вічно пам’ятати...
Скажімо, до болю перейнявся долею майстра «від Бога» Каленя Мефодійовича Терещенка (11.08. 1879, с. Попівка Звенигородського повіту Київської губернії — 03.06.1969, Звенигородка) — невтомного трударя-скульптора із славетного козацького роду, якого звенигородці, та й вся Україна, шевченкознавці, забули й не знають, де упокоїлася душа відомого земляка. Але все по порядку...
Чимало пам’ятників Тарасові творили народні майстри. Яскравим прикладом цьому є понад тридцять пам’ятників Кобзареві, зроблених власноруч Каленем Терещенком. Його творчо-подвижницьке життя потребує хоч короткого викладу. Мало хто знає, що Калень, як і його талановита сестра-художниця й краєзнавець Софія Мефодіївна Терещенко (14 (26) 08.1876, с. Попівка Звенигородського повіту Київської губернії — 31.08. 1948, Звенигородка), були запрошені прикрасити імператорські палаци в Петергофі та Царському Селі під Петербургом (петербурзький графік Мате, який мандрував батьківщиною Т. Шевченка, помітив здібності брата й сестри Терещенків до малювання й запросив до столиці, де Мате влаштував їх в училище технічного малювання барона Штігліца). З показань Софії Терещенко 1929 року слідчому ДПУ: «Я весь час жила в помешканні графині Шувалової, яка спочатку допомагала мені грішми, а коли я змогла заробляти малюванням, тоді користувалася лише помешканням Шувалової. В цьому будинку поліція не мала права робити трусів, тому що займали весь будинок графиня та її слуги. Я часто використовувала своє помешкання в цьому будинку: переховувала папери революціонерів, а часом курсисток-революціонерок. І, звичайно, була дуже захоплена їхнім духом».
Як вільна слухачка Академії художеств, С. Терещенко відвідувала клас графіки художника А. Новоскальцева. З 1911року відкрила власну майстерню в Царському Селі. Там вона працювала до 1917 року, одночасно реставрувала полотна славетних творців у художній галереї Шувалова, згодом повернулася на Звенигородщину, працювала вчителем у дівочій гімназії. Тут же у 1920 році разом із братами Калеником та майстром пензля Ніфонтом заснувала художню школу ім. Т. Шевченка, започаткувала краєзнавчий музей, з великим ентузіазмом вивчала історію та традиції Шевченкового краю. З приходом червоних «весною того ж року (1919) Радянською владою мене було призначено в комісію для огляду Куракінського палацу в с. Козацьке, де я робила опис на картини, посуд, меблі, килими та все, що мало музейну вартість, і хотіла за допомогою влади в тім же будинку заснувати музей. Восени того ж року приїхали денікінці, будинок розгромили. Мене хотіли арештувати, але я втекла... В 1920 р. я заснувала художню школу ім. Тараса Шевченка разом із своїми братами Каленем та Никоном, що закінчив Лаврську іконописну школу» (зі спогадів Софії Терещенко).
Звенигородська художня школа мала великий авторитет, бо саме сюди приходили обдаровані земляки великого художника й поета Т. Шевченка, яким не потрібно було малювати крадькома. Тут не тільки вивчали світове мистецтво, але цікавились і минувшиною краю. Так при школі йвиникає музей, туди зносили дорослі й малі старі монети, козацьку зброю, побутові речі, картини з панських світлиць різних європейських шкіл, зразки народного мистецтва тощо. Музей розширювався й наповнювався новими експонатами, розпочалося глибоке вивчення Шевченкового краю.
