Вірменин, який народився в Грузії і «відсидів у радянській в'язниці за український націоналізм, — так казав про себе Сергій Параджанов, — помстився за все Україні коханням». Його немає з нами вже двадцять років, але він продовжує «мститися». Творчість майстра вивчають у школах та інститутах. Виходять книги спогадів і монографії про великого кінорежисера і сценариста, знімаються документальні фільми, проводяться виставки.
У Музеї книги й книгодрукування на території Києво-Печерської лаври була представлена книга-альбом тбіліського фотографа Юрія Мечітова «Сергій Параджанов. Хроніка діалогу», а також відкрилася виставка портретів кінематографіста з приватних колекцій. Цей захід пройшов у рамках другої зустрічі галереї «Параджанов-Арт», присвяченій 45-й річниці виходу на екрани шедевра світового кіно «Тіні забутих предків» (основний організатор акції — Вірменське товариство культурних зв'язків «АОКС». Утім, про «Тіні...» говорили мало, переважно йшлося про великого майстра...
Кінорежисер Роман Балаян — автор ідеї «Параджанов-Арт» із сумом зауважив «Дню»: «Схоже, що ці зустрічі потрібні лише вірменам, адже Параджанов — український кінематографіст, він дуже багато зробив саме для нашої країни. Коли піднімалося питання про Музей Параджанова в Києві, я, здається, був єдиним противником. Поясню свою тодішню позицію: Сергій Йосипович жив у районі площі Перемоги в будинку на 7-му поверсі, і тому перетворювати його квартиру на музей я вважав недоцільним. До того ж нам ніколи не перевершити Єреванської експозиції, а ми змогли б виставити, в кращому випадку, лише копії тих речей, картин та колажів, що зібрані у Вірменії. Тому я запропонував створити замість музею галерею «Параджанов-Арт», аби залучати талановитих молодих людей».
І молоді відгукнулися. Окрім виставки колажів у стилі Параджанова Алли Жмайло, тут представлені роботи школярів — учасників Всеукраїнського історико-літературного конкурсу «Лицарі українського романтичного світосприйняття Михайло Коцюбинський та Сергій Параджанов».
Окреме місце в експозиції займають портрети Параджанова, написані другом кінорежисера, відомим українським художником Юрієм Новиковим (який, на жаль, 50 днів тому пішов із життя). У своєму останньому інтерв’ю Юрій Новиков розповів, що Параджанов приїжджав до нього додому, коли вийшов із в’язниці і отримав заборону на проживання в Києві. Сергій Йосипович запропонував Юрієві намалювати портрети один одного. Але не кистю, а гребінцем або виделкою, оскільки вони несуть енергетику людини. На прощання подарував Юрієві люстерко, яке замалював фарбою, сказавши: «Захочеш мене побачити, зітри фарбу». Коли Сергія Параджанова не стало, Новиков намалював 47 його портретів! Але фарбу так і не стер. Образ майстра беріг у своєму серці, а портрети з виставки в Лодзі розійшлися по всьому світу (один із них, подарований художником Музею кінематографії у Лодзі, приголомшує глядачів — на ньому руки Параджанова, що спливають кров’ю, прибиті цвяхом до його рота)...
А ось автора альбому Юрія Мечітова, який тридцять років товаришував з опальним кінорежисером і стільки ж його фотографував, на київській виставці не було. Як не було й чиновників із Головного управління культури КМДА, які значилися в числі організаторів.
У книзі «Сергій Параджанов. Хроніка діалогу» з передмовою Ельдара Рязанова зібрані всі фото, скрупульозно зроблені Юрієм Мечітовим у Грузії. У фоліанті, що важить майже три кілограми (!), — 464 сторінки, майстер сумний і веселий, іронічний і задумливий.
— Я пам’ятаю, як Юрій майже щодня рано вранці приходив додому до Сергія, коли той жив у Тбілісі, — розповіла вдова Параджанова Світлана Щербатюк. — Він тихенько сідав у куток із фотоапаратом у руках, знімав найвдаліші, на його думку, моменти. За 12 років у нього зібрався великий архів, що розповідає про грузинський період життя Сергія. Деякі фото стали відомими в усьому світі. Наприклад, Сергій із голим торсом і кліткою з папугою на голові. Або інший знімок, де Сергій немов би в польоті. Це фото підказало тему київському фотомайстрові Віктору Марущенку (він зобразив Параджанова, який летить над площею Перемоги, над будинком, де він жив до арешту і з якого його і відправили до в’язниці). До речі, Сергія мало знімали київські фотографи. Виняток становили: Юрій Скачко, Олександр Антипенко, який зараз живе в Москві, Андрій Володимиров, який живе в Німеччині, і Петро Володимиров. Якби зібрати всі їхні знімки, могла б вийти прекрасна книга-альбом.
Світлана Іванівна побувала в Тбілісі, коли там встановлювали пам’ятник Сергію Йосиповичу Параджанову. І, звичайно ж, не могла не прийти до будинку, де він жив. Зараз там живуть незнайомі люди, адже будинок давно проданий. За її словами, дух великого майстра там залишився. У дворі часто збираються шанувальники творчості Параджанова. Сусіди розповіли, що одна людина прийшла сюди з Одеси... пішки, аби вшанувати пам’ять великого кінорежисера
— Він творив і жив як геній, — зауважила художниця, професор Києво-Могилянської академії Ольга Петрова. — Мені було 18 років, коли я познайомилася з Параджановим. Молодь не просто любила, а обожнювала Сергія Йосиповича. Параджанов завжди фонтанував ідеями. До нього приходили, щоб «підживитися».Те, що я стала «незашореною людиною», — все це завдяки Параджанову, його розкутості, творчим іграм, які він влаштовував у себе вдома для друзів і навіть для випадкових перехожих. Сергій Параджанов — як каталізатор — проявляв художників, пробуджуючи в людях почуття прекрасного. Тому до нього тягнулися. Це була свого роду наркоманія. Без спілкування з ним важко було жити. Я згадую прем’єру «Тіней забутих предків» у кінотеатрі «Україна», він стояв біля дверей, аби творчу молодь пропустили до зали... Параджанов був постмодерністом уже тоді, коли в нас про цей термін навіть не чули (1972 року про параджановську стилістику заговорили у світі, а Сергій Йосипович на той час уже створив свої колажі, тим самим відкривши новий напрям у мистецтві).
