90 років тому неподалік від Умані було вирізане ціле містечко Дубове. А тепер за ініціативи місцевої громади, охочої берегти пам’ять про загиблих, тут заклали першу в Україні площу Згоди. Назву її запозичили з вірша нині творчо працюючого поета Станіслава Бондаренка...
Містечко Дубове 90 років тому стало «мертвим» — це саме про нього в 20-х роках якимось дивом з’явилася книга «Літопис мертвого містечка». Воно тоді швидко ожило, але перетворилося на село й змінило в назві одну літеру, стало — Дубова. Цьому населеному пункту скоро виповниться 500 років. Півтора-два століття тому тут був майже рай. Особливо, коли жив у своєму маєтку на березі Ятрані барон і відставний генерал Меєндорф: тут діяли дві синагоги, православний храм, три постоялі двори, два водяні млини, двадцять бакалійних лавок, шість кузень, маслобійня, борошномельний млин і ще багато чого. А на популярний місцевий базар з’їжджалися навіть із сусідніх областей. Барон Меєндорф, що керував тоді дворянством Уманського повіту, побудував у Дубовій лікарню (діючу й нині) і заклав красивий парк.
СТРАШНІШИЙ ЗА ГРІМ БУВ ПОГРОМ
У колишньому містечку під Уманню, що розкинулося на обох берегах мальовничої Ятрані, в 1919 році проживало 2500 євреїв, а також — більше тисячі українців, росіян і поляків. Проте після кривавої різні євреїв дивом залишилося... 26.
Під’їжджаємо до порослого високою травою місця, що на окраїні. Ще на околиці Дубової проглядають врослі в землю кам’яні надмогильні плити. На них — написи на івриті. Це одне з трьох місць єврейських поховань у Дубовій. Хоча назвати це кладовищем навряд чи можна. Поки що не можна...
В іншому місці, кілометри за два, кам’яні плити могил просто позвозили та поскидали в посадку за радянських часів — щоб звільнити поле для посівів.
На початку ХХ століття більшість тутешніх євреїв були ремісниками й «помолщиками» — мололи зерно й торгували борошном. Хоча все це не приносило їм великого прибутку. За винятком хіба, що за часів революції та громадянської війни був найціннішим продуктом і забезпечував євреям перспективу збагачення. Ну, а там, де водяться гроші, з’являються й ті, хто хоче легко їх добути. Звідси — погроми, які здійснювалися під прикриттям різних ідеологічних гасел, що стали лише ширмою для бандитських грабунків й чорносотенної різні.
У 1919-му влада в Дубовій мінялася швидко: то червоні, то білі... Різношерсті загони «косили» під представників яких завгодно політичних сил. Але страждали жителі Дубової майже від усіх озброєних прибульців, які шукали наживи.
Знищення євреїв тут відбувалося в три, так би мовити, етапи: спершу був «малий» погром із кривавою бійнею в сараї, куди їх зібрали, потім — чотириденна «тиха» різанина під гаслом «більше убитих». А вже потім пролунав «великий» погром із розмахом і «без гальм». Почалося з відкриття селянського з’їзду в Умані. Оскільки селяни цієї округи були досить вороже налаштовані на спроби «окомунити» їх, червоним властям нічого не залишалось, як терміново закрити з’їзд і, більше того, — оголосити військовий стан, а делегатам запропоновано негайно роз’їхатися.
Цього ж дня трьох уманських євреїв примусили... рити собі могили, а наступного — все перенеслося вже саме на вулиці Дубового: тут і там жителі натикалися на бездиханні тіла місцевих євреїв. Через день тишу прошила коротка кулеметна черга: виявилося, це був сигнал до дії — озброєні сокирами й ножами люди увірвалися до містечка. Причому одягнені були в кожухи навиворіт, а шапки — козирками назад, у деяких обличчя намазане глиною: вся ця личина, мабуть, не лише страхала місцевих, а й допомагала вирізняти «своїх» серед інших. Багато євреїв спробували сховатися від погрому в будинку м’ясника Давида Фурмана, сподіваючись, що там нікого не чіпатимуть, бо Фурман мав добру славу серед представників усіх властей. Але нападники з сокирами й рушницями увірвалися до будинку і, загасивши лампу, почали рубати направо й наліво, не жаліючи нікого.
Наступного дня до Дубового увійшов озброєний загін із сорока селян на чолі з колишнім каторжником Мартином Казаковим, засудженим ще царем за пограбування. Розбійники наздоганяли євреїв, які тікали в поля, й різали язики, вуха, роздирали їхні тіла з особливою злістю. Лівий есер Клименко, що ввійшов услід зі своїм загоном, видав наказ, в якому заборонив під страхом смерті подібне безчинство. Йому навіть вдалося упіймати двох із тих каторжників-командирів, чиї трупи потім були виставлені на містечковій площі, щоб охочі до наживи знали, що на них чекає.
Ще живе тут людина, яка все те бачила, — 98-річна Марія Дмитрівна Музиченко.
— Добре пам’ятаю, — розповідає вона, — що під час тої різні більшість бандитів була на конях, і багатьох людей спершу давили копитами. Вулиці швидко наповнювалися забитими тілами, а живих вони погнали в поле й там знущались, а потім вбивали, встеливши те поле трупами.
