Подавши заявку на приєднання України до Плану дій щодо членства в НАТО, нинішнє керівництво країни підтвердило курс на інтеграцію Києва до євроатлантичних структур. Причому цей курс було визначено українським законодавством ще 2002 року. Примітно, що переважна більшість (80%) українських експертів вважає, що приєднання України до ПДЧ відповідає національним інтересам країни. Про це свідчать результати опитування 30 українських експертів, вчених і політологів, проведеного з 17 до 19 січня 2008 року Центром соціологічних і політичних досліджень «Соціовимір» за участю Інституту зовнішньої політики Дипломатичної академії при Міністерстві закордонних справ України. 60% експертів вважають, що саме національними інтересами керувалися керівники української держави при написанні звернення до Альянсу з проханням надати Україні ПДЧ.
Якщо ж подивитися на опитування громадської думки, то там спостерігається практично протилежна картина. Згідно з соцопитуванням, проведеним фондом «Демократичні ініціативи та фірмою «Юкрейніан соціолоджі сервіс» з 5 до 12 грудня 2007 року, 49,4% українських громадян категорично виступають проти наміру українського уряду подати заявку на членство в НАТО і розпочати реалізацію ПДЧ. У той же час, 15,8% респондентів повністю підтримують такий крок, 16,1% — «можуть це підтримати, якщо перед прийняттям остаточної ухвали влада проведе всенародний референдум». Однозначно готові взяти участь у відповідному референдумі щодо вступу України до НАТО 40,9% опитаних; «скоріше, готові взяти участь» — 23,7% респондентів; 15,5% — однозначно не візьмуть участі в такому референдумі й 10,6% — скоріше за все, не візьмуть участь у цьому референдумі. З українських громадян, готових взяти участь у референдумі, 52,8% респондентів проголосували б проти вступу до Альянсу, а 31,8% готові проголосувати за вступ до НАТО. Багато хто з експертів пояснює такі результати поганим інформуванням населення про НАТО. Що повинна робити місцева влада, щоб населення було досить поінформованим про те, що являє собою НАТО і які вигоди несе Україні вступ до цієї військово-політичної організації? Це намагалися з’ясувати на місцях кореспонденти «Дня».
Микола ВАСЬКІВ, професор Кам’янець-Подільського державного університету:
— Проведення референдуму щодо вступу України в НАТО — чи то зараз, чи то через енну кількість років, коли Україна стане на порозі такого вступу, — вважаю зайвою витратою грошей. Адже результати різноманітних соціологічних опитувань дають більш-менш точний результат ставлення українців до натовських перспектив із похибкою у кілька відсотків. Невипадково комуністи й регіонали наполягають на проведенні такого референдуму, бо з тих самих соцопитувань знають наперед його негативну відповідь. Якщо ставлення українців до НАТО зміниться на позитивне (що вважаю дуже реальним при відповідній діяльності владних інституцій), то це зразу буде зафіксовано соціологічними службами. Оскільки вступ до Євроатлантичного блоку не передбачає обов’язкового референдуму, то й проведення його — це витрата «зайвих» державних коштів, які могли б піти на соціальний захист населення (повторюю риторику тих самих регіоналів і комуністів напередодні дострокових парламентських виборів).
Серед студентів-журналістів (а їх у нас лише три курси) періодично проводжу нерепрезентативне опитування про їхнє ставлення до вступу України в Євросоюз і НАТО. Зрозуміло, ЄС викликає значно тепліші почуття, ніж Євроатлантичний альянс. Що ж до НАТО, то старші два курси досить обережно ставилися спочатку до перспективи вступу в цю організацію, перевага на користь НАТО вимірювалася одним — двома голосами.
