Ця російська акторка не потребує зайвих рекомендацій. Навіть далекі від театру люди можуть пригадати її яскраві, характерні ролі в таких популярних фільмах, як «Кримінальний талант», «Будинок, який побудував Свіфт», «Формула любові», «Вбити дракона». А тим часом не менш цікавих — і комічних, і драматичних — ролей нею зіграно безліч, як у театрі, так і на екрані. Шанувальники її таланту і просто цінителі гарного театру зможуть оцінити нові грані обдарування Олександри Марківни у виставі «Ва-банк», яку вперше буде показано в Києві під час гастролей театру Ленкому, організованих Фондом Віктора Пінчука. Ми ж пропонуємо сьогодні нашим читачам ексклюзивне інтерв’ю з акторкою.
— Чи пам’ятаєте ви найперший свій театральний досвід?
— Мої батьки після ДІТМу певний час працювали в Театрі мініатюр під керівництвом Володимира Полякова. Чудовий театр, багато відомих людей у ньому грали — і Висоцький, і Енгібаров… Я тоді була зовсім маленькою, років 5—6, залаштункове дитя, залишити дитину немає з ким. Вранці я йшла з мамою на репетицію, потім мені мама говорила: «Підемо додому чи світське життя?», я відповідала: «Світське життя», ми вирушали в невеликий ресторанчик «Русалочка», щось там їли, який-небудь салатик олів’є, який я пристрасно люблю досі. А ввечері я дивилася виставу, бігала, допомагала реквізиторам. В одній із мініатюр була сцена ревнощів: актор грав чоловіка, який заставав дружину з коханцем і викидав букет квітів за лаштунки. Я брала ці квіти, відносила в реквізит і вважала себе дуже запитаною. Якось цей актор букет до лаштунків не докинув. Я вийшла, в залі засміялися. Взяла квіти, вклонилася, мені зааплодували, і я вирішила — ось вона, професія, як усе легко! Режисура дуже лаялася, актори сміялися, мамі була нагінка, а я була щасливою.
— Так чи інакше, ваш вступ до училища імені Щукіна був лише справою часу…
— У Щукінському училищі мені дуже поталанило, бо я вступила до Юрія Катіна-Ярцева, це був його останній курс. Він дивовижний педагог. Зовнішність, ці блакитні величезні очі, він був схожий на людину з казки… Він підтягав якихось людей, до нас на курс приходили Анатолій Ефрос, Гафт, він намагався ввести в дію всі сили, щоб навчити в тому числі й бійцівським якимсь рисам, щоб могли постояти за себе. Я застала Вадима Шлезінгера — я не знаю, чи говорить вам що-небудь це ім’я, він був завкафедрою акторської майстерності… На п’ятому поверсі в гімнастичній залі проходили самостійні покази — набивалося все училище і всі студенти як мавпи висять на стінах, галас, гамір, зупинити це, здається, неможливо, але з’являвся Вадим Георгійович у чорному костюмі з метеликом, говорив дуже тихим голосом — і западала мовчанка як у домовині. Це був інший дух, інше, вахтанговське повітря… А до Театрального інституту я вступила, щоб працювати в Ленкомі. Хоча мене запрошували в декілька театрів, зокрема Гончаров до Театру імені Маяковського… Але я пішла саме сюди. Прийшла й програла в масовці Бог зна’ скільки років. У кожного своя доля… Хоча в жінки вкрасти такий вік — це жахливо! Але в кожного своя доля.
— Ваша перша серйозна роль, наскільки я зрозумів, — Офелія.
— Так. У Гліба Панфілова.
— Страшно було?
—Не те слово. По-перше, це вірші. І якщо щось забуваєш хоч би на секунду, то своїми словами нічого не скажеш. Страшно, бо оточували такі гіганти, як Михайло Козаков, Олег Янковський, Інна Чурикова, Олександр Збруєв, Олександр Абдулов. І я — така пігалиця. Але було вирішено, що Офелія — це маленька дівчинка, яка збожеволіла на ґрунті материнства. Не знаю, наскільки я це виконувала, але задумка чудова. Лялька Йорика, майже в людський зріст, Офелія думала, що вона ним вагітна, народжувала цього Йорика… На мій погляд, цікаво. Я маю на увазі режисуру і можу говорити про людей, які мене оточували, про акторів. Про себе ні, не знаю.