Із дитинства чимало запам’ятала від своєї бабусі й філолог за фахом, а тепер підприємець, Раїса Добрянська (яка активно допомагає рідному селу): бабуся розповідала їй, як на самому початку різні встигла сховати єврейську жінку з двома дітьми — в погребі за високими діжками. Там їм довелося просидіти три доби, побоюючись повторного приходу бандитів, зате врятувалися.
— Не менш дивовижний випадок стався в хаті іншої моєї бабці, — розповідає Раїса Добрянська. — Дізнавшись про наближення бандитів, вона швидко заховала трьох єврейських дівчаток у свою скриню, закрила її, а зверху посадила трьох своїх доньок — розпатланих та замурзаних, бо тільки що вони всі разом гралися. Коли залетіли погромники, всі залишалися на своїх місцях, і бандити не здогадалися, що одні діти прикривають інших, єврейських.
Серед тих 26 євреїв, які дивом залишилися живими, був і шанований усіма місцевими жителями Моше Колісник. Якраз він і поклопотався про вже мертву громаду, зібравши тіла жертв і перепоховавши, як належить.
У ПЛАНАХ — СТВОРЕННЯ МУЗЕЮ ПАМ’ЯТІ
Посеред площі, з боків якої розташовані двоповерхові приміщення школи та сільради, втаємничено проглядає чималий, у два людських зрости, кам’яний монумент, до якого веде щойно встелена плоским гранітом доріжка.
Лунає Гімн України, потім до мікрофону по черзі підходять районні керівники: перший заступник голови райради Микола Муковоз (на момент відкриття площі голова райради Сергій Усик, який найбільше посприяв відкриттю площі, перебував у лікарні), а також заступник голови Уманської райадміністрації Людмила Сальнікова: вони говорять про те, як нам усім, починаючи з вищих керівників держави, потрібні порозуміння й згода, і хай ця нова площа самим своїм народженням і назвою спонукають до того.
Голова місцевої громади Юрій Кобізьський розповів, що за підтримки Черкаської обласної влади на цій же площі буде зведено й Стіну Плачу та Покаяння: скульптори вже приступають до створення такого пам’ятника. Голова передового в районі сільгосптовариства «Дубова» (колишнє КСП) Анатолій Матерянський запропонував також створити тут Музей народної згоди, або ж Музей пам’яті. Для цього він готовий викупити одну зі стареньких хатин, яка сама по собі є свідком трагічних подій — тієї страшної антилюдської різні. В цій просторій хаті тепер ніхто не живе, бо її власницю-бабусю Ніну Житкевич забрали до себе родичі, а для музею ця хатина якраз знадобиться.
Та ж Раїса Добрянська, яка є одним із ініціаторів проекту, розповіла про деталі виникнення самої ідеї відкриття площі Згоди в Дубовій:
— Нас із заслуженим журналістом України Лідією Рижковою та з Марією Поліщук, яка двадцять років очолювала громаду Дубової, надихнув вірш відомого київського поета Станіслава Бондаренка: поетичні образи наклались у свідомості на багатостраждальну історію нашої малої батьківщини, і виникла ідея відкрити площу з такою назвою. Площа Згоди саме в нашому містечку-селі послужить запорукою толерантності й взаємоповаги між людьми.
— Це просто неймовірно, як усе збіглося, — зазначила Лідія Рижкова, — на відміну від моїх подруг, я вперше прочитала цей вірш позаминулого року в «Литературной газете» (№ 32) в російському варіанті: «Мне говорят, она в Париже, она в Париже, а не здесь... А я надеюсь, пусть все реже, что и у нас такая есть». А Раїса Добрянська знала вірш ще раніше, і раптом вона пропонує назву площі, й це миттєво підхоплюється всіма! Головне, що поезія не просто вразила, а спонукала до створення площі — першої в Україні, та мені віриться, що в майбутньому — не єдиної. Бо я вже чула про подібні бажання від людей з інших місць — у всякому разі, згода потрібна нам усюди...
Зараз у містечку проживає менше тисячі осіб. Та головне, що є тверда надія на подальше відродження й порозуміння. Вона не тільки у тому, що відроджується місцева ГЕС, яка давно не працювала. Вже заасфальтовано практично всі вулиці села й ремонтується водопровід. Але є надія, що оживає активність місцевої громади, адже Дубова серед тих небагатьох сіл, які стали учасниками програми ООН «Місцевий розвиток — відродження самоврядування». Тож до 500-річчя пишеться не тільки давня, а й нова історія Дубової. А відомий режисер та шевченківський лауреат Олег Бійма весною планує зняти кінострічку про дивовижну історію Дубової.
Р.S. Зібравшись після відкриття площі й монументу навколо щедрого столу, ми дізналися, що саме у Дубовій 1905 року народився відомий учений-селекціонер Михайло Оратовський, який прославився своєю «мелітопольською» черешнею, і що парк у центрі села носить його ім’я. А ще тут неподалік народилися генерали Черняхівський та Дерев’янко (саме останній приймав капітуляцію Японії в Другій світовій). Таку історію непросто вмістити в один сільський будинок, але ідея створення музею, безумовно, цікава: тим більше, що поряд — площа Згоди.
