Конфлікт ІЗРАЇЛЬ — ХАМАС у секторі Гази має багато причин. Як об’єктивного, так і суб’єктивного характеру. В принципі, арабським сусідам Ізраїлю немає жодного сенсу ворогувати з ним. Навпаки, і це підтвердило укладання мирних договорів з Єгиптом та Йорданією, економічно від співпраці, нехай навіть і обмеженої, обидві країни виграли. Попри гнівні тиради від єгипетських можновладців на адресу Ізраїлю під час гарячої фази протистояння в Газі, постачання газу з Єгипту до Ізраїлю не припинялося, а газопровід серйозно охороняли від ісламських бойовиків, що діяли на Синайському півострові. Постачання газу до Ізраїлю — це реальні кошти, і від них Єгипет просто не може відмовитися.
Вже давно на перший план вийшли суб’єктивні причини конфронтації. Гроші — кров війни. А лідери терористичних організацій як у Газі, так і на Західному березі річки Йордан вже давно навчилися наживатися на війні з Ізраїлем.
З деяких пір у близькосхідному конфлікті з’явився ще один чинник — енергетичний. Так склалося, що основні розвідані запаси вуглеводнів розташовані в регіоні Персидської затоки, Ірані та Іраку. Ще зовсім недавно Ізраїль вимушений був до 90% своїх потреб в енергії покривати за рахунок імпорту. Зрозуміло, чому пошуки нафти і газу на суші і на морі розпочалися невдовзі після утворення Ізраїлю і протягом досить тривалого часу були не вельми успішними. Хоча розташування родовищ вуглеводнів на Аравійському півострові та в інших районах Близького і Середнього Сходу давали підстави сподіватися, що їх буде знайдено у східній частині Середземного моря.
Нафта і газ завжди мали неабиякий вплив на політику, і Близький Схід не лише не виняток, а найкрасномовніше підтвердження цього правила. Річ не так у фізичній наявності енергетичних ресурсів, як у контролі над їх видобутком і продажем. Цей чинник відігравав певну роль в лівійських подіях і виходить на перший план у ситуації довкола Сирії та Гази.
Звісно, натхненникам і фінансовим спонсорам сирійської опозиції політично дуже важливо вибити цю країну з іранської орбіти, але справа не лише і не стільки в цьому.
У липні 2011 року, в самісінький розпал подій, що розгорталися довкола Сирії, Дамаск, Тегеран та Багдад підписали угоду, що залишилася в тіні протистояння режиму Асада з опозицією. Йдеться про газопровід вартістю приблизно 10 млрд доларів, будівництво якого має тривати три роки. Воно має розпочатися в іранському порту Ассалує поряд з газовим родовищем «Південний Парс» у Перській затоці і простягнутися до Дамаска через іракську територію. Іран планує в перспективі продовжити газопровід з Дамаска до ліванського середземноморського порту, ймовірно Тріполі, звідки газ постачатимуть на європейські ринки.
Так склалося, що родовище газу «Південний Парс», ділиться навпіл кордоном у Перській затоці між Іраном і Катаром. Останній, певно, має інші плани стосовно своєї частки в родовищі «Південний Парс», і йому геть не до вподоби прокладання трубопроводу і вихід іранського газу на європейські ринки. Не дивно, що Катар робить все можливе, аби зірвати будівництво газопроводу, аж до встановлення у Сирії, умовно кажучи, свого чи максимально дружнього режиму. Головним завданням останнього є відсікання будь-яких можливостей виходу подібного газопроводу на середземноморське узбережжя.
Не менше важливим для Катара є також відкриття в Левантійській улоговині в східній частині Середземного моря своїх досить значних родовищ газу. Деякі з них, зокрема, Ізраїлем і Кіпром уже почали розроблятися. Свій вихід до вже відкритих і, мабуть, до тих, що будуть відкриті в найближчому майбутньому, мають не лише Ізраїль, Кіпр і Греція, а також Ліван, Сирія і сектор Газа.