— Як воно, бути режисованою батьком?
— У мене немає ось цього — «батько» — на роботі. Для мене — Марк Анатолійович Захаров. Я знімалася в його картині «Будинок, який побудував Свіфт» і не знала, як звернутися до нього — ми вперше були в такій обстановці. Я тоді вчилася на третьому курсі, ще ніколи не називала його Марком Анатолійовичем до цього. Я думала: сказати «тато» ніяково, стоїть вся група, а Марк Анатолійович — якось незвично. І ось так зробила (плескає в долоні): «Гей, ти, йди сюди. Дай грошей! Карбованець, кави попити… Але я називаю його Марком Анатолійовичем, а вдома ніяких репетицій не проходить. Ми репетируємо лише в цих стінах, і досить чіткий поділ склався з самого початку. Єдине, що бувають такі моменти — в «Гамлеті» є сцена, де Янковський б’є мене по щоц, і коли Марк Анатолійович бачив це, він так реагував, начебто сам удар отримував… Тут нічого не поробиш — рідна кров. А так — ні, чітка градація. І ще, у нього неможливо виклянчити роль. У мене була мрія зіграти Бланш у «Варварі й єретикові», але була запрошена Марія Миронова, яка чудово зіграла… Натиснути на нього неможливо. І це видно: я досить довго сиділа без роботи…
— У будь-якій родині діти неминуче проходять через період бунтарства. Чи був він у вас?
— Був, звичайно. Але в професії — ні. Я взагалі намагаюся з режисером не сперечатися. Не вірити Захарову… Безглуздо, це собі в мінус. Марк Анатолійович геніальний режисер, він побудував такий будинок, він виростив не одне покоління акторів, я гадаю, що нікому не вдавалося таке. Я абсолютно йому вірю. На 200, 300, 400, 500 відсотків. Я, можливо, не вірю тому, що стосується життя, побутових усіляких ситуацій. Тут так, я можу взятися за боки й сказати — ні, це не так. Але в роботі він не помиляється. У нього якесь немислиме чуття, інтуїція: ось тут ти себе пожаліла, ось тут набрехала, тут нічого... Як це він розуміє? А потім — ще кожний актор сам, я думаю, знає все про себе.
— Що таке Ленком?
— Коли була зовсім маленькою, і Театр мініатюр грав тут, у приміщенні Ленкому, мені здавалося — ох, яка незатишна холодна будівля, навіть ліфт за ґратами... Потім сюди прийшов Марк Анатолійович… Звичайно, ці стіни з самого початку були просякнуті тим купецьким клубом, який тут був, тими людьми, які це побудували і потім сюди приходили. І режисери, які тут працювали — той же Ефрос... Дуже великий внесок був Олега Шейнціса, який був душею, домовиком театру. Не просто оформляв декорації, костюми — він постійно перебував тут. Приходив у другій половині дня і всю ніч просиджував у театрі — щоб стіни були певного кольору, щоб тут був модерн, а це була така сходинка, щоб ця тканина ось так виглядала. Око справжнього митця… Мені здається, що в нас інший запах, інші стіни, інші сходи, інші актори. Це будинок іншої групи крові. Я, звичайно, необ’єктивна…
— Театр-дім — таких, звичайно, дуже мало залишилося.
— Я гадаю, майже немає. Окрім того, театр — це насамперед лідер, режисер. Можна бути великим, геніальним артистом, але пропустити декілька років і спати на розкладачці під сходами, як Смоктуновський, і ніхто тебе не побачить, доки не прийде Товстоногов. Театр — це режисер. І потім, коли цей лідер з яких би то не було причин іде, зникає, кидає свою роботу, то все розпадається. Може, в чомусь Марк Анатолійович диктатор, але інакше не можна.
— Діапазон ваших ролей дуже широкий — від гострохарактерних, комедійних до глибоко трагічних. А до чого ви тяжієте більше?
