В експозиції, котра триватиме до 2 березня у «Мистецькому арсеналі», представлено 25 живописних та графічних творів, і, оглядаючи їх, відвідувачі виставки мали змогу здійснити своєрідну мандрівку в часі, відчувши дух епохи: радянського буття (побачити з чого «починався» Марчук — активний учасник українського андеґраунду середини 60-х років), та неформальні пошуки митця, які не вміщувалися в рамки тодішнього соцреалізму, руйнували його ідеологічні засади.
— Іван Марчук — народний художник України, а для мене просто «дід», мій родич та вчитель, який віддає і дарує людям стільки, що часто- густо розум їхній не здатний стільки осягнути цілющої сили його творів, — підкреслив Ігор Дідковський, в. о. генерального директора державного підприємства «Мистецький арсенал». А Іван Степанович, почувши ці слова, жартома зазначив, що ніякий він «ще не дід, а хлопець хоч куди — енергійний та файний».
— Вперше ми зустрілися з Іваном Степановичем у Нью- Йорку, — пригадав поет Богдан Бойчук. — Для нього це був не легкий період, проте художник дуже натхненно працював і рідко виходив із своєї майстерні. Звичайно, я бачив багато картин Марчука з різних періодів його малярства. Знаєте, цей ранній та перший період своєї творчості Іван Степанович називає «прощанням із соцреалізмом», і це дійсно так, ці роботи дуже сильні. У першу чергу, це прорив індивідуального вислову, стилю, що для кожного художника дуже важливо; у другу чергу — цей прорив дуже дивний, я б схарактеризував цей напрямок як сюрреалістичні містерії. Тут дуже яскраво виражена деталізація та своєрідна графічність картин та їхнiх елементів. Ці речі дійсно сюрреальні, адже за своєю суттю переступають кордони реального.
— Чотири роки тому я вперше завітала до марчуковської студії, — розповiла співачка Росава. — Іван Степанович — дуже відкрита та щира людина. Він любить людей, а жінок просто обожнює! Часто «вплітає» жіночі образи у свої картини... Стосовно цього періоду творчості, то тут можна виокремити дві емоційні лінії його малярства. Мені здається, в картинах середини 60-х та початку 70-х рр. відчувається лірика, навіть наївність та пошук, а ось уже з середини 70-х років помічається зміна у протилежний бік, мабуть, це пов’язано з періодом «гоніння» на творчість Івана Степановича. Майже в кожній його роботі відчувається протест реаліям тогочасного життя та владi, яка не сприймала Марчука, наклеївши йому ярлик «націоналіста» та «неблагонадьожного» громадянина. Майстер завжди відрізнявся від інших за індивідуальним підходом, стилем, світосприйняттям та відтворенням життя на своїх полотнах. Цикл «Голос моєї душі...» бере свій початок від 1965 року. У його центрі — Всесвіт, ніби побачений «третім» оком художника, яке дозволяє глядачу зазирнути в запаморочливі глибини форми, сховані за оболонкою звичайної реальності. Дійовими особами містерії, яку відкриває нам автор, стають люди — переважно сільської місцевості, птахи — ворони, рослини — дерева, калина, учасники і водночас символи одвічного міфу під назвою «життя». Образ людини у Марчука виступає в нескінченних варіаціях як головна загадка та водночас відповідь на всі існуючі запитання...
«Дню» вдалося поспілкуватися і з автором. «Голос моєї душі...» — це філософія буття. Кожна картина — невеличка новела, — розповів він. — До речі, я сам іноді пишу новелки: на сторінку, не більше. Загалом, це моє дитинство, село, земля... Стосовно образу ворона, то в мене навіть був так званий «воронячий період», мабуть тому, що в дитинстві не було в селі такого гнізда, де б я не забрав та побив їхні яйця, зараз не розумію, звідки в мені, малому, тоді бралася така жорстокість до тих створінь?.. Коли я писав картини раннього періоду, я був у пошуку. Мені треба було все поламати, зруйнувати, пройти шлях від жахливого примітивізму, щоб знайти щось власне своє. Я навіть не знаю, звідки у мене з’явився ось цей дух бунтарства. Я прагнув: нехай буде гірше, проте інше... Мені тоді хотілося стати Богом Шивою, щоб у мене було стільки ж рук, щоб усі працювали, бо тоді моя рука не встигала малювати все те, що «народжувалося» у моїй голові. Пишу картини з величезною швидкістю: десять мазків за секунду, багато імпровізую. Цікаво, що більшість картин, представлених на цій виставці, спочатку не мали назв. Для мене це був якийсь словесний бар’єр. Тому я фотографував картини, а потім просив друзів написати різні варіації назв, які могли відобразити мою картину. Проте, коли зібрав докупи всі запропоновані назви, виявив, що жодна не підходить. І тоді мене наче «прорвало», й назви пішли, а згодом період від 1965 по 1979 роки я назвав «Голосом моєї душі...», котрий триває й донині»...
На запитання про ситуацію, що склалася з будівництвом музею його творчості, Іван Степанович жартома констатував, що, «мабуть, музей зведуть за 20 років уже після мене... Було багато суперечок, навіть брехні... Проте перед Новим роком і Київрада проголосувала за передачу ділянки землі під забудову музею. Спонсори є, тому будемо мати надію на краще»...
