Національний музей народної архітектури та побуту України розташований на краю прадавнього Голосіївського лісу, поблизу села Пирогів. Тут, на мальовничих наддніпрянських пагорбах, що увібрали в себе ліси, узлісся, розлогі долини, байраки, ставки і кургани, ще збереглися древні урочища: Феофанія, Пирогів, Китаїв, Церковщина, Сірякове, Городище, Хотів, Ярівці, Соловйове, Дьогтярка, Литвинове, Фіалкове, між якими петляє літописна річка Віта. Науковці стверджують, що саме тут знаходяться церква і печери, давніші, ніж на території Печерської лаври.
Музей (скорочено на нього кажуть просто «Пирогів») задумано як архітектурно-ландшафтний комплекс, тобто музей у природі. Згідно із генеральним планом, на його території мають функціонувати 400 архітектурних об’єктів, що дали б повне уявлення про народне будівництво всіх регіонів України. На сьогодні в експозиції є понад 300 пам’яток народної архітектури: житлових, господарських, виробничих та культових будівель, а у фондах зберігається більш як 70 тисяч експонатів: народний одяг, тканина, меблі, знаряддя праці, вироби гончарів, бондарів, теслів, столярів, ковалів, народний живопис, розпис, музичні інструменти, дитяча іграшка тощо. Це один із найбільших музеїв світу і чи не найпотужніший в Україні осередок дослідження, збереження та пропаганди пам’яток народної культури; загалом це складне багатогалузеве господарство — і водночас науковий центр, який входить у систему нашої Національної академії наук.
ВІДСТОЯТИ ПАМ’ЯТЬ
Першу спробу організувати музей просто неба зробили в 1867 році норвежці: біля Осло на спеціально відведену ділянку звезли кілька селянських осель і церкву. А шведи в 1891 році створили в своїй столиці Стокгольмі великий парк-музей. Ідея сподобалась, і тепер таких скансенів тільки в Європі є понад дві тисячі, зокрема в колишньому Союзі їх діє більш як 40. В Україні музеї просто неба створені в Києві, Львові, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому, Чернівцях, у селі Крилос Галицького району на Івано-Франківщині, в Сарнах на Рівненщині.
Ще в кінці ХІХ ст. потреби в таких музеях в Україні не було. Проте коли в першій половині ХХ ст. по нашій землі прокотилися колективізація та голодомор, а потім почалися новобудови сталінських п’ятирічок і шахти Донбасу, що спричинили значний відтік сільського населення до міста, на селі сталися великі зміни. А згодом додалися жахливі події Другої світової війни, коли було спалено понад 300 українських сіл, — тож образ українського села, носія традиційної культури, почав втрачатися. До того ж село потерпало від бездоріжжя і побутових труднощів. Іноземних туристів до нього не допускали — боялися критики на радянську систему, і возили їх хіба в показову Ксаверівку, яку в 1960-х спеціально перебудували. А зустрічі з родичами для іноземців організовували в столичних готелях.
Прогресивна інтелігенція, громадськість розуміли проблему і вболівали за те, аби донести до майбутніх поколінь образ правічного українського села. Попри страшний тиск тоталітарної системи, Товариство охорони пам’яток історії та культури, що було створене в 1957 році, до початку 70-х уже мало свої осередки практично в усіх обласних і районних центрах та брало під захист багато цінних архітектурних пам’яток. Його стараннями, а також зусиллями голови Товариства академіка Петра Тронька Музей народної архітектури та побуту України нарешті став реальністю: 6 лютого 1969 року Рада Міністрів УРСР прийняла про це постанову, а Київ виділив 150 га із земель Хотівського радгоспу.
17 квітня 1971 р. урочисто заклали першу пам’ятку — хату із села Красна Попівка з Луганщини. А через 5 років відкрилася для відвідувачів перша черга музейної експозиції (Наддніпрянщина, Полтавщина і Слобожанщина, Поділля та Полісся — всього 140 будівель-пам’яток). Будівництво музею йшло паралельно з іншими (у Львові, Чернівцях, Ужгороді, Переяславі-Хмельницькому). Вивчили також досвід скансенів Прибалтики та Грузії.
Тоді, в 70-ті роки ХХ ст., ще можна було записати від старших людей етнографічні відомості майже з усіх галузей традиційної культури. Паралельно виявляли й перевозили будівлі, різні речові пам’ятки. Для будівництва музею була створена Республіканська будівельно-реставраційна майстерня і потужний проектно-реставраційний підрозділ, крім того, музей мав свій реставраційний відділ; у перші роки на допомогу запрошували майстрів-будівельників із сіл.
У музеї є хати ХVІ — ХХ ст., зокрема курні хати, колиби, курінь, бурдей (землянка) — бувало, що якусь будівлю доводилось шукати впродовж кількох років, і то не в одній польовій експедиції (як ось окружний двір із с. Солов’ї Волинської області — 12-дільну будівлю, що нагадує величну гуцульську гражду-фортецю). Є велика кількість вітряків із різних районів України. А господарські будівлі — комори, токи, клуні для просушування снопів, хліви, стайні для худоби, сажі для свиней, курники для домашньої птиці тощо передають характер заняття. Із представлених 6 культових споруд найдавніша пам’ятка — Михайлівська церква 1600 року з с. Дорогинка на Київщині (а найстаріша Свято-Миколаївська — ХV ст. — із с. Середнє Водяне на Закарпатті дійшла до нас у перебудованому вигляді).
