«Джерелом стійкого економічного зростання мають стати нові наукові знання, їх продукування, комерційне застосування та отриманий технологічний досвід». Ця квітчаста виписка з президентського послання кінця минулого століття нині виглядає прекраснодушним ретропобажанням, здатним викликати хіба що сумну посмішку.
Непогано владі хоча б зрідка прислухатися до думок учених і фахівців, а їхні рекомендації, якими б важкими й нездійсненними вони не здавалися, приймати до обов’язкового виконання. Українська економіка завжди перебуватиме на межі стагнації, якщо не вдасться помітно знизити її енергозатратність. До реального початку вирішення проблеми справа дійшла лише сьогодні, після відвертого політичного шантажу Росії щодо ціни на імпортований природний газ. Показовою була і реакція влади щодо попередження кризи 2008 року, яка ніяк не могла обійти Україну, — відповідні своєчасні рекомендації Інституту економіки і прогнозування НАН України просто ігнорувалися.
Настав час поговорити про болісну, застарілу проблему практичного застосування наукових розробок, які можна розглядати як одну зі складових інноваційного розвитку. Здається, владні органи не знають, як підступитися до цієї, безнадійно занедбаної з радянських часів, справи.
У Міністерстві освіти і науки, молоді та спорту вирішили при оцінюванні якості науково-практичної діяльності університетів віддавати перевагу впровадженню результатів досліджень і вмінню заробляти гроші. Такі новації не викликали ентузіазму навіть у вишах та на окремих кафедрах технічного спрямування (що вже говорити про гуманітарні!). Причина проста — для доведення розробок до стану, необхідного для впровадження у виробництво, потрібно мати спеціальне обладнання, дослідні стенди, укрупнені установки, а всього цього майже немає в університетах (та й академічним інститутам його катастрофічно не вистачає).
У розвинутих країнах цю стадію розробок виконують венчурні фірми, наш же венчурний капітал ще не доріс до виробничої діяльності й займається головним чином операціями з фінансовими активами та нерухомістю. Схоже, нам не уникнути вирішення обох завдань — оснащення технічних вишів мінімумом сучасного устаткування й організації дієздатних венчурних фірм (можливо, з частковою участю в їхній діяльності держави).
Почуємо «дуже резонні» роз’яснення, що подібні плани пов’язані з великими фінансовими витратами та взагалі малореальні, дійсно, сьогодні більш модними є ідеї організації наукоградів. Насправді ж можна почати з використання передбачених на поточний рік, але не затребуваних, перехідних бюджетних коштів. Серед таких, як не дивно, значиться фонд інноваційного розвитку. Минулого року він, за даними статті В. Княжанського «Хто оселиться в містах науки» (див. «День» №137-138 від 5 серпня 2011 року) дорівнював восьми мільярдам гривень. Гроші немаленькі (хоча і в десятки разів менші від витрачених, наприклад, на держзакупівлі), дуже необхідні для кредитування перспективних розробок і створення нових виробництв. Та наявні інноваційні закони, розповідає директор Інституту проблем реєстрації інформації НАН України В. Петров, не дозволяють це зробити, а до внесення в них украй необхідних змін у нинішньої Верховної Ради справа вже навряд чи дійде.
Звичайно, навіть при найширшому використанні вітчизняних науково-технічних розробок подолати деіндустріалізацію нашої економіки останніх десятиліть неможливо. На думку економістів, для досягнення справжнього стратегічного розвитку необхідно створити і забезпечити діяльність (зі значною участю держави) крупних корпорацій, які повинні володіти сучасними високими технологіями, з виробництвами експортного спрямування, тоді як малий і середній бізнес має працювати на внутрішній ринок.
Утім, загалом перспективи використання українських технологій і деяких товарів на міжнародному ринку не такі вже й погані — вони виявились досить конкурентоздатними і мають попит у країнах, що розвиваються, включаючи групу БРІК. Наші ж внутрішні проблеми впровадження розробок наукових і технічних шкіл, розвитку інноваційної діяльності залишаються десь на узбіччі державної політики.
