«Надзвичайний і Повноважний Посол США в Україні Вільям Тейлор не може зрозуміти причин обмеження експорту зерна, запровадженого Україною... Чому зерно має псуватися на складах і втрачати товарний вид, а не бути направленим за призначенням і приносити прибуток.
...Одні мої знайомі судовласники вже всерйоз замислюються про те, щоб вийти із закупленим зерном у відкрите море й викинути його там — збитки в цьому випадку будуть меншими. Колись, ще в радянську епоху, коли ми щорічно вели битву за зерно й намагалися берегти хліб, почувши про подібні випадки в капіталістичному світі, ми обурювалися, називали такі дії ідіотськими. А хто сьогодні виглядає ідіотом?»
Подібні ситуації — не новина для нашої дійсності. Особливо, коли це в той чи інший спосіб стосується села. Хочу дещо пригадати. Щоправда трохи дрібнішого масштабу.
Довоєнна біднота, з якої ледве почали випорпуватись, змінилась жорстокою Вітчизняною війною, що немилосердно, де — на гусеничному ходу, а де — повзком, пройшлась по душах і долях мільйонів людей, міняючи психологію, ламаючи усталені житейські іпостасі. Коли бої вже відгриміли, небезпечними все ще залишались люди «при кобурі» — випадкові представники влади, що невідомо ким наставлялась над селами, які складались переважно з жінок та молоді шкільного віку. Понад дві сотні дорослого чоловічого цвіту мого рідного села Івангород на Христинівщині полягло на фронтах, ставши згодом карбованим рядком на скромному обеліску, біля якого тепер уже майже нема кому збиратись навіть у пам’ятні Дні Перемоги. Одного осіннього дня в селі знову прогримів постріл. Голові сільради, що кохався у зброї та самогоні, чомусь не сподобався хлопчина на приставковій греблі і він безглуздо пульнув у нього, поранивши юного «противника». Люди обурено, по хатах, обговорювали подію, а я, несподівано навіть для себе, написав у районну газету, чим налякав батьків не менше, ніж той постріл. Тим більше, що через кілька днів до мене приїхав «поговорити» якийсь чоловік з району, нібито з райкому партії. Тато зовсім запереживав. Досвід підказував йому, що з такими речами «жартувати не можна». Та закінчилось усе щасливо: «кобуру» у войовничого голови відібрали, а його, похнюпленого, пішки відправили в район. І досі не знаю, чи то один я був такий «сміливий», чи хтось без мене почув «відлуння», та це вже й немає ніякого значення. Що ж достовірно знаю, так це те, що то була моя найперша проба пера, яка, хоч і не знайшла місця на сторінках газети, але зродила думку, що слово — це теж зброя. В тому числі й проти зброї. Істина, до якої кожному треба дійти самому. Можна, звичайно, засвоїти її в університетах, але це не одне й те ж.
Тривалий час я про це не згадував, аж поки, уже навчаючись у Києві, під час чергового приїзду до батьків почув, що в сільський став уночі начальство тайком висипало кілька машин пророслої пшениці. Село, як завжди, кишіло чутками «що» та «як», а в ставку творилося щось неймовірне: риба, що перебувала на звичайній природній дієті, отримавши таку щедру й несподівану калорійну добавку, збіглась, здавалося, з усього світу і з самого ранку, на радощах, влаштувала в центрі ставка такий концерт, який навіть професійним циркачам не снився. Як вона витанцьовувала!.. А колгоспники, з притаманним їм почуттям гумору та солоного сарказму, на всю катушку коментували незабутнє видовище, прасуючи недолугих господарів усією силою місцевої фольклорної лексики. Начальство й саме місця собі не знаходило. Наче на шило сіло. Воно й зрозуміло: запахло прокуратурою, а це в усі часи не найліпші парфуми. Що робити? Нічого кращого не придумали, як доручити тим же «довіреним», що вивозили зерно, наступної ночі спробувати з човнів розгребти його по ставку, щоб хоч трохи роззосередити знавіснілу компанію коропів та щук і відвернути увагу громади. Цього разу я написав у столичну інстанцію. Яке ж було моє здивування, коли через якийсь час мене запросили в ЦК партії, у відділ сільського господарства. Після доволі коректного ознайомлення з моєю скромною персоною, мені дружньо, як було сказано, порадили відкликати листа. Мовляв, висновки й так буде зроблено. А, може, воно ще й не так було? Я заперечив, наполягаючи, що це правда. «Гаразд, ми це ще перевіримо, але було б краще, якби ви нас послухали». Я не погодився.
А далі розігралась ціла трагедія.
Повертаючись пізно ввечері веселим гуртом з кіно, хлопці й дівчата помітили на дереві щось біле, схоже на людину. Кинулися в сад і жахнулися: там справді висів господар двору, на щастя ще живий. Його буквально зірвали з яблуні й відходили. Це, дійсно, було щастя. Збіг обставин врятував людину, що теплої місячної ночі у власному розкішному саду вирішила звести рахунки з життям. А вулиця, між іншим, називалась Підцвинтарівка. Однобока, квітчасто-зелена, вона простяглася на околиці села, між розкішним пшеничним полем і річкою, зразу за цвинтарем, і мала таку непарадну назву не від влади, звичайно.