За даними інформованих алжирських джерел, сирійські родовища, хоча сирійський уряд і применшує їх значення, вважаються рівними або такими, що перевершують катарські. Тут потрібно зауважити, що Алжир і Лівія є крупними постачальниками газу та нафти до Європи. Їхні ресурси вуглеводнів досить значні, а в Лівії їх розвідка лише розгортається. Звичайно, в Алжирі та лівійському Тріполі уважно стежать за результатами геологічної розвідки в східній частині Середземного моря, навіть виходячи з умов конкуренції на європейському ринку.
Саме політика Катара щодо газу пов’язує конфлікти в Сирії та Газі, а також зростаючу дестабілізацію в Йорданії. Для Дохи надзвичайно важливо встановити свій політичний контроль над Йорданією, Сирією і Газою, щоб прокласти через територію першої газопровід в затоку Акаба. Відповідно Сирія та Газа необхідні для контролю над родовищами в шельфі їх економічних зон.
Питання з Газою, можна сказати, вирішене. Лідери ХАМАС із задоволенням змінили одного покровителя, яким до останнього часу був Іран, на іншого, багатшого — Катар. При цьому Тегеран змушений буде продовжувати надавати допомогу перебіжчикам, хоча без будь-якої радості й ентузіазму. Інакше на його присутності в секторі можна буде поставити жирний хрест.
Із Сирією проблема серйозніша. Тут можливі екстраординарні кроки.
Ліванська газета Ad-Diyar повідомила про зустріч ізраїльських і катарських політиків, що відбулася на палестинських територіях. У ній узяли участь прем’єр-міністр Катару шейх Хамад Бін Яссим Бін Джабер Аль-Тані, начальник катарської розвідки Ахмед Нассер бін Яссим Аль-Тані, глава ізраїльської розвідки Моссад Тамір Пардо та прем’єр-міністр Беньямін Нетаньяху. За даними ліванської газети, на зустрічі обговорювалися плани усунення сирійського президента Башара Асада. Судячи з усього, катарці хотіли б, щоб акцію здійснили агенти Моссад. Катарський прем’єр-міністр навіть сказав, що його країна готова поставляти Ізраїлю протягом двох років природний газ безкоштовно і дуже дешевий бензин після здійснення акції. Нетаньяху також запитав катарських чиновників, чи готова Рада співпраці арабських держав Перської затоки (РСАДПЗ) визнати Ізраїль після краху Башара Асада.
До повідомлення ліванської газети слід поставитися з відомою часткою скептицизму. По-перше, ліванська преса часто використовується для зливу недостовірної і сенсаційної інформації. По-друге, в Ізраїлю немає особливого інтересу в прискоренні краху режиму Асада, у тому числі і в результаті його фізичного усунення. Якраз за Асада північний кордон Ізраїлю був тривалий час досить спокійним.
По-третє, проблема газу для Тель-Авіва не є такою гострою, як це було ще кілька років тому. В ізраїльському шельфі знайдені і вже експлуатуються великі родовища газу, і в найближчий час країна не лише задовольнить свої потреби в цьому вуглеводні, але й може стати його серйозним експортером. Безкоштовний газ — це на перший погляд принадно, але інші витрати, в першу чергу політичні, можуть істотно перекрити вигоди. До того ж немає впевненості, що Катар виконуватиме взяті на себе зобов’язання.
По-четверте. Досить сумнівно, що такий досвідчений політик як Нетаньяху, якщо він справді зустрічався з катарськими чиновниками, порушував би питання, на яке заздалегідь була відома негативна відповідь. І цілком може бути, що спалах бойових дій, що вибухнув у Газі, був реакцією Катара на небажання Ізраїлю витягати своїми руками чужі каштани з вогню.
Уже зараз зрозуміло, що знайдені в східній частині Середземного моря вуглеводні істотно змінюють геополітичну картину регіону. І боротьба за контроль над ними розгоратиметься все сильніше. На жаль, з людськими жертвами.
