У геніїв теж є свої духовні, творчі вершини; дивовижні злети пророчої енергії великих «будителів» нації (не тільки нації власної, хоч, звичайно, насамперед її) долають — якщо тільки ми здатні бути їхніми вільними співрозмовниками — величезні часові й просторові відстані та, неначе у яскравому спалаху блискавки, висвітлюють істину. Вічну істину, яка так потрібна нам. Вічну істину Добра, Любові, Свободи.
У Шевченка такою «піднебесною» вершиною його поезії є, поза сумнівом, його «Кавказ». Це — шедевр поезії політичної, історіософської й водночас щемливо-ліричної. Вже перші слухачі уславленої поеми були вражені небаченою, відчайдушною сміливістю автора, який з неприхованою ненавистю, сарказмом, презирством і огидою створив, зірвавши облудні маски імперського «просвещения», «благоденствия» та «порядку» («До нас в науку! Ми навчим, Почому хліб і сіль почім!»), страшну картину мертвого, свинцевого деспотизму, що скував, здається, назавжди й намертво, неначе одвічний лід Арктики, все живе на безмежних просторах імперії Романових. Ця страшна картина чимось нагадує жахаючі офорти Франциско Гойї (воістину, «сон розуму породжує чудовиськ», а страта неволею — навіки блаженно-щасливих рабів...). Троюрідний брат Шевченка, Варфоломій, котрому поет зачитував окремі фрагменти твору десь наприкінці вересня 1845 року, три десятиліття потому згадував: «Раз ходили ми з Тарасом по саду; він став декламувати «За горами гори, хмарою повиті...». Я слухав, притаївши дух; волосся у мене піднялось! Я став радити йому, щоб не дуже заходив він у хмари».
До того, як «Кавказ» вперше було надруковано (зауважимо дві речі: за кордоном та ще за життя Тараса Григоровича!) у лейпцизькому виданні «Новые стихотворения Пушкина и Шевченка» (1859 рік) — щоправда, майже третя частина рядків має різночитання, чотири рядки пропущено взагалі — ця поема поширювалась по всій Україні й на теренах Росії у десятках, сотнях рукописних списків. Саме за «Кавказ» (його, схоже, було виділено серед інших антитиранічних творів Кобзаря) Шевченка було так нещадно покарано Миколою І.
Звідки така жорстокість царя? Чому цей твір з такою цікавістю, так жадібно читали — ризикуючи свободою, а не тільки кар’єрою? Надактуальна тема? — колоніальна війна Росії на Кавказі, що саме тоді, у 1845 році, була у розпалі. (Нагадаємо принагідно, що безпосереднім творчім поштовхом до написання «Кавказу» була отримана Шевченком у серпні-вересні 1845 року звістка про наглу смерть близького знайомого поета, художника Якова де Бальмена, ілюстратора «Гайдамаків» та «Гамалії»: перебуваючи у діючій армії на Кавказі, де Бальмен під час невдалого Даргинського походу імперських військ загинув у сутичці з горцями.) Блискуча мистецька майстерність Шевченка, який володів, подібно видатним композиторам, авторам грандіозних симфоній, усім регістром художніх прийомів — від нищівного сарказму до високої патетики («І вам слава, сині гори, Кригою окуті. І вам, лицарі великі, Богом не забуті. Борітеся — поборете, Вам Бог помагає! За вас правда, за вас слава І воля святая!»). Все це було суттєвим, але, може, й не основним.
У цьому унікальному навіть для шевченкового пера творі, унікальному спопеляючою силою ненависті до будь-якого насильства над людиною або цілим народом (і рідним, українським, і волелюбними народами Кавказу — адже Шевченко чудово розумів, геніально втілюючи прагнення українців до національного й соціального визволення, що чужого болю не буває!) дано разючої сили узагальнення імперської системи Романових, побудованої на загарбницьких війнах, брехні та репресивному апараті «сыска», доносів і цензури. Головне, що ця (хиба тільки тодішня?) імперська держава весь час агресивно розширювала свої кордони, «збирала» все нові й нові землі — неначе і справді не усвідомлюючи, де ж, власне, закінчується споконвічна етнічна територія росіян... Справжні, ретельно приховані політичні та психологічні мотиви отакого агресивного курсу з дивовижною чіткістю та тверезістю відтворив у «Кавказі» Шевченко: «Ми християне; храми, школи, Усе добро, сам Бог у нас! Нам тільки сакля очі коле: Чого вона стоїть у вас, Не нами дана; чом ми вам Чурек же ваш та вам не кинем, Як тій собаці! Чом ви нам Платить за сонце не повинні! Та й тілько ж то! Ми не погане, Ми настоящі християне, Ми малим ситі!». Доречно нагадати оці слова одного з найгеніальніших митців східнослов’янського світу, кинуті в обличчя «христианнейшим» імперським загарбникам різного штибу, на совісті яких море пролитої крові в роках 1816 — 1859, 1944, 1994 — 2004, — нагадати їх затятим прихильникам єдності «східнослов’янської цивілізації».