Софія Терещенко досліджувала історію рідного краю не за книжками, а мандруючи битими шляхами від села до села, тамувала спрагу в сільських криницях і пила снагу з чистих народних джерел. Шукала, зустрічалася і записувала розповіді старих людей. Вмирала людина, і з нею вмирала історія її періоду життя. Потрібно було записати давні звичаї та обряди, які губилися разом з їхніми останніми знавцями. Потрібно було зберегти і передати для науки та нащадків все нажите попереднім поколінням. Веснянки, купальські та петрівчанські пісні, обрядові ігри, традиційні свята та замальовки побутових речей знаходили місце в її блокнотах. Вона була учасницею багатьох весільних та святкових дійств, сама відчувала їхній дух, вплив, символіку праслав’янського світу. В «Народному календарі» С.Терещенко докладно описала й пояснила всі народні свята Черкащини, що приходилися на кожний місяць, здебільшого то були прадавні звичаї, коріння яких досягало язичництва. Починається календар весняними іграми, Брахманським Великоднем, Русалчиним Великоднем, відзначаються Зелені свята та Івана Купала, Петрівчанські вірування; всі хліборобські обряди увійшли до календаря, а також збирання чар-зілля, ворожіння, відьомство, різноманітні прикмети та інше.
Подвижницьку роботу Софії Мефодіївни високо оцінювали відомі вчені — академік Агатангел Кримський та його учень, молодий вчений Микола Левченко, які жили й працювали у Звенигородці. Саме ця діяльність привела її в чумацьке село Орли, що під Лисянкою. Тут записала оповідки від місцевих старожилів, котрі ще самі чумакували, що під назвою «Чумаки на Звенигородщині» увійшли до збірника «Чумаки», що побачив світ у Києві: матеріали були опубліковані, але без прізвища автора, бо Софія Мефодіївна була арештована і звинувачена в зв’язку з «процесом СВУ».
С.Терещенко була схоплена чекістами у 1929 році, в розпал масових арештів народознавців (кримінальна справа за № 370 по обвинуваченню Софії Терещенко в злочині, передбаченому ст. 54 п. 11 КК УРСР «за участь в контрреволюційній організації «Спілка Визволення України», яка ставила за мету повалення радянської влади, боротьбу за національне визволення України, зберігається в держархіві Черкаської області).
Цікавий факт, записаний власноруч С.Терещенко під час слідства — в додатковому протоколі свідчень від 30 жовтня 1929 року Софія Мефодіївна пише: «Наша сім’я вся була здібна до малювання; коли я була мала, я теж малювала. Зайшов до нашої хати випадково волосний писар, побачив мої малюнки, які забрав із собою й показав у Звенигородці мировому посереднику Мокову, а той показав на з’їзді посередників, поміж яким був граф Муравйов. Муравйов забрав малюнки, показав у Петербурзі, там сказали, що ніби я дуже здібна. Коли їхала жінка Муравйова до Петербурга, то взяла й мене з собою. Вона передала мене до Шувалової, яка допомагала на початку мені, а пізніше я малювала картини в музеї й одержувала гроші. Я знала, що брат Каленик більш здібний від мене, тому я поклопотала, й його прийняли в художню школу учитися безплатно й видали йому стипендію, а також обіди. Таким чином він закінчив. Після школи він перейшов у Петербурзьку академію художників. Потім працював по скульптурі».
На її долю випали Соловки, участь у будівництві Біломорсько-Балтійського каналу. В 1935 році отримала новий вирок: довічне заслання. По етапу потрапила до м. Кзил-Орди в Казахстані, а у 1941році — до м. Джамбул. Перебуваючи на засланні, Софія Мефодіївна не полишає збирати матеріали до Звенигородського музею. Через брата Каленика передала скриньку зі східною різьбою, яку, за переказами, подарували музею Т.Шевченка в Каневі.
Й у неволі С.Терещенко продовжувала займатися народознавством: їй вдалося відвідати місця Т. Шевченка, де востаннє Поет відбував заслання, з-під її пензля виходять замальовки «Зурначі», «Жінка в паранджі», «Верблюди», «Вулиця з арками» та ін. Після 1945 року Софії Мефодіївні дозволили повернутися у Звенигородку. Там вона влаштувалася працювати художником-оформлювачем у мистецькій студії при Будинку культури, продовжувала досліджувати історію Лисянського краю. Зокрема, історію гайдамацького руху, звичаї та традиції чумаків, записувала місцевий етнографічний матеріал, розповіді старих чумаків тощо. Підтримувала зв’язки з усіма європейськими інституціями. А головне — розгорнула широку дослідницьку працю по всій Україні. Вона була в гурті видавців «Етнографічного вісника» та «Бюлетеня Етнографічної комісії ВУАН». Її відомі картини: «Нарада чумаків», «Табір чумацький взимку», «Чумаки біля корчми», «Чумаки в дорозі», «Чумацький віз із вітрилом» та інші й сьогодні допомагають ученим детальніше пізнати українську історію та культуру Черкащини.
