Він — патріот лялькового театру (із 55 прожитих майстром років 35 пов’язані саме з ляльками). Починав Гольцов свою творчу кар’єру актором, а з 1996 року він очолює Чернігівський театр ляльок ім. О.Довженка. Пана Гольцова можна назвати режисером-тренером, бо він добре знає акторську справу і може допомогти не тільки словом, а й ділом, підказати молоді, як створити образ таким переконливим, щоб лялька ожила. Режисер знає, як заохотити колег до самоосвіти. Нині Віталія Гольцова знають як одного з фундаторів українського лялькового театру; те, що вистави очолюваного ним колективу завжди з нетерпінням чекають глядачі — як маленькі так і дорослі, й всі постановки проходять з аншлагами (і це у переважно російськомовному місті), теж велика заслуга майстра. Про те, як стають лялькарями, — наша розмова з В. ГОЛЬЦОВИМ.
— Традиційно ляльки — прерогатива дівчаток, а як ви занурились у театральний світ і обрали професію лялькаря?
— Ми з сестрою були творцями свого світу, з цього все почалося. У мене є молодша сестра. У дитинстві ми гралися з нею в ляльки, але не фабричними, а тими, що робили власноруч. Ми намалювали мапу казкової країни, де люди гарно живуть. І цю країну населили різними істотами та людьми. Ми малювали своїх героїв на картоні, потім вирізали, давали їм імена, вдягали у паперовий одяг (сестра придумувала вбрання як модельєр). Кількість наших ляльок поступово збільшилася, і навіть довелося надписувати імена на спинах картонних фігурок, аби не забути, кого і як звуть. А першу справжню театральну ляльку я побачив вже школярем, коли до Чернігова на гастролі приїхав театр ляльок, зараз уже не згадаю, з якого міста він був. Тоді я подивився і першу професійну виставу. Я займався в Палаці піонерів в драматичному гуртку разом з однокласником і другом Юрієм Трубою. Він потім вступив у харківський інститут, а коли приїхав на канікули, то розказав, що до ВНЗ набирають лялькарів. Так вийшло, що після армії я не вступив у інститут. У Чернігові тоді створювався театр ляльок, і я разом із своїми товаришами по драмгуртку прийшов до першого головного режисера Василя Ващаєва. Саме він взяв мене у трупу. В 1976 році відбулася перша вистава Чернігівського театру ляльок, і я брав у ній участь, був спочатку єдиним актором, решта були дівчата. Так почався мій шлях у театрі...
— А де ви вчилися мистецтву режисури граючої ляльки?
— У процесі навчання людина пізнає якісь правила системи, в якій вона має працювати. Це дають вчителі. Решта залежить від самої людини, від її здібностей, від її серця. В 1979 році я вступив до Харківського інституту мистецтв ім. І. Котляревського на кафедру театру ляльок, на режисуру (завідувачем кафедри був знаменитий Віктор Афанасьєв). Він разом з Сергієм Образцовим був повелителем у театрі ляльок, і не тільки в колишньому Радянському Союзі. Це один з моїх перших вчителів у мистецтві граючої ляльки. Знаєте, доля Афанасьєва склалася потім дуже драматично, той курс, 1979 року, став останнім в його викладацькій кар’єрі. Афанасьєв також був і художнім керівником Харківського театру ляльок, відомого тоді в усьому світі. Ще хочу згадати керівника режисерського курсу Віктора Денисенка, нині покійного і, на жаль, забутого. «Ази» режисури театру ляльок я отримав від нього.
— Після навчання ви намагалися потрапити до великого міста з великими театральними традиціями? Адже досить поширена думка, що Чернігів — нетеатральне місто.
— У Чернігів я повернувся тому, що це моє рідне місто. Тут я починав. Анітрохи не шкодую про повернення. На жаль, на пострадянському просторі, на відміну від більшості розвинених демократичних країн, існує централізація не тільки в політиці, а й у культурі також. Це прикро. В українському варіанті суспільства споживання, як я його називаю, ставлення до культури — як до чогось другорядного. Наш театр і я особисто намагаємося в міру власних можливостей протистояти цій тенденції. Я не згоден з поширеним твердженням, ніби Чернігів — місто нетеатральне. За українськими мірками, Чернігів — середнє місто, а за середньоєвропейськими — навіть велике. І для такого міста мати три театри цілком нормально. Три театри — три фестивалі. У нашому театрі раз на два роки проходить Фестиваль авторських вистав. А ще слід сказати про глядача. Я чимало поїздив по колишньому СРСР, бував на гастролях у далекому зарубіжжі, ставив в інших театрах України. Тож можу порівнювати і стверджую — наш чернігівський глядач добрий, уважний, вдячний, здатний захоплюватися. Отже, Чернігів — театральне місто. Інша справа, що люди при владі, які часто змінюються на посадах, єдині у своїй байдужості до мистецтва. І це робить наше місто не дуже затишним для митців. Я читав рукопис, досі не опублікований, Василя Ващаєва, який створив Театр ляльок у Чернігіві у 1976 році. Він констатував, скільки людей змінилося за перші шість років роботи театру — 90 відсотків. Передусім через ставлення влади — ані квартир, ані достойної зарплати. Власне, як і зараз. Є великий плин кадрів у чернігівських театрах. Одні артисти йдуть, інші не приходять — перш за все через проблему з житлом...
У Чернігові давно обговорюється ідея створення театрального відділення в місцевому Музичному училищі ім. Л. Ревуцького. Воно могло б готувати кадри для наших театрів, яких так не вистачає. Але через нестачу коштів, а більшою мірою — через відсутність волі у міського керівництва вона досі не реалізована.