Глибокий, повною мірою актуальний і зараз аналіз «Кавказу» (як і іншої антидеспотичної поеми Шевченка — «Сон») зустрічаємо у розвідці Івана Франка «Темне царство» (1881; 1914). На думку Франка, визначальною рисою зрілого Шевченка є «любов до всіх слов’ян, тиснених чужими, а далі любов до всіх людей, тиснених путами суспільної нерівності, неправди й неволі». Ці волелюбні мотиви у Шевченка мають воістину виняткове значення — адже він кинув безстрашний виклик деспотичному суспільному ладу (мало не перший в Росії!), живучи в державі, де, за словами Франка, взагалі «політикою займатися не вільно, коли під словами «займатися політикою» схочемо розуміти свобідний обсуд ділань і розпоряджень уряду, свобідну критику державного устрою та публічного життя. В абсолютній державі, де воля царя — закон, і де тим самим закон угрунтований не на якихось, для кожного ясних і зрозумілих принципах, але на волі одної, всевладної одиниці, нема ніякої підстави ані можності — критикувати закони, критикувати будову та хід державної машини. Коли правда те, що сказав Щедрін про російську свободу слова взагалі, що в Росії вільно тільки «молоть пустяки», то подвійно правдивий буде такий суд про критику політичного устрою та ділань власті, а особливо єдиної, всемогущої власті — царя. А де нема свободи слова, там ніщо й говорити про свобідний вислов почувань, які будяться в серці вільного та мислячого чоловіка під тиском політичної самоволі». (Оці карбовані формули Франка ніби взяті зі сторінок «недобитої» російської опозиційної преси наших днів — а цим словам вже більше 100 років!) «Кавказ» для Франка — «се огниста інвектива проти «темного царства» зі становища загальнолюдського, се, може, найкраще свідоцтво могутнього, всеобіймаючого щиролюдського почуття нашого поета». І далі: «Кавказ», що являється немов один величезний вибух чуття, також щодо форми мусимо вважати одним із найкращих творів Шевченка». Історія цілковито підтвердила слушність цієї оцінки Івана Яковича Франка.
Проте варто мати на увазі ще одну обставину. Повною мірою «Кавказ» може бути зрозумілий лише в історичному контексті, в контексті трагічних подій 40-річної російсько-кавказької війни 1816 — 1859 років (так довго тривало криваве «підкорення» народів Кавказу імперією). Навколо цієї війни накопичено силу-силенну «патріотичних» міфів, просто вигадок та інсинуацій. Отож, найкращий спосіб відновити істину — це звернутись до автентичних історичних документів, мемуарів, спогадів учасників бойових дій тощо.
І тут дуже корисними можуть бути для зацікавленого й неупередженого читача «Записки во время управления Грузией. 1816 — 1826», що належать перу знаменитого російського військового та державного діяча, героя 1812 року, генерала Олексія Петровича Єрмолова (1777 — 1861 рр.). Їхня цінність є тим більшою, що автор «Записок» — справді непересічна, яскраво обдарована особистість, наділена, між іншим, і певним літературним талантом (читати ці спогади, створені Олексієм Петровичем по «гарячих слідах» подій, а потім ним же, на схилі років, відредаговані для друку, просто цікаво). Це була, можливо, найсильніша серед російської імперської еліти особистість, що вона «усмиряла» непокірних горців. До того ж, Єрмолов у своїй оповіді щиро прагне бути відвертим і щирим, не приховує поразок, прорахунків і невдач Словом, це той випадок, коли, образно кажучи, подивившись на «вершки», можна зробити висновок, яким же є «молоко». Що ж ми бачимо на сторінках «Записок»?
Передусім, з твору Єрмолова можна чітко простежити механізм імперського «упокорення» Кавказу. А саме: вища російська влада схиляла на свій бік (підкупом, підступами або силою) правителів кавказьких невеликих держав (ханств, князівств тощо) — Єрмолов пише про це неодноразово й докладно. Конкретно: за лояльність до царя пропонувалися звання генералів російської армії та постійне жалування від 2 до 6 тис. рублів сріблом. Але, на жаль для Олексія Петровича, такі мудрі заходи (до речі, типологічно схожі із заграванням царського уряду Олексія Михайловича з українськими гетьманами та вищими достойниками на кшталт Івана Брюховецького, Івана Самойловича, Якима Сомка, Семена Зарудного...) далеко не завжди давали очікуваний ефект. Адже «нередко власть наша на Кавказе или мало признаваема была, или не с надлежащим уважением». Важко сподіватись на кавказьку знать, бо «ханы дани в казну не платят, никаких обязанностей не имеют, ниже за безопасность проезжающих через их владения не ответствуют. Русские иначе, как с благонадежным конвоем, проезжать не могут».
У цих рядках Єрмолова чути таку образу й гнів, неначе кавказькі хани були зобов’язані (!), хай би якими корумпованими вони були, захищати завойовників-росіян та платити їм податки... Цікаво, що далі сам же російський намісник на Кавказі прямо визнає, що «горские народы сильны, воинственны, никому доселе не покорствовали». І далі: «многие народы на Кавказе чужды всякого порядка, паче мусульмане». А може, справа просто в тім, що отой російський «порядок» був огидним та неприйнятним для горців? Генерал, герой та письменник Олексій Єрмолов (до речі, його політичні погляди були настільки ліберальними, що Микола І навіть вважав його близьким до декабристів, врешті-решт відправив у 1827 році у відставку) відверто писав: «кабардинцы и чеченцы противостояли русским... Многие другие племена горцев мало еще покорствуют или из одного страха. От некоторых содержатся заложники (аманаты») во Владикавказе».
Так, були й заручники, й жорсткий, нещадний поділ горців на «мирных» (це ті, хто погоджувався принести присягу на вірність царю) та «непокорных» (ці останні підлягали знищенню). Саме так діяв навіть «ліберал» Єрмолов, а тим більше його наступники — Паскевич, Воронцов, Перовський та інші. Відповіддю горців була поява знаменитого імама Шаміля, який під зеленими прапорами ісламу 25 років протистояв російській армії...
«Дрожи, Кавказ — идет Ермолов». Ці пушкінські рядки — ключ до розуміння реальної суті російської політики в цьому регіоні. І не тільки в цьому (це прекрасно розумів Шевченко). І не тільки 200 років тому (це далеко не завжди розуміють наші політики).