Постановою президії Черкаського обласного суду від 25 січня 1973 року скасовано постанову Особливої наради при колегії ГПУ УРСР від 12 березня 1930 року щодо С.М. Терещенко. 15 червня 1973 року за протестом прокурора УРСР Верховний суд УРСР скасував вирок Київського обласного суду від 29 вересня 1935 року щодо С.М. Терещенко і закрив справу за відсутністю в її діях складу злочину.
...А Калень Терещенко, приїхавши із царських покоїв на рідну Черкащину, заповзявся творити свою Шевченкіану. Всі скульптурні витвори Каленія Мефодійовича були зроблені ентузіастами на заводах Черкащини, зокрема — на Городищенському цукровому підприємстві. 1 липня 1923 року на місці зваленого більшовиками хреста на Чернечій горі відкрили погруддя Кобзареві роботи К.Терещенка, народний хор заспівав Шевченків «Заповіт». А через два роки (10 травня 1925 р.) встановили пам’ятник поету роботи К.Терещенка в Шполі, у 1929 р. — погруддя Поета в Моринцях. Затим — дев’ятифігурну композицію для села Шевченкового (Кирилівка). Цей пам’ятник, на мою думку, був одним із кращих у творчому доробку народного скульптора К.Терещенка: на скелі- Т.Г.Шевченко у кожусі та шапці з піднятою правицею. На п’єдесталі чоловік молотком розбиває на голові змія царську корону; рвуть кайдани кріпаки; в руках селян — гайдамацька зброя, освячена в Холодному Яру, та стоїть скривджена Катерина з немовлям... Мені видається, що образ подібного пам’ятника в Харкові скульптора М.Манізера був відверто запозичений у К.М.Терещенка без посилання на нього.
Роки творіння Шевченкіани Каленя Терещенка за радянської влади були голодними. Отож, бувало, селяни принесуть скульптору кілька жмень смаженого хлібного зерна, й він, жуючи його, працював над скульптурами Кобзаря. Та один за одним у роки більшовицького терору зникли постаті персонажів Шевченкового пам’ятника у Кирилівці, а потім і скульптура Тараса була скинута, а на її місце поставлено інший, стандартно-типовий пам’ятник. На цьому історія з твором Терещенка не закінчилася, вилившись у печальну одіссею. Збита кувалдами й знівечена скульптурна постать Кобзаря була «запакована» у дерев’яну «труну», поставлена у величезну, з нещільно збитих дошок, скриню й трактором відволочена в глухий куток крутояру.
У своїй публікації «Як паплюжили Тараса («Україна Молода», 10.04. 2004 року) заслужений архітектор, заслужений діяч культури України, головний експерт Всеукраїнського Фонду з відтворення пам’яток ім. Олеся Гончара Олесь Опанасович Силин (на жаль, покійний) розповідав, що вони «...з дружиною Ніною Заручинською тоді свідомо ходили по Шевченкових місцях. Дізнавшись про це злодійство, віднайшли вже вкриту мохом «скриню» й через величезні щілини побачили знівечену постать Тараса. Відбита його долоня лежала на обличчі, ніби від сорому за вчинене з ним. Тогочасні українські товариства охорони пам’яток порушували клопотання, щоби відреставрувати цей витвір К.Терещенка. Тоді постамент відтягли за наказом влади в іще глухіше місце. А коли ми знайшли його й там, то «останки» від скульптури Т.Г. Шевченка потаємно, звісно — за наказом місцевої влади, запроторили так, щоб і сліду не залишилося».