— Я тяжію більше за все до доброї режисури... Я гадаю, що ще росту і міняюся, сподіваюся, що якісь ролі ще будуть. А в житті все намішано. Трагедія поруч із комедією, комедія поруч із драмою. Великим трагікомедійним актором був Леонов… Все близько, на жаль або на щастя. Я дуже сподіваюся, що я різна. А що є насправді — не знаю. Людині себе об’єктивно побачити дуже складно. Навіть коли ти дивишся на себе в дзеркало, то все одно робиш якісь гримаси, чи не так? Хоча дуже було б цікаво побачити себе з боку.
— Як ви входите в роль?
— Правдиво на це питання жоден артист не відповість. Чудово сказав Анатолій Папанов — видатний актор, дивовижний, на якого хочеться дивитися й дивитися, — так ось, коли його спитали, як він входить у роль, він відповів: «Як, як! Ширінку перевірю й виходжу». Жоден актор не розповість, якщо серйозно.
— Чи є у вас улюблені театральні автори, драматурги?
— Я трошки боюся говорити про це… Ось я щаслива, що граю Островського. Великий драматург… Я свого часу сказала жахливе речення, за яке мене добряче критикували — що Офелія — невдячна роль. Адже там все відбувається за лаштунками. Вона з’явилася дівчинкою, потім утекла, зустрілася з Гамлетом, прибігла, розповіла. Знову — за лаштунки, щось відбувається, прибігла, розповіла. Пішла за лаштунки, збожеволіла, прийшла і вже все. В Островського подібні речі відбуваються на очах.
— Є що пограти.
— Так. На очах рветься серце… І це цікаво. Інша річ, які в тебе пристосування, які шляхи, як це показує режисер, чи хочеться дивитися на сльози, всі уміють плакати на сцені, але чи цікаво це… Я дуже люблю Чехова, «Чайку» — у нас є чудова вистава, я із неї виходжу, оскільки вважаю, що Ніна Зарєчна повинна бути молодою… Прикро мені страшенно (сміється). Але я все розумію. Всередині у кожної акторки сидить це… Я щаслива, що працюю над «Одруженням» Гоголя. Чудові ролі, особливо чоловічі. Дивовижний склад — Бронєвой, Янковський, Збруєв, Абдулов, ви самі бачили. Але я також побоююся про це говорити. Страшнувато і дуже цікаво.
— Кіно і театр — це досить різні жанри. Різне ставлення до часу, простору, актора. Ви багато працюєте і там, і там, чи відчуваєте ви цю відмінність, чи доводиться вам її долати?
— Чудово, якщо актор знімається в кіно і грає в театрі. Це нове повітря, певна популярність. Але театр — мистецтво живе, йому багато тисячоліть, і, Бог дасть, ще проживе і переживе все, що буде. Це в цю секунду, в цю мить, ти сполучаєшся з глядачем, з цим простором, з нами разом щось відбувається… В театрі не можна обманювати. Якщо ти щось собою являєш… Хоча Марк Анатолійович може обманути, може вибудувати роль так, що обдурить і актора, ненайкращий, прямо скажемо, виконавець зіграє чудово, але це особливий випадок. А в кіно може обдурити великий план. У театрі — ні. Якщо в тобі немає певної енергії, якщо у тебе не болить душа, якщо в тебе немає чіткої абсолютно життєвої позиції, то ти нецікавий. І театр — це ось зараз. Такої вистави не було й більше не буде. Ось у цю секунду. Мені іноді здається, коли виходжу на поклін — все, ось ще одна вистава, і вже не буде. А коли вистава не дуже вдала, то дуже боляче стає, думаєш — ех… А раптом він не виправиться...
— Який із створених вами образів вам найбільш симпатичний?
— Можу сказати, що мені не соромно за себе в якихось сценах у «Формулі любові», в «Кримінальному таланті», чи в «Заложниці». Я б дуже багато що переробила; у кіно може й ні — якось зняли — і все, відрізали. А театр постійно — живеш, живеш, живеш у цьому, варишся, варишся…
— Що ж таке театр?
— Це світ, це наше життя... Борис Миколайович Єльцин сказав би, що театр — це наше все. Це моє все.
— Ви вже гастролювали в Україні. Які враження у вас залишилися?
