Поставлені наприкінці позаминулого року в Театрі Націй, на який перетворився відомий у вісімдесятих роках на просторах СРСР Театр Дружби народів, «Рассказы Шукшина» встигли побувати на багатьох міжнародних театральних форумах. Їхні гастрольні поїздки розписані на рік уперед, і ось три дні: 18, 19 і 20 березня знамениту виставу зможуть подивитися кияни на сцені Російської драми. Точніше, ті з них, хто стане щасливим власником недешевих квитків. До речі, в Москві на «Рассказы Шукшина» досі потрапити непросто.
Дуже багато що зійшлося в цій, першій постановці знаменитого латиського режисера на московській сцені. Але якщо його ім’я приваблює просунутих театралів, не говорячи вже про професіоналів, то імена соліруючих тут Чулпан Хаматової та Євгена Миронова, який як художній керівник Театру Націй і запросив Германіса на постановку, робить ажіотаж серед кіношно-телевізійної публіки. Само собою зрозуміло, що приманкою для глядача є й ім’я Василя Шукшина, чиєю прозою ми зачитувалися в 1970-х. Інтригу постановці додає також і цікавість — як європейський режисер прочитає російську сільську прозу?
Алвіс Германіс зробив дуже якісний «товар». Печатка західної якості на виставі одних радує, інших засмучує. За цією відмінною якістю, за віртуозною, бездоганною формою, за щедро й радісно демонстрованою акторською, майстерністю пішла на другий план душевність, майже зовсім випарувався трагізм, який у прозі Шукшина причаївся за смішними історіями з життя російського села.
Втім, аби здобувати трагізм із чужого життя, потрібно в нього зануритися усім єством. Германіс такого завдання не ставив. Добре знаючи традицію постановки сільської прози на російській сцені (це, перш за все, додінські та любимовські вистави за прозою Абрамова), він хоч і повіз акторів на Алтай, але не для того, щоб вони потім перевтілилися в тамтешніх мешканців. У шукшинському селі Сростки актори підглянули різні типажі, які перетворилися на сцені на галерею чудових театральних масок. Відсторонюючись від своїх персонажів, виконавці з головою поринають у стихію гротескового, фарсового театру, який не стільки осягає довколишню дійсність, як насміхається з неї. Сама ж дійсність, але теж із нальотом євростилю, задокументована у світлинах Моніки Пормале, яка разом із режисером є й сценографом вистави.
Величезні, схожі на рекламні банери кольорові портрети сучасних мешканців алтайського села є тлом, яке весь час змінює свої «обличчя», на якому актори розігруватимуть сюжети шукшинських оповідань. Шофери, трактористи, продавці, лікарі, медсестри, бабусі з дідусями дивляться з портретів у залу для глядачів, аби ми не зовсім відірвалися від дійсності, аби пам’ятали, що за кожною смішною маскою стоять живі люди.
Серію гумористичних сценок, в яких драматичні актори нічим не поступаються кращим естрадним акторам, відкриває «Степкина любовь». Окрім безпосередніх героїв оповідання, на сцену виходять дві меткі сільські дівахи, які, всівшись на довгу лаву, смачно лузають насіння, і наперебій розповідають історію про шофера Степана, який закохався в нетутешню красуню. В одній із дівиць і в старому, який лежить спиною до зали на довгій лаві, немов на печі, і бурчить, глядачі не відразу розпізнають зірок московської сцени — Чулпан Хаматову та Євгена Миронова.
У руках Алвіса Германіса, який славиться своїм умінням трансформувати акторів, добре відомі за сценою та кіно виконавці й справді змінюються до невпізнання. Хаматова та Миронов, природно, зіграють тут більше і яскравіше за інших, а й їхні партнери (Юлія Свежакова, Юлія Пересильд, Павло Акімкін, Дмитро Журавльов та інші) не лише не псують зоряну театральну гру, але й стають її гідними учасниками. Режисер дає всім акторам таку свободу, простір для імпровізації, яка при цьому строго вбудована до загальної структури вистави, що глядачі можуть лише позаздрити наданій виконавцям можливості так от публічно попустувати, яскраво й соковито розповісти в особах стільки смішних і сумних анекдотів із життя диваків.
Більш за всіх, звичайно ж, досягнув успіху в цьому мистецтві Євген Миронов. З лежачого «на печі» дідуся, змінюючи лише деталі костюма, він перетвориться на колишнього фронтовика Броньку з оповідання «Міль пардон, мадам», який цілком серйозно оповідає байки про те, як він стріляв у Гітлера. З підкаблучника Сергійка, який втратив голову від пристрасті до сексапільної блудної медсестри («Беспалый»), актор перетвориться на не менш одержимого, але вже пристрастю до науки, героя оповідання «Микроскоп». Помічену у своїх співвітчизників пристрасть до вченості, якій важко реалізуватися за умов забутого Богом і людьми російського села, ще більш гротесковий Миронов виразив у оповіданні «Срезал». Актора одягнули в театральні «толщинки», від чого його герой із круглим, немовби куля, тілом і тоненькими руками та ногами виглядає особливо смішним і безглуздим. Що робить ще безглуздішим його невгамовне бажання «зрізати» в суперечці всякого вченого, який заїхав до їхнього села.
Останнім, розіграним на сцені оповіданням, став «Степка», в якому Шукшин виразив всю нелогічність, всю нестримність пошуку радості, спраглої вічного свята російської душі. Герой, який сумує за домом і рідними, біжить із зони додому, аби обійняти близьких і разом із горілкою ковтнути повітря свободи, хоча сидіти йому залишалося лишень три місяці. Безглуздого вчинку Стьопки так і не зміг зрозуміти дільничний, який його заарештував. Що не дивно. Щоб людська душа відкрилася всіма своїми потаємними сторонами, мало просто служити закону. Не допоможе тут ні гостра спостережливість, ні залізна логіка. Людей, аби заглянути в безодню їхньої душі й жахнутися безвиході їхнього трагічного земного існування (шукаємо радощі, а отримуємо, зрештою, страждання), незважаючи ні на що потрібно любити, потрібно співчувати їм. А Германіс, один із найкращих режисерів Європи, має, поза сумнівом, любов і співчуття, яких бракує дуже багатьом.