Врятований чоловік був нашим далеким родичем і, як з’ясувалося, саме він списував ту пшеницю, що так незграбно в живій вазі була вкрадена і в держави, і в селян, і потрапила врешті на десерт «рибі з раком», а вже в абстрактних цифрах — у документи слідства. Сталося це в традиційній радянській обстановці, коли з року в рік держава викачувала все від так званих колективних господарств, виробників сільськогосподарської продукції, а вже потім монопольно розподіляла, кому, коли, чого і скільки. Виробники, маленькі й великі, тобто хлібороби справжні й панівна верхівка, при кожній нагоді старалися щось вкрасти: одні, щоб прогодувати сім’ю, інші — задовольнити своїх ближніх, та ще й райком, обком і вище в особі уповноважених, відряджених, перевіряючих, відпочиваючих і ще Бог-зна яких представників різнокаліберної керівної еліти. Отож при всіх обставинах треба було мати якийсь «стратегічний» запас. У даному разі, його завезли на горища комор, подалі від людського ока, але, як видно, погано перелопачували, і збіжжя набрало небажаних кондицій. Під різними фальшивими приводами його зразу ж списали. І підписи, знову-таки за традицією, ставив не голова (бо ж документ фіктивний, а голова — начальник правильний і чесний), а його заступник, яким і був якраз той чоловік, що пробував покінчити «пшеничні» розрахунки в яблуневому саду.
Це був ще один серйозний урок, і життя пригадувало мені його не раз. Іноді й у доволі образливій формі. Якось у селі (так у нас тоді називали центр села) зібрався гурт чоловіків за балачками про непросте життя-буття. Кожний говорив начебто про своє, але для селян воно було спільним. Батько ж звернув увагу на те, що все кругом порозорювали і навіть корову ніде попасти. «А ти їй газети давай, вона журналістом стане, і всі проблеми зникнуть». Хто це сказав, сподіваюсь, ви здогадались...
Минуло чимало часу. У 86-му чорнобильському році помер батько. Село масово прощалося з багатолітнім трударем, одним із перших трактористів і комбайнерів, для якого МТС, колгосп та ще німецький полон і 12 карбованців пенсії — практично вся життєва біографія — вже не мали ніякого значення. Компанійський колись чоловік, жартівник і сильний «підголосник», покірно лежав тепер у труні і тихо слухав добрі слова про себе. І тільки нога, що неприродно стирчала з домовини, порушувала ритуальне дійство: змучену тромбофлебітами й виразками, її так і не змогли випростати, і вона ніби кричала про справжню причину зупинки серця. Коли вже на подвір’ї, за традиційним у православ’ї обіднім столом, зібрались учасники похорону, підійшов до мене й Михайло (Міша, як його зазвичай називали), висловив співчуття, сказав, що з батьком вони завжди були в гарних стосунках, а далі, схвильовано, ледь стримуючи сльози, попросив подивитися деякі папери. Це були документи учасника Великої Вітчизняної війни, посвідчення про поранення, бойові нагороди... «Не хотілося б, щоб я в твоїх очах залишився «пшеничним» злодієм, якого з мене зробили партійці». Вже люди розходились, а він все ще схвильовано шукав слова, які б, на його думку, зняли з нього принизливе, пекуче тавро. І хоч у своєму листі в ЦК я не називав нікого персонально, все ж буквально фізично відчував вину перед людиною, яка стільки років шукала нагоди, щоб виправдатись, по суті, висповідатись, можливо, й справді не за свої, а приписані гріхи. Я навіть подумав, що для мого родича й співрозмовника втрата доброго імені так само невимовно велика, як для мене втрата батька, яку я зараз глибоко переживав.
Скажу чесно: я ніколи не картав себе за ту «кляузу», бо вважав свій вчинок з усіх точок зору правильним. Але душу все-таки щось гризло. Я починав по-справжньому усвідомлювати відповідальність за слово, і водночас потребу копати глибше, добиратися до суті проблем, дивитися, як кажуть, в корінь. Вже пізніше, коли заїдали сумніви, я пробував ставити себе на місце героїв, скривджених неправедним, або невивіреним словом журналістських публікацій. «Слово — не горобець», «Скажеш — не вернеш, напишеш — не зітреш», «Що написано пером, не витягнеш волом» — скільки разів ми чули ці й подібні їм мудрі згустки житейського досвіду, але їх внутрішню енергію, будівничу й руйнівну, можна зрозуміти й оцінити, мабуть, тільки у таких от ситуаціях.
А, з іншого боку, не перестаю думати: чому люди, котрі опиняються на тому чи іншому вищому щаблі соціальної драбини, так безвідповідально розпоряджаються делегованою владою? При цьому аж надто відверто ігнорують святий обов’язок не розтринькувати, а примножувати добро своїх співгромадян і своєї держави, іменем якої вони владарюють?
І чому так безбожно мало у вищих ешелонах таких особистостей, кого б мучила совість, котрі б відчували потребу висповідатися перед народом, який Конституцією задекларовано єдиним джерелом влади?
Розумію, що можна довго філософствувати на цю тему. І відповідей буде безліч. Проте одне можу сказати з абсолютною певністю: ми повністю й безповоротно скомпрометували соціалізм із його не завжди адекватними механізмами контролю, і тепер доволі успішно компрометуємо капіталізм, сприйнявши його як вседозволеність та безрозмірне чиновницьке право. Будь-яка система для нашої влади буде зручною і ручною, допоки суспільство не навчиться питати владоможців за сумнівну та шкідливу діяльність.
Тому в нас і виходить: по зерну ходять і їсти просять.
