Про те, що у недавнього міністра оборони Росії Анатолія Сердюкова є проблеми, було давно відомо. Вже влітку поповзли ретельно тиражовані чутки, що тодішньому голові військового відомства на посаді перебувати лишилося зовсім недовго і ось-ось з’явиться відповідний указ президента.
Очевидним було розгортання інтриги, дуже схожої на шахову багатохідну комбінацію. Російська візантійщина почала проявлятись у всій красі.
Для початку у свідомість народу і політиків почали вселяти думку, що цивільна людина не може управляти військовим відомством. Виступаючи в Державній думі, великий знавець військових справ лідер КПРФ Геннадій Зюганов прямо заявив, що «Сердюков... жодного дня не служив в армії. Він не був навіть командиром батальйону, і він проводить реформу, від якої залежить безпека країни на багато років уперед». Не відставали союзи десантників і військових моряків, ветеранські організації.
Логіка доволі цікава. Звісно, «умом Россию не понять». Чомусь у всьому світі міністром оборони призначають цивільного менеджера або політика — і нічого, якось справляються. Хто кращий, хто гірший. За рідкісним винятком реформу армії не доручали військовим. Як сказав Талейран, війна — надто серйозна справа, щоб довіряти її військовим. Замініть тут перше слово на «військова реформа» — суть залишиться без змін.
Уявляється, що суперечка по лінії цивільний міністр — військовий міністр не більше, ніж інформаційний туман довкола стратегічної битви, що розігралась у верхніх ешелонах російської влади. Проблема навіть не у військовій реформі як такій, при всій її важливості.
При деяких досягненнях Сердюкова, відзначених як Путіним, так і Медведєвим, військова реформа не могла бути здійснена принципово, оскільки їй мала передувати або йти паралельно реформа політична. Чому була успішною, за тодішніми умовами царської Росії, військова реформа графа Мілютіна в 1860—1870 рр.? Тільки тому, що проходили нехай і вельми половинчасті та непослідовні політичні реформи, починаючи від скасування кріпосного права і закінчуючи модернізацією місцевого самоврядування. Але щойно настала реакція, то й просування військової реформи зупинилося, що й показала російсько-японська і Перша світова війни.
Корупція в «Оборонсервісі» — не лише проблема міністерства оборони й особисто міністра, що стало формальним приводом його відставки. Інакше й бути не могло, оскільки корупція пронизує все російське життя, і неможливо позбутися від неї в армії, а у всій країні все залишити без змін.
Сердюков вступив у боротьбу з могутнім військово-промисловим комплексом, примушуючи його магнатів виготовляти сучасне озброєння не на словах, а на ділі, і намагаючись створити їм конкуренцію, залучаючи як постачальників іноземні фірми. Адже йшлося про трильйони бюджетних рублів. Такого не пробачають.
Але це теж тактика. Стратегічно Сердюков став жертвою замаху на підвалини. Поряд із металургійними, хімічними, лісовими, нафтовими, газовими та іншими олігархами головну скрипку в сучасній Росії, як і в СРСР, грають генерали не лише в мундирах, а саме з ВПК. Вони перш за все становлять основну структурну базу режиму Путіна, його становий хребет. І проти монстра, який зберігає свою радянську мілітаристську природу, безсилий навіть національний лідер, що здається всесильним. ВПК не хоче і не може виготовляти і постачати армії сучасне озброєння, а тільки дещо модернізовані ще радянські зразки, яким уже по 30 років. Ніхто не повинен йому заважати розпилювати, даруйте, освоювати бюджетні кошти, оскільки це основа його могутності. Всі, хто робить замах на підвалини, мають бути відкинуті, і навіть президент при всьому хорошому ставленні особисто не в змозі захистити свого протеже. Сердюков став жертвою не корупційного скандалу, не першого і далеко не останнього, а чудово підготовленої й розіграної як по нотах апаратної інтриги.
Зазначимо, що не випадково в пресі й інтернеті активно саме в цей час обговорюється стан здоров’я Путіна. Вкидається ідейка, що він невдовзі не зможе повною мірою виконувати свої посадові обов’язки. І, як легко можна припустити, офіційні спростування тільки підливають бензин у вогнище чуток і домислів.
Тепер подивимось на кадрові заміни. Начебто на пост міністра оборони призначено вельми успішного менеджера Сергія Шойгу. Він теж, до речі, не командував до призначення в МНС навіть батальйоном. Але про це якось не прийнято говорити, оскільки на його плечах погони генерала, щойно відновленого в армії та званні.
МНС — справді російський зразок порядку, і поки що немає на ньому шлейфа корупційних скандалів, хоча, як кажуть, ще не вечір. Але, по-перше, МНС — далеко не армія, і господарство там на кілька порядків менш складне. По-друге, відомство створювалося фактично з нуля і має обмежені функціональні завдання. Те, що легко можна реалізувати в такій структурі, принципово неможливо зробити в армії.
Йому вже з усіх кутків генерали в мундирах і в цивільних костюмах кричать, щоб він покінчив із військовою реформою за Сердюковим. Цього вимагає ВПК, а також звільнені зі служби генерали й полковники. Ніякої контрактної армії — тільки призовна. Брати те озброєння, що дають, і зайвих запитань щодо вартості не ставити. Президент прямо сказав новому начальнику Генерального штабу генерал-полковнику Валерію Герасимову, що «...є маленька проблемка — надто завищені вимоги Міноборони до продукції, що випускається, а нам потрібна стабільність». За таких умов завдання президента довести військову реформу до кінця є лише зручною фігурою мовлення і не більше того.
І останнє, але найважливіше. Незалежно від справжнього стану здоров’я Путіна вже зараз російський істеблішмент замислився над тим, що буде після нього. Виходить, що ніякого другого терміну нинішньому президенту не бачити як своїх вух. І хто успадкує цей трон, наразі найбільше починає хвилювати серйозних людей. Передусім самого В.В.П. Йому вже зараз слід замислитись, у чиї руки він передасть владу і як ця людина потім поводитиметься. Прийнявши свого часу скіпетр із рук сім’ї президента Єльцина, Путін повністю і неухильно виконував узяті зобов’язання. Тут дуже важливо не помилитись у кадровому виборі, інакше потім кісток не збереш.
Ось чому припущення оглядача газети «Коммерсант» Станіслава Кучера, що «Путін серйозніше, ніж будь-коли, придивляється до легендарного тувинця як до потенційного президента Росії, а Шойгу вперше як мінімум за 13 років своєю згодою до «зміни місць» показує, що він внутрішньо готовий до цієї гри», не позбавлене підстав.
Надто багато чинників сьогодні складається проти переобрання Путіна. По-перше, йому 2018 року буде вже 66 років. Чинник доволі відносний, але, судячи з інформації про здоров’я президента, може стати елементом гри. По-друге, і в цьому, швидше, головне, — від нього втомились, а декому він просто набрид. Сам Путін стає дестабілізуючим чинником для частини російського суспільства, вельми активного і впливового.
Поки невдоволені збираються на марші, начебто нічого страшного не відбувається. Але ситуація може набути внутрішньої динаміки часто під впливом зовнішніх і важко прогнозованих чинників. І тоді виникає позитивний зворотний зв’язок, схожий на сходження лавини.
Отже, операцію «Наступник» можуть розпочати або вже розпочали найрізноманітніші частини істеблішменту, зокрема й сам президент. Залишається тільки дізнатись, як скоро і з яким результатом вона закінчиться. Як для Росії, так і для її сусідів.
