Сучасна держава з її цілковитою байдужістю до потреб культурної української людини спонукала гурт активних харків’ян згадати гасло про те, що не можна чекати ласки від природи, і вони вирішили: «Ми мусимо самі створити те, що має бути», зібрали гроші й видали на них книжку Ю. Шевельова «Триптих про призначення України». До книжки увійшли три твори Ю. Шевельова, у яких він виступив як політичний мислитель.
Відкриває книжку есе «Москва, Маросєйка» (1954), написане до 300-ліття Переяславської ради. (Воно також увійшло в серію «Бронебійна публіцистика» з бібліотечного проекту «Дня».) Ю. Шевельов показав, що українська інтелігенція ще з кінця ХVІ століття виношувала великий і розмашний план культурного завоювання розлогої й військово сильної Москви. У цьому сенсі Переяслав був неминучістю. «Знаряддям вивищення другого Єрусалима — Києва — мала стати Москва». Із трьохсотлітньої ретроспективи Переяслав уявляється нам початком великої трагедії, але в умовах 1654 року «не був з конечністю закладений розвиток тільки в цьому напрямку».
Саме цей шлях було реалізовано тому, що «різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючись використати її проти своїх внутрішніх ворогів». Публіцист бачить «трьох страшних ворогів українського відродження — Москву, український провінціалізм і комплекс кочубеївщини». «Бій під Полтавою Петрові виграли українські кочубеї». Переміг російський цар і бій на культурному фронті тим, що відгородив Україну від Заходу. Україна завоювала московську церкву, мовно-богословську освіту й науку, зв’язані з релігією мистецтва. Та цього виявилося замало для ХVІІІ століття — доби секуляризації науки, мистецтва й культури в цілому. Європа вже не жила церковною культурою, а Україна була відрізана від Європи.
У другому творі «Над озером. Баварія» (1948) Ю. Шевельов виходить із того, що постання української держави — неминучість, тож українцям уже тепер варто думати про той ідеал, який вони запропонують світові, щоб не бути в ньому вічною провінцією. Бо провінція — це все те, що не стверджує себе столицею світу. Провінція — не географія, а психологія. Не територія, а душа. Місія України («шанс Києва») — запропонувати світові «традицію вічно селянського». У це важко повірити, але 1948 року Ю. Шевельов збагнув головну загрозу для людської особистості — це масова людина з порожньою душею, виконавець наказів без особистої й національної гордості. Вихована на вічно селянському ідеалі людина — усебічна, ренесансна за характером почувань, здатна мислити й розуміти, сповнена внутрішньої гордості й самоповаги. Здобуття державної самостійності — це перший етап здійснення Україною своєї духовної місії перед світом. Другий етап — набуття нашою державою українського духу й характеру.
Завершує цю харківську книжку Ю. Шевельова есе «Четвертий Харків» (1948). Перший Харків, за Ю. Шевельовим, — це місто слобод, хуторів, ремісників. Хронологічно це друга половина ХVІІ — ХVІІІ і навіть початок ХІХ століття. Другий Харків — «провінційне купецьке місто несходимої і безвихідно-сірої російської імперії». Хронологічно — друга половина ХІХ і початок ХХ століття.
Третій Харків — місто буйного ренесансу української духовності 1920-х років. Російська більшовицька влада проголосила Харків столицею Радянської України; і покоління запальних романтиків рушило на завоювання Харкова. «Ви проголосили Харків столицею України? — сказали вони. — Гаразд, ми зробимо його таким. Ми сповнимо його українським змістом, Харків буде українською столицею української України».
Із цими намірами — підняти Харків на рівень світового центру — Москва миритися не могла. Усе те покоління і його ідеологи мусили бути знищені. Залишився четвертий Харків, що, за планами партії й уряду, мав бути «суцільною провінцією». Це була політика Москви, «щоб усю Україну тримати в стані і на рівні сірої провінційності». Четвертий Харків — місто «старої молоді», обивателів-слимаків, де людина відчуває: щастя нема, народу нема, Батьківщини нема.
І тут виникає мрія про п’ятий Харків. Український народ повинен «із погляду державної рації, з погляду потреби здвигнути згодом п’ятий Харків, який мислитиме і поводитиметься велично й суверенно, який поруч Києва, Львова, Одеси і всієї незчисленної маси міст і сіл українських почуватиме себе осередком української ідеї і тому — духовою столицею». П’ятий Харків — це мрія Ю. Шевельова. Це Харків, у якому реалізовано ідеал незалежної України «у розумінні відповідності суспільного ладу національно-психологічному типові і його ідеалам».
На презентації «Триптиха про призначення України» Ю. Шевельова, яка відбулася в Клубі письменників Харківської обласної організації НСПУ, багато йшлося про небуденність цієї книжки й самого способу її появи. Держава, небайдужа до українських святинь, давно б «розкрутила» таку всесвітньо відому постать, як Ю. Шевельов. Натомість маємо протилежне: у бібліотеках немає його творів, жодний меморіальний знак у місті не нагадує про харківське коріння видатного науковця. Через це про нього мало знають. Але так не має бути. Члени Українського клубу Слобідчини зробили те, чого не зробила Українська держава. Перший наклад книжки вже розійшовся; розпочато підготовку другого видання.