Але абсолютну більшість, відсотків — 60—70, становили ті, хто не визначився. І тільки цьогорічний набір студентів дав 60 відсотків прихильників вступу до Альянсу, противники вступу становили менше 10 відсотків. На сьогодні більше половини прихильників НАТО і серед студентів другого-третього курсів, тобто більшість серед колишніх «невизначенців» перейшли у табір прихильників НАТО. Цікаво, що не останнім аргументом є такий: якщо Швеція може бути в Євросоюзі без вступу до Євроатлантичного блоку, то для України однозначно ніхто такого виключення не зробить; адже НАТО — то, насамперед, певні демократичні, соціально орієнтовані ринкові параметри тощо. А в Євросоюз дуже хочеться... Друга тенденція: навіть майбутні журналісти, фахова підготовка яких вимагає певного рівня політичних знань, досить слабко обізнані з плюсами і мінусами вступу до НАТО, навіть із самою суттю такого вступу.
Значно складніша справа з представниками старшого покоління. Мало того, що вони мають, м’яко кажучи, туманне уявлення про Альянс. Над ними потужно тяжіє ще з радянських часів сформований комплекс ворожого ставлення до «агресивного» блоку НАТО. Значно легше переконати незашорену людину, ніж відібрати стійкі забобони у людей переконаних, які нічого слухати не хочуть про позитиви натовської перспективи. Чесно кажучи, інколи виникає враження глухого кута, коли задумуєшся над тим, якими аргументами переконати людей пенсійного віку. Особливо, якщо врахувати, що всі роки української незалежності в цій царині переконування з боку влади ще, як кажуть, кінь не валявся.
Звернення керівників держави до НАТО щодо підписання угоди про ПДЧ логічне, може викликати тільки повну підтримку, але й цього разу воно було, як сніг на голову. Виявляється, угода про ПДЧ становить лише три сторінки основного тексту і дванадцять — додатків, які не можуть викликати суттєвих заперечень, навпаки, можуть стати серйозним аргументом на користь підписання цієї угоди з майбутнім вступом до НАТО. Чи не краще було провести інтенсивну підготовчу роботу, не більше місяця, підготувати громадську думку до цього кроку? Тоді дивно нелогічним виглядало б збурення у склянці води і блокування парламентської трибуни з боку комуністів і регіоналів. Звідси — загальний висновок: щоб отримати позитивне ставлення українського суспільства до натовських перспектив нашої держави, необхідно постійно і дуже інтенсивно проводити інформативно-роз’яснювальну роботу. Це стосується і фінансових, і гуманітарних аспектів, і певних стандартів, яких повинна досягти Україна, і яких бояться чимало українських олігархів і олігарчиків. Адже контроль за цими стандартами будуть вести уже не «свої» політики і чиновники, а прискіпливі й непоступливі європейці.
Наталія СТРЕЛЬЧУК, доцент кафедри політології та державного управління Чернівецького національного університету, керівник наукових програм Чернівецького міського центру культурно-освітніх ініціатив «Метасвіт»:
— Населення України мало поінформоване про НАТО, ЄС, інтеграційні процеси. Якщо аналізувати результати проведених нашою організацією соціологічних опитувань в Чернівецькій області у 2006—2007 роках, то більш поінформованою є молодь, люди з вищою освітою, менше — люди середнього та похилого віку. Не зважаючи на те, що наша область прикордонна, її мешканці часто навіть не знають про те, що сусідня Румунія стала членом НАТО. Як засвідчило останнє опитування, 46,9% буковинців підтримують ідею вступу України до НАТО, але це не означає, що вони достатньо поінформовані про Альянс. Скажімо, паралельно ми задавали запитання чи знають наші респонденти, які країни є членами НАТО, то 11,75% опитаних назвали Росію.
Усталеною є думка, що населення Західної України має більше інформації про зазначені проблеми, ніж мешканці Сходу, але насправді це не зовсім так — аудиторію з різних регіонів України цікавлять практично одні й ті ж питання. Я маю змогу робити такі висновки, оскільки мені довелося взяти участь в академіях НАТО в Донецьку, Львові, Луганську і Сімферополі, і всюди відчувається брак інформації та чималий інтерес до НАТО.