Такою ж трагічною була й доля самого творця пам’ятників Т.Г. Шевченку — Каленія Терещенка. Скульптор доживав віку в притулку для старих і самотніх людей. Клав людям печі. А коли осліп, то плів із лози кошики. Там, у притулку, К.М.Терещенко й помер у віці 90 років. І по ньому, творцю справжньої подвижницької Шевченкіани, не лишилося б і сліду. Та, як стверджує у своїй публікації О.О.Силін, Товариство пам’яток, очолене тоді П. Т. Троньком, надрукувало про це в газетах матеріали — але далі газетного матеріалу справа не зрушилася...
Готуючи енциклопедію «Черкащина», я, ознайомившись із публікаціями П.Жука, О.Мазуренко та ін., вирішив до матеріалу про К.М.Терещенка та С.М.Терещенко поставити фото могил відомих земляків і з цим проханням (аби сфотографували поховання та надіслали) звернувся «електронкою» до редактора Звенигородської газети «Шевченків край» Р. Біленької. У відповідь — мовчання, а райдержадміністрація на моє прохання 19 листопада 2009 року (№ 01/31/2341) надіслала відповідь: «Шановний Вікторе Олексійовичу! Районна державна адміністрація повідомляє, що у районі відсутні фото поховань Софії та Каленика Терещенків та не відоме місце поховання їх на Звенигородському кладовищі. У районі також немає свідків, які б вказали на могили, в яких поховано Софію та Каленика Терещенків. Голова державної адміністрації В.М.Попко».
Іншої думки й відповідальності доброчинний краєзнавець, директор Тальнівського музею історії хліборобства Вадим Федорович Мисик — аж із Тального поїхав у лихий морозний січень до Звенигородки, разом із журналістом і краєзнавцем Феофаном Білецьким таки сфотографували на місцевому кладовищі могилу Каленя й Софії Терещенків, які знайшли вічний спочинок під одним, вже іржавим, хрестом, поставленим дружиною Каленя Мефодійовича Марією ще 1970 року.
Чому ж до цього дня держава, краєзнавці та місцева влада Звенигородки, журналісти не доклали зусиль, аби зберегти поховання великого народного скульптора, свого трудяги-земляка Каленія Мефодійовича та відомої української художниці, краєзнавця, народознавця Софії Мефодівни — брата і сестру Терещенків, про яких в усіх некрологах вказується, що «померли в Звенигородці»?! Так, бо саме в Звенигородській газеті «Шевченків край» за 5 червня 1969 року читаю: «Районний відділ культури та райком профспілки працівників культури з глибоким сумом сповіщають про смерть скульптора, автора першого пам’ятника Т.Г.Шевченка Терещенка Каленика Мефодійовича, і висловлюють співчуття сім’ї покійника» (с.4). Значить — у Каленія Мефодійовича залишилася родина — яка тоді її доля? І як зрозуміти дії місцевих та обласних чиновників у відповідь на мої прохання віднайти поховання скульптора — це небажання допомогти чи історична короткозорість?
Й подумалося — що ж це за влада така бездушна, байдужа, яка безвідповідально ставиться до пам’яті тих, ким має гордитися Звенигородщина — материзна Великого Поета?! За що ж чиновники району, лауреати Національної премії імені Т.Шевченка, члени Черкаського земляцтва «Шевченків край», як і області, одержують державні нагороди, кошти від премій, на всіх перехрестях виступають під гаслом « А ми з краю Кобзаря», а самі не знають, де похований Каленій Терещенко, автор тридцяти(!) пам’ятників Т.Г.Шевченку, і понині не впорядкували його могилу! Більше того, цього поховання навіть не було у списку до Постанови Кабміну від 03.09.2009 року як пам’ятки історії і не занесено до Державного реєстру нерухомих пам’яток України як об’єкт культурної спадщини національного значення. Не знайшлося кілька тисяч гривень і в розрекламованій програмі «Золота підкова Черкащини», як і в обласному Фонді «Золота підкова»...
...Прикро, боляче, соромно дивитися на хрест із заіржавілих трубок, під яким покояться дві Великі Людини — Каленій і Софія Терещенки, брат і сестра, які віддали життя і творчість для України.
