Чим прикрасити оселю, що повісити на стіну у вітальні — ці питання Галина Михайличенко, майстер гобелену, давно для себе вирішила. За своє творче життя вона сплела з вовни понад 200 килимів та настінних панно. Їх майстриня зберігає удома, дарує друзям, а також показує на виставках в Україні та за кордоном. Днями у Музеї українського народного декоративного мистецтва відкрилася вже десята за рахунком виставка члена Спілки художників України Галини Михайличенко. Тут представлені близько 30 вовняних полотен, які чекатимуть на глядачів аж до 2 березня.
Незважаючи на те, що пані Галина багато років прожила в Узбекистані, тематика її творів — українська: кетяги калини, кора дуба, квіти соняшника... Як каже майстриня, чим милується око, те і відтворюють руки. А процес роботи над черговим панно починається з вибору кольору ниток, їхньої товщини, розміру панно — усе це майстриня підбирає під настрій, але обов’язково з добрими намірами.
— У техніку гобелену я закохалася з першого погляду, — розповіла про своє захоплення Галина Михайличенко. — Взагалі за фахом я театральний художник. Але захоплення ткацтвом бере гору, і вже багато років я не можу відмовитися від нього. Приваблює мене у цій техніці копітка та довготривала праця. Працюючи з вовною, проходить втома, забуваєш про час, що вже стільки годин поспіль сидиш за ткацтвом. А починається все з задумки, потім вона відображається на ескізі, а вже після цього переноситься на полотно. Найцікавіший етап роботи — підбір кольорів. Я ніколи не йду за стандартними схемами та готовими зразками, завжди обираю ті відтінки й ті нитки, які підказує мені серце.
Може, через це більшість робіт пані Галини виконані у світлих, некрикливих і трохи м’яких кольорах. Здебільшого майстриня використовує вовну, але коли їй сподобаються люрексові, синтетичні чи джутові нитки, працює і з ними. Головне — щоб були якісними. Щоб досягнути бажаного результату, на думку майстрині, треба робити тільки те, що хочеться. Завдяки цьому принципу пані Галина знайшла своїх прихильників у багатьох країнах світу, не раз плела панно на замовлення, а кілька десятків робіт нині знаходяться у Міністерстві культури Узбекистану, Ферганському художньому музеї, а також у приватних колекціях та галереях Нідерландів, Росії, США, Ізраїлю, Італії та Польщі.
— Сама по собі техніка гобелену не складна, треба лише бути художником і знайти той матеріал, через який можна передати своє творче «я», — продовжила майстриня. — Незважаючи на те, що багато років я пропрацювала у театрі, це ніяк не вплинуло на захоплення гобеленом, ні при виборі ідей, ні при пошуках своїх шанувальників. Адже театр і гобелен — це зовсім різні речі. Настінні панно сприймаються не так драматично та напружено, як театральна вистава. Дивлячись на них, у людей відпочивають очі, зникає внутрішні напруга, прикрості відходять на задній план, а навколишній світ видається таким прекрасним.
Майстриня не боїться експериментувати ні з кольорами полотен, ні з їхніми розмірами: робить і невеликі картини, і майже півтораметрові полотнища. До речі, працювати над великим панно значно простіше, ніж над маленьким. За словами пані Галини, чим менша робота, тим тоншою і якіснішою повинна бути нитка, а ще треба зробити більше петель та вузликів. Так і виходить, що на мініатюрну картину витрачається у кілька разів більше часу, ніж на велику. Але вибрати з них найулюбленішу поки що Галина Михайличенко не може, каже, що найкращої роботи ще не створила — це її чекає у майбутньому.