Робота з інформування населення проводиться в основному громадськими організаціями. Скажімо, ми спільно з Чернівецьким фондом регіональних ініціатив з 1999 року провели дев’ять семінарів щодо підтримки курсу України на вступ до НАТО. Щоразу в нас була різна цільова аудиторія — це і представники ЗМІ, представники органів місцевого самоврядування, вчителі, студенти. Але проведення такого семінару один раз на рік є недостатнім, потрібно хоча б раз на квартал. У кожній області необхідно створити центри, можливо, на базі університетів, які б працювали регулярно та забезпечували отримання необхідних знань. На сьогодні наші викладачі та аспіранти проводять певну роз’яснювальну роботу через засоби масової інформації, але цього недостатньо. Важливим моментом, на мою думку, є забезпечення належного рівня поінформованості вчителів, які повинні донести ці знання своїм учням, завтрашнім активним громадянам України. Нещодавно ми провели опитування серед вчителів історії Чернівецької області, й 88% визнали, що в курсі всесвітньої історії виділено недостатньо часу для розкриття питань європейської та євроатлантичної інтеграції; та 81% визнали, що немає достатньої кількості додаткових матеріалів для підготовки питань з історії НАТО та ЄС. Це в той час, коли в усіх країнах, які увійшли до НАТО, основним рушієм цього процесу була молодь, саме завдяки її ініціативам та підтримці відбулись інтеграційні процеси. Тому група науковців нашого університету та педагогів-методистів взяли участь в конкурсі, оголошеному Міністерством освіти і науки України на виконання загальнодержавних заходів Цільового плану Україна — НАТО, і перемогли в ньому. Зараз ми займаємося підготовкою науково-методичних рекомендацій для вчителів загальноосвітніх навчальних закладів щодо вивчення питань діяльності НАТО.
Сама влада на державному рівні повинна визначитися зі своїми пріоритетами та діяти чітко за планом, адже як можна розраховувати на визначеність на місцях, якщо люди бачать таку неузгодженість дій і позицій серед владної верхівки?! Якщо йдеться про підготовку референдуму, то обов’язково повинен бути оприлюднений План дій щодо членства в НАТО, основні критерії для країн, які готуються до вступу в Альянс. Люди повинні зрозуміти, що основною вимогою є демократизація суспільства, а все решта — лише похідні від цієї вимоги. На державному рівні мають бути розроблені реальні заходи. Через засоби масової інформації мусить доноситись інформація про досвід найближчих до нас країн — членів НАТО, про співпрацю Росії з НАТО, про те, скільки НАТО робить для України, а це — підтримка наукових і освітніх проектів, фінансування екологічних програм. Люди повинні зрозуміти, що НАТО — не агресивний блок, а своєрідний політичний клуб.
Віктор РАДЧУК, політолог і політтехнолог, м. Житомир:
— Інформованість населення про Північноатлантичний альянс надзвичайно слабка. Серед тих людей, хто за часів до проголошення незалежності України систематично слідкував за політичним життям, міцно укріпилися стереотипи радянської пропаганди. Навчальні заклади разом з усілякими університетами марксизму-ленінізму охопили достатньо велику групу населення негативним агітаційним масивом всіляких міфів щодо НАТО. Негатив про це співтовариство підживлювався і підживлюється частими виборчими кампаніями, в яких антинатовські сплески демонструють партії лівого та проросійського спрямування. Інформації для населення про вказаний блок на рівні фактів, цифр, порівнянь, в тому числі із залученням кадрових військових, фахівців, взагалі не чути, тематика НАТО, буває, на півроку і більше зникає зі сторінок преси, радіо- і телеефіру. Великою мірою винуваті у цьому державні органи, які не створюють інформаційних приводів, щоб тематика євроатлантичної співпраці звучала у позитивному дискурсі. Декілька останніх років в держбюджеті виділялися кошти на інформаційні заходи для поширення знань про НАТО на рівні 6 млн. грн. на рік. А ось чи використовувались вони ефективно, схоже, ніхто не аналізував. На ці гроші влаштовувались переважно декларативні конференції, круглі столи, на які мало хто з’являвся, або які не мали великого резонансу у суспільстві. Куди дів кошти для інформації про НАТО у 2007 році уряд Віктора Януковича, невідомо. Для поліпшення цієї роботи владні органи перш за все повинні виконувати покладені на них повноваження. Мало кому в Україні відомо, що відповідальність за поширення знань про НАТО покладалась на Міністерство освіти і науки, і немає повідомлень про заходи, які підготувало для цього назване міністерство.