— Я так рада, що ми їдемо до Києва. Дивовижне, чудове місто. Віктор Пінчук нас запросив, він нам дуже допомагає… А тоді було чудово: в Дніпропетровську студенти, щоб потрапити на наше «Одруження Фігаро», ламали двері, влазили у вікна, туалети. Ви собі не уявляєте, яке щастя відчувають актори, втягаючи хлопчат та дівчат до зали. А коли ти танцюєш і співаєш на сцені й зала з тобою разом — таке відчуття, що запросили якусь божевільну американську рок- групу, і це було таке єднання! Дивовижні гастролі. У Києві ми тоді гуляли з батьком, вирішили піти подивитися будинок Булгакова. Підходимо — зачинений. Він пропонує: «Обійдемо з того боку». Я відповідаю: «Ну зачинено ж, написано». Заходимо все ж таки з іншого боку. І сидить кіт. Чорний. Батько говорить: «Бачиш, на нас чекають!» Відчиняються двері, виходить жінка: «Здрастуйте, а ми на вас уже давно чекаємо!» У мене мурашки тілом побігли. Та й взагалі — святі храми, катакомби, в яких зі свічкою йдеш, дух захоплює…
— Чи є у вас захоплення поза роботою?
— Є собака. Йому трохи понад рік. Жорсткошерстий фокстер’єр, чудовий, дуже зухвалий, смішний, дуже добрий. Не гарчить і не кусається, у мене навіть було відчуття, що він, може, і не вміє кусатися, я навіть занепокоїлася. А тепер його внесено до списку небезпечних бійцівських порід. Там і лабрадори, і ельдертер’єри… Чомусь не внесли йоркширських пуделів, хоча могли б. Тепер потрібна медична довідка, що ти не божевільний, і собаку водити в наморднику. Ось це моя небезпечна порода. Кличка — Лушка.
— А у мене — коти…
— Взагалі без тварини жити не можна, на мій погляд. Я бажаю всім діткам, які мріють про тварин, щоб їхні батьки купили їм яке-небудь живе створіння.
ЛЕНКОМ В УКРАЇНІ
Нагадуємо київським театралам графік гастролей театру «Ленком» в Україні. Українські глядачі зможуть побачити три вистави, які ще ніколи не були представлені в Україні:
«Місто мільйонерів» (сценічна фантазія за п’єсою Едуардо Де Філіппо «Філумена Мартурано») — 27 і 28 лютого, 1 березня в Національному академічному театрі російської драми ім. Лесі Українки (вул. Богдана Хмельницького, 5). Режисер — Роман Самгін, художній керівник вистави — Марк Захаров. У головних ролях: Інна Чурикова, Геннадій Хазанов, Сергій Степанченко;
«Ва-банк» — 3,4,5 березня в Міжнародному центрі культури та мистецтв (вул. Інститутська, 1). Постановка Марка Захарова. У головних ролях: Олександра Захарова, Олександр Збруєв, Віктор Раков, Сергій Степанченко;
«Пролітаючи на гніздом зозулі» (Затемнення) — 8, 9, 10 березня в Міжнародному центрі культури і мистецтв (вул. Інститутська, 1). Постановка Олександра Морфова. У головних ролях: Олександр Абдулов, Олександр Лазарєв, Олена Шаніна, Сергій Степанченко, Ганна Якуніна.
ДОВІДКА «Дня»
Олександра Марківна Захарова — випускниця Вищого театрального училища ім. Б. В. Щукіна при театрі ім. Євг. Вахтангова (курс Юрія Катіна-Ярцева). У 1983 р. її було прийнято в трупу театру Ленком, де вона зіграла ряд епізодичних ролей. Популярність до акторки прийшла після ролі Олександри Рукояткіної в телевізійному фільмі «Кримінальний талант». Перша серйозна роль у театрі — Офелія в «Гамлеті» (реж. Гліб Панфілов) 1986 р. Далі пішли ролі у виставах «Поминальна молитва» Г. Горіна за Шолом-Алейхемом (Хава), «Чайка» А. Чехова (Ніна Зарєчна), «Шалений день, чи Одруження Фігаро» Бомарше (графиня Альмавіва), «Варвар і єретик» (Поліна), «Блазень Балакирєв» (Катерина I), «Ва-банк» (Тугіна). А. Захарова успішно знімалася в багатьох фільмах: «Будинок, який побудував Свіфт», «Формула любові», «Вбити дракона», «Заложниця», «Сірі вовки», «Наречена з Парижа», «Падіння», «Вирок», «Привид дому мого» та інші.