Слід сказати, що ідилії не виходило: створенню музею постійно чинились ідеологічні перешкоди. В Росії музею просто неба не було, тож ідеологи України, боячись негативної реакції з боку Москви, затримали відкриття експозиції на рік. І лише 16 липня 1976 року Володимир Щербицький перерізав червону стрічку біля входу.
СПОГАДИ ПРО... МАЙБУТНЄ
Дивовижне видання видатного сучасного етнографа Ліди Григорівни Орел, що має назву «Скарбниця народної культури України» (К., «Фенікс», 2009,.), присвячене 40-річчю Національного музею народної архітектури та побуту України. Багато ілюстрована книга розповідає про непросту історію створення музейної експозиції та її методику. Авторка подає також короткі відомості про історичні землі, звідки перевезені пам’ятки народної архітектури, зокрема хати: це розділи «Шевченків край» (про Середню Наддніпрянщину, яка включає в себе Черкащину, лісостепові райони Київщини, південно-східну частину Житомирщини, північні райони Кіровоградщини та західні — Полтавщини), «Найукраїнніша Україна — Полтавщина», «За нашою слободою» (про глибинно- український Донбас), «Там, де русалки на гіллях» (про історико-етнографічний район Полісся), «Краса України — Подолля», «»Карпати» на схилах Дніпра» та «Де степи в обіймах моря». Авторка цікаво розповідає також про обряди і свята, які відбуваються в музеї, а також про інші скансени України; висвітлює особливості використання й виготовлення деяких найпоширеніших традиційних предметів побуту: скринь, килимів, рушників, гончарних виробів тощо; наголошує на проблемі збереження і пропаганди музею — скарбниці пам’яток української народної культури.
Це справді інформативна і чесна книжка, написана фахово, знаючим сумлінним науковцем, а до того ж — із великою любов’ю та вболіванням за рідну культуру. До тексту додається карта історико-етнографічних регіонів держави і план самого скансена із переліком та умовним позначенням усіх його об’єктів.
НЕПОСТУПЛИВА «ІНАКОМИСЛЯЧА»
Дивовижна доля самої авторки, яка віддала музеєві понад 35 років, а зараз, попри всі труднощі — і фізичні, й матеріальні, працює, видаючи книгу за книгою (їх вийшло вже 11, а в роботі — ще дві: про історико-етнографічний район Полісся та про Полтавщину, малу батьківщину Ліди Григорівни).
Ось бодай кілька невеличких штрихів до тих минулих років, що в нашій історії стійко утримують назву «роки задухи», «роки закручування гайок»: хоч як парадоксально, та «неблагонадійну» Ліду Орел (мала вже три звільнення з роботи — 1965, 1967 та 1968 рр. — за «націоналізм») узяли на посаду завідуючої сектором етнографії відділу «Полісся» (а це Волинська і Рівненська області, населення яких носило нелюбий радянській владі ярлики «западенців» та «бандерівців»).
Поставили умову: не спілкуватися з відвідувачами, особливо з іноземцями, не водити екскурсій, не публікуватись. Був приставлений працівник міського КДБ, який час від часу нагадував «підопічній», що треба «шануватись». Водночас він наводив довідки про Орел і приносив колегам «подарунки» до свята.
За день до відкриття музею Орел вручили квиток на поїзд і відправили у двотижневе відрядження до Ленінграда... А потім були й виклики в КДБ, і цькування з боку начальства тощо. За непослух їй кілька разів пропонували звільнитися «за власним бажанням». Однак Ліда Григорівна щораз казала, що любить музей, багато для нього зробила і не збирається іти з роботи. У рецензіях на її тематично-експозиційні плани авторку звинувачували у «замилуванні селом», закидали їй «короткозорість» і нерозуміння класового розшарування на селі.
У лютому 1979-го Ліду Григорівну все ж звільнили. Обструкція всього вільно мислячого сягнула вершин. Ще раніше без роботи зостався й чоловік Орел — композитор, мистецтвознавець Леопольд Ященко. Проте й тоді траплялися дива: чесний суддя домігся поновлення її на роботі...
Попри те, що держава не переобтяжує музей своєю увагою, він, завдяки ентузіазму багатьох працівників, розвивається. Творяться нові експозиції, триває робота з виявлення і придбання пам’яток народної культури. А знання і досвід, набуті в численних експедиціях під час безпосереднього спілкування з носіями народної культури, узагальнюються в наукових розробках і публікаціях. Бо, стверджує Ліда Орел, важливо, аби нащадки отримали в спадщину не лише німі експонати, багато в чому їм не зрозумілі, але й уявлення про їхніх творців, тобто про те, що становить суть народної культури минулого, яка, на превеликий жаль, сьогодні зникає буквально на наших очах.
Мабуть, можна погодитися з авторкою, що настав час мати в музеї майстер-класи вишивальниць, ткаль, гончарів, ковалів, майстрів з обробки дерева та виготовлення плетених виробів тощо, — це спонукало б нашу молодь активніше прилучатися до унікальної народної культури, ставати її носіями, а отже — й затримало б її зникання. А серед найважливіших нинішніх проблем скансена пані Ліда називає ті, що набили вже оскому: недостатність фінансування і нестачу кваліфікованих кадрів, а також відсутність науково-реставраційної майстерні та... неналежну охорону самого музею і довкілля: ми часто-густо вміємо з великими труднощами зібрати унікальні речі, проте не завжди вміємо їх зберегти.