У країнах Східної Європи, які свого часу готувались до вступу в НАТО, величезну роль в плані інформування населення виконували міністерства закордонних справ і оборони. Українські дипломати в цьому плані певний доробок мають — як приклад можна навести змістовні й насичені заходи, які щороку проводяться в Українській дипломатичній академії. Зовсім пасивну позицію демонструють органи влади на місцях — не пригадується жодного заходу стосовно НАТО, який був би запропонований місцевою владою на Житомирщині за останні 3 роки. Загалом інституції місцевого самоврядування демонструють своєрідний гуманітарний вакуум, куди потрапляє і інформація про НАТО. Але тоді для чого вони мають відповідних посадовців та інформаційні управління й управління із зв’язків із громадськістю? Влада на місцях могла б запропонувати цілий цикл ефективних інформаційних заходів, в першу чергу, серед молоді і студентства, серед працівників бюджетної сфери. І ці заходи за 2-3 роки дали б очевидний результат..
Інформаційну роботу щодо знань про НАТО — а це насамперед знання про демократію і демократичні перетворення — мусили б проводити осередки політичних партій, принаймні, правого спрямування, і особливо нинішньої правлячої коаліції, де сконцентровані можливості та повноваження Президента, прем’єр-міністра і спікера Верховної Ради. Вони повинні розповсюджувати відповідну інформацію серед широких верств населення. Навіть випереджаючи державу. І робити це треба щодня. А при нинішній поінформованості населення, коли старі міфи про НАТО не подолані, ці партії бояться втратити певну частину свого рейтингу і не зачіпають гострих і болючих для населення тем.
Тетяна БРЕЖНЄВА, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник відділу військової політики Дніпропетровської філії Національного інституту стратегічних досліджень при президенті України:
— Вважаю, що наші громадяни погано поінформовані про діяльності Північноатлантичного альянсу. Про це можна судити хоча б із вітчизняних ЗМІ. Не секрет, що в місцевій пресі на подібні теми пишуть зовсім нечасто. На центральних телеканалах можу відзначити лише програму «Територія безпеки», але й вона транслюється у неділю вдень, коли люди зайняті зовсім іншими справами. Публікації про НАТО з’являються, в основному, в спеціалізованих виданнях, але масовий читач їх не читає. Звичайно, існує державна програма інформування про НАТО проте, цього якось не відчувається. Більше того, зі свого особистого досвіду можу сказати, що навіть державні службовці мають про Північноатлантичний альянс вельми умовні уявлення. Нещодавно мені довелося читати цикл із десяти лекцій у Дніпропетровській філії Академії державного управління при президенті України. Аудиторія складалася із заступників глав районних адміністрацій. Як з’ясувалося, і вони практично нічого не знали про НАТО — що вже там казати про пересічних громадян. З громадських організацій, які ведуть роз’яснювальну роботу, можу назвати Центр євроатлантичної інтеграції, але він лише нещодавно з’явився в нашому місті. Щоправда, в березні нинішнього року в Дніпропетровську планується велика міжнародна конференція під егідою Міністерства оборони і амбасади США, присвячена якраз проблемі інформування про діяльність НАТО, але на таких заходах бувають лише фахівці. На мій погляд, змінити ставлення українських громадян до Північноатлантичного альянсу може не лише роз’яснювальна робота, але й послідовність нашого керівництва. Адже так вийшло, що вслід за Президентом В. Ющенком до Брюсселя поїхав тогочасний прем’єр В. Янукович і заявив про нашу неготовність до вступу в НАТО. Такі суперечливі заяви спантеличують західних політиків, і вони цілком справедливо говорять: спочатку розберіться в себе, а потім і ми приймемо ухвалу. Тепер, після спільної заяви Президента, прем’єр-міністра і голови Верховної Ради зовнішньополітичний курс України виглядає більш визначено. Гадаю, що це може стати передумовою до продовження діалогу з НАТО, а в подальшому й до конкретних кроків.
Юрій КУЖЕЛЮК, депутат Львівської міськради, голова фракції Української народної партії:
— Якщо Львівщина, яка розташована в прикордонній зоні, поряд із країнами Євросоюзу, поінформована краще, хоча б у силу того, що галичани частіше їздять саме туди на заробітки, в гості до родичів, відпочивати... Тобто існує інтенсивний обмін думками, який так чи інакше впливає на ставлення до НАТО. І впевненість в тому, що НАТО є ворожою інституцією й уособленням зла, зменшується по мірі того, як ти просуваєшся на захід країни, і навпаки.
Однак мушу зазначити, що й досі НАТО сприймається скоріше як політична структура, яка допоможе Україні захиститися від політичних (і не тільки) зазіхань Росії. Так є, і так, напевно, буде ще якийсь час, як і тенденція — чим далі на схід, тим сильнішою є контрагітація щодо НАТО. Цей атавізм холодної війни має відмерти, як і впевненість у тому, що НАТО є конфронтаційним блоком і стоїть на позиціях конфлікту з Росією, — залякування можливими війнами сьогодні є недоречним.
Не можна не згадати і про тероризм, який, на щастя, нас наразі не торкається, але ніхто від цього не застрахований, особливо ми, з огляду на те, як осідають на нашій території нелегальні мігранти, яких гальмують на порозі шенгенської зони. Вони, ці нелегали, несуть із собою свою релігію і порядки, які не завжди є найкращими для нас. А НАТО цьому питанню приділяє велику увагу.
Загалом можна зробити висновок: народ України погано знає, що це за структура — НАТО, і якою є її основна діяльність, зокрема по п’ятому пункту Вашингтонської угоди про колективну безпеку. НАТО — це організація, метою якої є турбота про забезпечення свободи та безпеки своїх членів, захист означеного способу життя та підтримка світового порядку, що ґрунтується на спільних цінностях демократії, прав людини і верховенства закону. Українці не є добре обізнаними і з тим, як у Європі здійснюється колективна безпека і що це обходиться значно дешевше Європі об’єднаній. Наша держава мусить надавати людям більше об’єктивної інформації і відверто говорити про всі позитиви. Для цього в державі є ціла інформаційна система, однак щоб її задіяти, потрібна спільна позиція уряду, президентських структур, Верховної Ради. А оскільки більшість населення впевнена в тому, що Україна повинна бути в Європейському Союзі, то відповідно повинні ці люди зрозуміти, що шлях цей пролягає через НАТО.
На превеликий жаль, політики України використовують у своїх вузько корпоративних (або й не дуже вузько корпоративних) інтересах це питання, а таке неприпустимо. Не можна цілий ряд проблем, які торкаються безпеки держави в цілому і масштабів життєдіяльності цілої країни, обертати на власні потреби та цілі. У всіх пострадянських державах політики знаходять в таких глобальних питаннях єдність, а у нас, на жаль, ні.
Тому сьогодні дуже серйозну активність мають проявляти громадські організації, які можуть відкривати консультаційні пункти, широко розповідати в засобах масової інформації про діяльність НАТО, тобто потрібно «викинути в суспільство» дискусію, в результаті якої, як відомо, й народжується істина.
